про нас...

Це було там, де потяги билися залізними головами об гладь землі, мій собака біг попереду, розбризкуючи воду калюж, де сонце заходило за горизонт і утворювало вічність…де бив дванадцять годинник на невидимих колонах, де понеділок передавав свої повноваження вівторку, а той, ліниво позіхаючи, проживав свій останній і єдиний день…там були ми…і ми все пам'ятаємо.
Я ловлю твою руку – я вітер. Твої ноги – я вода. Обіймаю тебе – я сонце. Не можу піймати твоїх думок, як би глибоко не пірнати. Ми тут самі. Гуляємо незнайомими вуличками під розлюченою зливою і нікуди не  поспішаємо…відчуваю, як  в кеди вривається жалюча порція холоду…підстрибуєм вверх і намагаємось затримати цей момент як можна довше…з нелюдським  сміхом падаєм знову в калюжі…
Я. Ти. Щасливі.
Падаємо на асфальт…відчуваю, як талію омиває потік дощової води, як по тілу починають бігати оскаженілі мурашки…відкриваю рот, щоб закричати, а натомість тільки мовчання…пекучі уколи крапель дощу…людина не може  витримати нараз стільки доз…я і ти…два наркомани…відчуваю біля себе твоє дихання і як тремтить твоя рука. Ти накриваєш мене полами свого довгого чорного плаща…і…вічність…
Я. Ти. Вільні.