4, 3 Мiй перший унiверситет

                На світлині, зліва направо: Володимир, тітка Ганна з сином Геннадіем на руках, Іван Данилович, позаду Юрій, син тітки Ганни. Осінь 1952 року.


                В родині тітки Ганни уклад життя був строго розписаний – кожен знав свої обов'язки, а це полегшує життя, бо занадто вільне життя завжди важке і криміногенне. У цьому спокійному ритмі життя всі мої проблеми зникли. Я досить швидко вирівняв своє навчання і зайнявся книгами. У палаці культури була велика бібліотека. За допомогою книг з цієї бібліотеки я вивчав земний світ, з головою занурившись у фантастично чудовий і неосяжний світ земної природи. Книги, в яких розповідалося про подорожі, я читав, озброївшись географічним атласом. Це дало мені можливість запам'ятати, в яких районах Землі ростуть цікаві рослини, які живуть люди і побут цих людей. Читав я книги до двох годин ночі, користуючись тим, що тітка не забороняла мені довго користуватися електрикою.

                Інтереси мої багатогранні, тому читав я про все. «Казка брехня, та в ній є натяк на істину». Ось в казках і відкривається інформація про невидимих простим людям тонких світах. Фантазія того не дає, бо казка – замаскована, невидима людям реальність, а фантазія – вигадка. Казки я прочитав усі, що були в бібліотеці будинку культури.

                Життя в Новотроїцькому для мене була періодом тривалого відпочинку. Турбота про майбутнє – важка необхідність. Тут про майбутнє я не дбав – так здавалося мені, але насправді моє поглинання інформації було продиктовано саме турботою про майбутнє людства. Я іноді відпочивав на природі, насолоджуючись митями, які несуть в собі відчуття життя. Надмірне захоплення такими миттєвостями породжує паразитизм, алкоголізм, наркоманію та інші порушення установок моралі та Законів Всесвіту. Ви пам'ятаєте пісню, в якій співається «життя – це мить, сліпучий мить»? Миттєвості, бажання! Потреби Душі, та не Духа. Душа – представник Сатани і сотворена Сатаною! Почуття керують розумом. Виховуючи почуття в потрібному напрямку, стверджуючи у свідомості людства почуття, як дорогу до Істини, банди шахраїв від політики і релігій перетворюють людство в стадо двоногих тварюк, що мають обмежений розум.

                За місяць, після того як я приїхав в Новотроїцьке, від мами прийшов лист, в якому вона, зокрема повідомила: «Митька поніс покарання. Йому поїздом відрізало обидві ноги». Якби Вища Справедливість всіх агресорів і інтервентів так карала, тоді б встановився на Землі мир. Але! У такому випадку Небо від людства не отримувало б сутностей, навчених досвідом боротьби з паразитизмом.

                Книги, як багато книг! Інформації – море, але головне – суть, логіка, основа, фундамент. Що формує людину і спільноту? Яка мета, заради якої пишеться митцем картина? Це головне, це ключ до всіх таємниць. На багатьох творах образотворчого мистецтва, незалежно від його напряму, одна і та ж програма розвитку людства – його еволюція, але зустрічаються картини мертві, з програмою смерті. Не обов'язково знати автора картини. Картина сама скаже про автора і його культурну цінність.

                Повернемося до казок:
                Казка – початок початку, джерело, програмування вектора еволюції людської спільноти, як колективної сутності. Програми, котрі закладені в національних казках, різні.

                Українські казки:
                Котигорошок – кропітка праця, кревні зв'язки, відповідальність, боротьба зі Злом.
                Лис Микита - коли я читав цю казочку малим дітям, вони сміялись довго й весело. На жаль, коли до влади в СРСР прийшов Микита Сергійович Хрущов, книжки з цією чудовою казочкою зникли в книгарнях с полиць. Ще один аргумент про комуністичну дурість.
                Російські казки:
                1. Кощій Безсмертний – жах! Кощій жахливий, а значить, і безсмертя жахливе. Це вже код обмеження, котрий позбавляє кожної дитину бажання прагнути Безсмертя.
                2. Василиса Прекрасна – вона смертна, тому й прекрасна, а ще й тому, що вона – Василиса. Василіск – змій; диктатор, котрий несе смерть.
                3. «Іван-дурак тридцять років пролежав на одному боці і став царем» - код: «ні хрена не роби і будеш щасливим».
                Ось таке кодування, програму паразита закладають у свідомість дитини в Росії, після чого виростає те, чого «розумом не збагнути».

