4, 2 Новотроiцьке i Ольгiнка

                Моя мама таємно від мене написала листа в Новотроїцьке своїй сестрі Ганні, пояснивши їй моє становище, і попросила допомоги. На Жовтневі свята російської охлократії в 1951 році приїхав до нас Іван Данилович Явтуш, забрав мене і повіз до Новотроїцького. До станції Велико-Анадоль ми доїхали пасажирським поїздом, а від станції Велико-Анадоль до Новотроїцького рудоуправління ми їхали на тендерному буфері паровоза, що їхав на дробильну фабрику. Будинок Івана Даниловича під №1 стояв на краю Індивідуального селища по вулиці ім. Сергія Тюленіна. Тут мені доведеться жити.

                За півкілометра від його будинку починається село Ольгінка. Між селищем Новотроїцьке  і селом Ольгінка тече річка Суха Волноваха. У надрах землі, під Сухою Волновахою тече підземна річка Кипуча Криниця. Вона починається в Великоанадольському лісі і за сорок кілометрів виходить на поверхню землі біля річки Кальміус.

                Селище Новотроїцьке розділяється доломітним кар'єром на дві частини. Через східну частину Новотроїцького проходить автотраса Донецьк – Маріуполь. Східна частина селища сільськогосподарська. З часом тут побудують авторемонтний завод для сільськогосподарських підприємств. Західна частина Новотроїцького промислова, і вона швидкими темпами розвивалася і забудовувалася. Ця частина селища Новотроїцьке називається «Госпосьолок».
    
                Більша частина населення в Новотроїцькому на той час складалася з українців. Незначну частину населення становили: росіяни, болгари, молдовани, чехи, німці і навіть французи. У цьому інтернаціональному співтоваристві серед школярів та молоді бували досить важкі конфлікти, а конфлікти між сусідніми населеними пунктами доходили до бойових дій. Одного разу був бій між хлопцями з Ольгінки і Госпосьолка, до якого заздалегідь і ретельно підготувалися. У тому бою застосовувалися самопали, і навіть саморобна гармата. У бій втрутилося доросле населення Ольгінки і Новотроїцького, і остудили гарячі голови хлопців. Я вперше у своєму житті потрапив в інтернаціональне кодло, і дізнався що це за звір.

                Суспільно-культурне життя і матеріальне становище жителів селища Новотроїцького повністю залежить від адміністрації рудоуправління, тому що інших підприємств тут немає. У селищі була хороша двоповерхова середня школа. У хорошому стилі побудований двоповерховий палац культури. У селищі кам'яним парканом обгороджений великий парк, в якому в ті роки сіяли пшеницю. Викладання в школі велося, як і скрізь в Україні, українською мовою.

                Прийде до влади Брежнєв, а московський окупаційний режим, проводячи тотальну русифікацію окупованих територій, в Україні переведе всі школи на російську мову викладання. У ті часи, коли я навчався в українській школі в селищі Новотроїцьке, в сусідньому грецькому селі Бугас, так само як і в інших грецьких селах, вивчали грецьку мову. У Донецькій області різні національності жили компактно. Були болгарські, молдавські, греко-татарські та греко-еллінські села. Школярі всюди вивчали рідну національну мову, а російська мова була мовою міжнародного спілкування – це всіх влаштовувало. Але Москві цього мало, бо треба щоб національні культури вмирали, а підкорені народи перетворювалися на «руських ...» - невідомо, найменування якої тварини має слідувати за прикметником «руський».

                Мені іноді доводилося бувати в гостях у представників різних національностей. Національні культури і гостинність різних народів завжди залишали в моїй душі незабутнє прекрасне враження, і зміцнило в моїй свідомості повагу до всіх без винятку національних культур. Пройде всього лише двадцять років, а русизм настільки змінить культуру національних діаспор, що після відвідування цих поселень в моїй душі залишатиметься гіркий, неприємний осад. «Брат» ти наш «старший», щоб ти здох!

                У селі Ольгінка похована моя бабуся Мокрина. Я з Юрієм іноді ходив в Ольгінку в крамницю, але на цвинтарі біля могили бабусі не був. В червні 1952 року, коли моя мама приїхала в Новотроїцьке, щоб забрати мене після закінчення навчального року, ми з мамою висловили бажання піти на цвинтар до могили бабусі Мокрини. Тітка Ганна нам сказала:
                – Це неможливо. Я не знаю де знаходиться ця могила. Минуло без малого п'ять років після того як померла мати, а я жодного разу не була на її могилі. Навряд чи нам вдасться знайти її могилу. Незадовго до того, як померла наша мати, у мене народилася дочка, тому я на кладовищі під час похорону не була. Через два тижні після смерті матері померла і моя новонароджена дочка. Будинок ми побудували, але не встигли до холодів довести його до пуття. Смерть матері, смерть моєї дочки, недобудований будинок! На мене звалились турботи більш вагомі, ніж турбота про могилу померлої матері.

                Це не вписується ні в які рамки! Невже тітка Ганна перейняла у Івана Даниловича єврейський раціоналізм у ставленні до життя?

