Маршрутка

   Дякую тобі,незмінно-жовтий салон маршрутки.Зима,літо чи весна-ти завжди приймаєш мене мов моя сім'я.Мовчазна,байдужа до усіх твоїх проблем сім'я.
 Мені подобається те що їздить на рейках,але подавляючу кількість моїх думок та переживаннь залишено саме у жовтих консервних банках.
 Незважаючи на байдужий пролетаріат ти бачиш лише те що за немитими вікнами.Або ти втуплено дивишся у підлогу,обхватившись за вертикальний поручень біля передньої двері.За вікнами суцільна темрява-в салоні тьмяне світло.Наче нема причин-але ти просто подихаєш тут.Щось немов винищує все в тобі,згадуючи усі свої помилки або марно потрачені шанси-ти вбиваєш,вбиваєш,вбиваєш себе доти,доки в тобі не залишаеться лише те тьмяне світло маршрутки...

***
 
    В очікуванні виступу Сергія Василюка на Одеському Євромайдані,після одноманітних політичних монологів невідомих тобі людей-починається поєтична часть.Якась бабуся читає свій до чортів актуальний вірш про ворогів нашої країни,при чому до того не складний,й до того нудотною інтонацією,що ти починаєш думати над тим що твій вірш часів втикання противостоянь на Грушевського по трансляції Громадського був би не самим поганим з тих що тут лунають від їх геніальних авторів.Ну добре,дуамєш ти,нехай читає.Наступний вірш вже сто відсотків не її,бо ти пам'ятаєш його зі шкільної прогамми Української літератури.Так і є-Ліна Костенко.А от наступне зачитування вірша було,мабуть,найбільшою поразкою її літературної кар'єри-кінець вірша був жорстко забут "поетессою",та відновився лише після кілька раз сказаної фрази "Зараз,згадаю як там було".Добре,молодець,йди геть вже...
    Ввечері досить холодно,тому в мене не могло бути іншої ідеї,крім як зайти в "Нью-Йорк Бейгл".Перший поверх як завжди майже пустий-от за що я люблю це місце.Все ті ж знайомі хиткі меблі,білі столи та дивани,великі фотографії будівельників хмарочосів на стіні,що безстрашно відочивають,звісивши ноги з балки на висоті пташиного самогубства.Меню закладу не обновилося з мого першого відвідування цього закладу більш ніж рік тому.
   Сподіваюсь що її не дуже втомила розмова про політику та історію Українського повстанського руху.Так,втомила.Ця тема заєбала вже всіх,навіть мене,але чомусь на автоматі я її розпочав,як завжди.

***

  Думки у маршрутці безперервно змінюють одна одну,від бажання прочитати Оруелла-до ймовірності вижити у партизанській боротьбі проти окупантів.Остання тема-не нова.Будемо сподіватися на краще,та у разі чого врубимо принцип "Очі бояться-руки роблять".Неприємна тема.Залишимо її до тих пір,доки її не знадобиться піднімати.Грязь.Можливість війни-грязь.Думки про війну та смерть-грязь.Але,мабуть,потрібно думати про краще.Але це машрутка.Іноді вона немов плоскогубцями витаскує з тебе те,про що ти не хочеш думати.
  Майже неосвітлений шлях та майже пуста зустрічна смуга.Так,потрібно буде почитати Оруелла.