                Сибірські, азіатські казки – щастя можливе, якщо людині нададуть допомогу стихії та Вищі Сили. Щастя, здобуте власною працею – неможливе. Це код рабів. Червоний колір в пошані. Колір крові, насильства, вбивств і воєн.

                Казки галлів і інших народів Європи – праця, порядок, взаємоповага і взаємодопомога, а перед цим безсилі сили Зла. Це істинно! У цьому зерно європейської культури.

                Я не ідолопоклонники. У моєму житті не могло бути нічого такого, чому я міг би поклонятися. Зате у мене з'явилося два героя, котрі заслуговують моєї поваги. Поваги, але не поклоніння і не наслідування. Авторитетів для мене теж ніколи не існувало, бо я не пес.

                Мої герої доповнювали один одного і імпонували мені. Герой книги «Граф Монтекристо» викликає захоплення. Сам граф для мене нецікавий, але його метод покарання ворогів чудовий, логічний, не порушує закон Справедливості, і не змінює програму еволюції. Граф залишився чистим навіть з моральної сторони, бо він подібно Вищому Судді знаходив грішних виконавців, не заплямувавши своєї совісті, і не заплямувавши свої руки кров'ю.

                Другим героєм для мене став письменник Джек Лондон – воїн, переможець, мислитель, котрий отримав постійну прописку у Вищих Сферах. У хроніках людства важко знайти особу, гідну порівняння з Джеком Лондоном.

                Отже, я читав книги та іноді ходив у кіно. У кіно ми ходили безкоштовно. Робилося це просто. Ми брали викинуті використані квитки і відірвані контрольні корінці, склеювали їх милом і йшли дивитися фільм. Робили це багато дітей. З серйозним виглядом ми подавали свої квитки контролеру при вході в зал, а контролер з серйозним виглядом відривав приклеєний корінець і пропускав нас. Контролер робив вигляд, що нам вдалося його обдурити, а ми робили вигляд, що повірили йому. У всякому разі, мені завжди було соромно, коли я це робив, але кам'яним видом на обличчі я прикривав свій сором, знаючи, що контролер прощає мені мій злочин. Ходили в кіно ми тоді, коли глядачів було небагато. Коли глядачів було багато, контролер нас в зал не пускав, вказуючи на наше шахрайство, і попереджав, що надалі не пустить нас навіть в порожній зал. Головним тут було те, що для сторонніх свідків ми виглядали «чесними» відвідувачами, а контролер «чесно» виконував свої обов'язки.

                Захопився я віршами. Вірші народжувалися в моєму мозку самі по собі. Я їх не записував, пам'ятав всі. Я написав мамі листа і послав їй свій вірш про піратів, про героїчну битву захисників міста з морськими розбійниками і про перемогу городян. Мати якомусь благодійнику похвалилася, показавши мою фантазію. Цей «благодійник» вирішив зробити мені, або ж моїй мамі, подарунок, відіславши плід моїх дитячих фантазій в газету «Піонерська Правда». Несподівано для мене, я отримав поштою пакет з газети. На фірмовому красивому аркуші паперу до мене звернулася редакція газети з пропозицією співпрацювати. Обуренню моєму не було меж! Такої образи мені ще ніхто не завдавав. Моє! Рідне! Хтось чужий! Без моєї на те згоди, розпорядився тим, що народжене мною! Мені так несподівано плюнули в душу! До всього іншого, мене незаслужено виділили з людського середовища, зробивши мене «обраним» серед нормальних людей. Та це ж недопустимо! 