                Одного разу, згадуючи прожиті роки свого життя, Іван Данилович Явтуш розповів мені і моїй мамі один епізод:
                – У голодні довоєнні роки я працював водієм автомобіля в Кіровському райкомі партії. Одного разу я віз секретаря райкому і побачив на вулиці Мокрину. Вона просила у людей милостиню. Я сказав секретарю райкому:
                «Он, моя теща стоїть з простягнутою рукою». Секретар райкому наказав мені зупинитися, потім виматюкав мене останніми словами . Після цього він підійшов до моєї тещі, взяв її за руку, привів до нашої машини і наказав мені відвезти її додому. Мені ж він сказав: «Надалі, щоб я цього не бачив і ніколи про це не чув. Ти заробляєш цілком достатньо грошей для того щоб твоя теща жила безбідно».

                Я не знаю, що хотів акцентувати Іван Данилович, розповідаючи нам цей епізод. Егоїзм чоловіка, який пройшов через голод та інші труднощі в підлітковому і юнацькому періоді свого життя, або ж людяність секретаря райкому партії? У всякому разі, фривольна розповідь цього епізоду не робить честі Івану Даниловичу.

                У Ольгінці була церква. Перед тим як покинути Ольгінку, німці зібрали багато місцевих жителів, загнали їх до церкви і замкнули двері. Після цього вони замінували церкву і підірвали її. Церква після вибуху залишилася цілою, а бранці її неушкодженими. Хвилин за двадцять після вибуху радянські солдати збили замок з дверей церкви і звільнили жителів села. Після вибуху на стіні церкви з'явилася невелика тріщина.

                Після війни радянська влада вирішила цю церкву перетворити на Будинок Культури. Але для цього перш за все треба було з купола церкви зняти хрест. За 300 рублів один чоловік хрест із церкви зняв, а за тиждень збожеволів.

                Влітку 1984 року цю церкву вже радянська влада спробувала підірвати, але вона і цього разу вистояла. Тоді по всіх стінах церкви пробурили свердловини на відстані одного метра між свердловинами. Заклали в свердловини вибухівку і підірвали. Цього разу церква розвалилася на великі шматки, які теж треба було підривати. Я був свідком цього варварства.

                Церкву будували за старовинною технологією з використанням великої кількості вапна, яке гасилось в ямах не менше 15 років. Стародавні римляни з вапна і глини робили будівельний розчин для будівництва капітальних споруд. На такому розчині будували будинки і мости. Час зруйнує цеглу і камені, з яких будували римляни стіни, але розчин з роками ставатиме тільки міцніше, бо він під впливом радіації Землі і Сонця з кожним роком стає міцнішим.

                У 1984 році один житель Новотроїцька в моїй присутності розповідав своїм товаришам історію, яка дає яскраву характеристику менталітету комуністів. Цей товариш після Великої Вітчизняної Війни жив у Ленінграді і працював слюсарем на одному заводі. У країні треба було піднімати занепале в результаті війни сільське господарство. Для цієї мети радянська влада вирішила направити в колгоспи і радгоспи 25 тисяч передових робітників заводів і поставити їх керівниками сільських підприємств. У керівників комуністичної країни з менталітетом слюсарів та механізаторів таке рішення було цілком логічним і зрозумілим. Російський робітник, міський житель, який не знає де росте картопля, на дереві чи в землі, знає краще українського селянина, як треба вести сільське господарство.

                Мій оповідач потрапив в число 25-ти тисяч новоявлених «рятівників» і був направлений в Ольгінку керуючим радгоспу. У ті часи Ольгінка була райцентром. Катався «пролетар-агроном» в Ольгінському радгоспі як сир у маслі на вільних хлібах, сметані, салі і самогонці. У селі мужиків не було, бо вони загинули на війні. Кожна жінка з радістю пускала на нічліг нового керівника і ставила перед ним сите і смачне частування.

                Керуючому радгоспу дали хороший будинок, візок і візника-інваліда. Керуючий радгоспу їздив по полях і знайомився з господарством. Треба було керувати, але як? Він же не знає навіть назв польових рослин! Керуючий завів зошит і почав ставити запитання візникові, навченого досвідом сільського життя, і записувати його відповіді.

                – Що це за рослина, цвіте дрібними жовтими квіточками? - запитав у візника новоявлений «академік» сільській науки.
                – Це суріпка, бур'ян, - відповів візник. – Рослина ця олійна. Масло суріпки гірке, але їсти його можна. Масло суріпки, так само як і касторове масло, можна використовувати в авіаційних двигунах і в двигунах спортивних машин, які працюють на спирті.

                На звітних зборах в радгоспі був присутній секретар райкому партії і представник обкому партії. Вирішивши зробити агропромислову революцію в окремо взятому селі, новий керуючий радгоспу з пафосом виступав перед сільськими жителями:
                – Ми неправильно ведемо сільське господарство! Треба дивитися в майбутнє! Я вирішив навесні засіяти всі поля суріпицею! Дамо країні багато універсального масла! Піднімемо авіацію і нагодуємо людей!

                Після цього виступу керуючий радгоспом був звільнений, після чого він перебрався в Новотроїцьке і поступив працювати слюсарем в рудоуправління. Сільська «академія» для нього закінчилася несподівано швидко. Приємно було те, що оповідач був нормальною людиною і розповідав цю історію самокритично і з гумором.