Подорож на 58 хвилин

Вулиця по якій бігла, була червона з глибоченними ямами. Авжеж тричі правою ногою влізла у ті калюжі. Мабуть у неадекваті завжди трапляється якесь западло. Бо тільки-но помила свої, типу фірмові, кроси. Влізала по коліна і реготала, наче підбита кобила. Йшла сама, зі злоби вирішила втекти від павутини негативу, що закутала останнім часом. Потрохи лікуюсь. Морально збагачувала себе і собі подібних.
Вилетіла з будинку, як скажена. Обдивилася усе, що було навкруги. Небо у зорях, ліс із багатьма стежками, кладовище, химерні будинки. Я б теж жила в одному з них. Але ніколи не стукала перша і не просила притулку. Далі простягалася панорама з величезного моста та численних легкових машин. Темно. Через один працювали ліхтарі узбіччя. Тієї сторони вона лякалась. Все однакове, пластмасове. На цій, де природа – свійські тварини, їх гівно, трава, й недороблені хатинки,- все це вабило й притягувало сильніше.
Телефон забула, а насправді, не хотіла брати, нехай відпочине від мого рота та непотрібних балачок. З мокрою ногою плинталася від однієї вулиці до іншої.
Серед сільського «розважального різномаїття» красувалися поодинокі гойдалки. Кольорові. Сочніші, ніж в моєму дитинстві. Роздивлялась здалеку. Погода не дозволила, дощ пройшов. Тож дупа не відчує синьої деревини, а голова не задиратиметься у гору, щоб зазирнути у глиб гойдального неба. Походила. Провітрила дурні думки. Вирішила повернутись до рідного лігва у тепло та затишок та випити смачного молочного зеленого чаю.)