                Я ніколи не визнавав і не визнаю геніїв. Є тільки здібності, якими людина наділена від батьків під час зачаття. Як буде людина розвивати вроджені здібності, і як буде їх використовувати – це залежить від працьовитості і життєвих умов. Поняття геніальності, котре введено в інформаційну систему людства, стверджує поняття неповноцінності безлічі людей. Це вкрай злочинно! Поняття геніальності ділить людей на «обраних» і знедолених, і породжує паразитизм. Я такий же, як усі люди. Реакція моя на піднесення, на виділення, на створення ідола, викликала в мені почуття огиди та гидоти до тих, хто породжує ідолопоклонство. Мене так образили!

                Я нічого не відповів, ні редакції газети, ні мамі. Я припинив займатися віршами назавжди і викреслив з пам'яті всі свої творіння. Кілька десятиліть спогад про цей випадок викликатиме в мені огидне відчуття дотику до гною, котрий володіє свідомістю. Всі люди талановиті, і якщо комусь вдалося використати життєві умови і реалізувати свої здібності, то це не означає, що він надлюдина. Небом закладена програма в людство, котра забороняє появу надлюдини. Не краще мавпи той, хто творить ідолопоклонство, бо стверджує закони мавпячого стада в людській спільноті. Це треба пам'ятати завжди.

                За все треба платити – це закон життя. Людина ходить на роботу – це плата за життя. Людина безкоштовно щось робить для блага людства чи природи – це труд. Робота і труд – різні поняття. Робота – від рабства, а труд – від творчої творіння. Тор – закон, порядок. Труд – родинне слово, яке вказує на виконання зобов'язань. Слово «праця» має походження від галльського слова «braceiro» - чорно робочий. Ти не зобов'язаний працювати, але змушений працювати, щоб забезпечити себе засобами до існування. Але, працюючи, ти не стільки забезпечуєш своє благополуччя, скільки створюєш благо паразитів, незалежно від того, колективний цей паразит, або індивідуальний. Ти змушений працювати, але ти також зобов'язаний і трудитися, стверджуючи життя на Землі і справедливість.

                За моє проживання у тітки Ганни, за обслуговування і турботу про мене, моя мама висилала гроші своїй сестрі. Від мене зберігали в секреті те, що жив я там не безкоштовно. Цього робити не можна. Незнання призводить до поганих наслідків, що і відбувалося зі мною доти, поки я не впізнавав правду. У сім'ї тітки Ганни вівся облік кожної копійки, а продукти, які я купував за дорученням тітки Ганни в крамницях, вдома перевішувався на вагах. У цьому я не вбачаю утиску моєї гідності, хоча я сам так не поступав би. Закон Неба «чуже – недоторканне» сидить в мені з дня мого народження і є фундаментом моєї совісті.

                Мама отримувала за мого загиблого батька 240 рублів. Цукор в той час коштував 10 рублів за кілограм, сірий хліб – один рубль і 40 копійок, а білий хліб – два рубля і 20 копійок. Треба було половину пенсії – 120 рублів вислати тітці Ганні на моє утримання. На залишок в 120 рублів моїй матері з моєю сестричкою Валею жити було занадто важко.

                Мати уклала договір із залізницею на два з половиною роки, про постачання питною водою жителів роз'їзду. Зарплата – двісті п'ятдесят рублів на місяць. Мамі дали віз, дубову бочку ємністю 500 літрів і сани, щоб возити на них взимку воду. Дали старого кавалерійського жеребця по кличці «Майор» і збрую. Дали наділ землі, щоб вирощувати на ній фураж для коня. З радгоспного колодязя воду не дозволили возити. Довелося возити воду від залізничного мосту, де починалася річка Гайчур, і до якого було три кілометри. Вода басейну річки Гайчур має чудові смакові якості.

                На літо я приїхав додому. Канікули мої були важкими, бо довелося неабияк попітніти. Я ходив понад лісосмуг і косив траву на сіно, бо потрібен був корм для тварин в зиму. Крім важкої роботи, мені літо 1952 року в пам'яті моїй нічого приємного не закріпило.

                Я ще одну зиму прожив у Новотроїцькому. Окрім книг з бібліотеки тут все було буденно. Дні проносилися повз мене сіро і одноманітно, як шпали під вагоном кур'єрського потяга. Запам'яталася смерть Сталіна і мітинг в школі, де після повідомлення про смерть Сталіна, першокласники зааплодували. Оплески були викликані незнанням церемоніальних порядків, але виявилися символічними.

                Помер Сталін – хтось плакав, а хтось радів, бо інакше бути й не могло. Все ж він був батьком народу. Був строгим, насамперед до членів своєї сім'ї. А яким можна бути, намагаючись з осколків національних культур створити щось схоже, хоча б віддалено, на цивілізацію. Ніхто не має право звинувачувати Сталіна. Сталін був історичною необхідністю, продиктованою логічної конструкцією інтеркодла наддержави агресорів. У агресорів і вождь повинен бути агресивним. Сталін не був причиною геноциду, бо сам він був наслідком причин, які створив народ цієї країни.

                Спробуйте з осколків різних статуй зібрати одну. Що у вас вийде? Не можна створити цивілізацію, руйнуючи національні культури, бо національні культури Небом освячені! Не можна пограбувати сусіда і вимагати натомість любові і поваги до себе. До якого ж низького рівня докотився російський народ, якщо вважає можливою любов пограбованого до грабіжника, до вбивці!

                В окупантів єдиний логічний кінець, навіть якщо окупація буде оксамитовою. Інтеграція призведе до смерті інтегратора. Мені наплювати на те, що люди думають з цього приводу, бо існують закони Неба. Ці закони виконуються автоматично, без урахування вашої думки і бажання!

                Поставте Сталіну пам'ятник і цілуйте його в дупу, бо він це заслужив і ви, панове русскіє (...), це заслужили. І пам'ятайте, що пам'ятник Сталіну є символом вашої дурості, ідолопоклонства, агресивності і кровожерливості. Поставте пам'ятник і Гітлеру. Це теж історична необхідність. Треба закріпити в історії народів ваше бараняче ідолопоклонство. Не було б Леніна – не було б: ні Сталіна, ні Гітлера. А не було б (...), то не було б і Леніна, але про це не в цій Книзі. Це закономірність, яка вище ваших бажань, можливостей і розумінь. Поставивши всім їм пам'ятники, ви увічните уроки історії і проявите свою мудрість. Чи ви, русскіє (...), до цього ще не доросли?

                У шостому класі я злегка доторкнувся до почуття земної любові. У нашому класі вчилася Валя Шевченко. Це була дівчинка-фея, красива і акуратна. Її красиве з веснянками личко обрамляли завитушки світлого волосся. Жила вона без батьків у своєї бабусі. Через багато років я її зустріну на танцмайданчику. Станцюю з нею всього один танець і скажу їй про те, що в дитинстві я був у неї закоханий. Вона почервоніла і промовчала, за що я їй залишився вдячний.

                У нашому класі вчилися хороші хлопці, які виросли і стали хорошими людьми: Валентин Колосович, Борис Чуйко, Володимир Козін, Микола Сідушов, Микола Брусенко, Анатолій Тимченко, Володимир Єськін, Анатолій Верещака, та багато інших. Анатолій Верещака загине за день до народження своїх синів-близнюків. Як шкода, що хороші люди довго не живуть! Життєва закономірність у тому, що у хороших людей коротке життя. Як правило, хороші люди гинуть у молодому віці, бо інтереси суспільства цінують вище власного життя і не є рабами Темряви. Всі вони чудові, нормальні люди!

                Влітку 1953 мама забрала мене і сказала, що тепер я буду їздити до школи на поїзді в Царе-Костянтинівку, бо я вже був в такому віці, коли міг визначити межу розумного ризику.