Економ

1. Сутність підприємства та його основні загальні ознаки.
Поняття "підприємство" є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.
підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
Закон встановлює, що підприємство - це суб'єкт господарювання. Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну іншу господарську діяльність. Підприємство є самостійним, господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника.
Нарешті, підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому ст. 57 Господарського кодексу України спеціально визначає обов'язкові й альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.
Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на поточному рахунку підприємства в банку.
Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.
Таким чином, підприємство - це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.


2. Підприємство як господарюючий статутний суб’єкт; напрямки його діяльності та права.
Підприємство згідно Закону України «Про підприємства в Україні» – це самостійний господарюючий статутний суб"єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку.
Генеральну мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування називають місією. Місією сучасного підприємства вважають виробництво продукції, виконання робіт та надання платних послуг для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку
Щоб досягти головної мети на підприємстві встановлюють проміжні цілі:
– збільшення обсягу випуску та реалізації продукції;
– зниження собівартості;
– підвищення продуктивності праці та зниження трудомісткості; –
підвищення якості продукції.
Цілі підприємства повинні відповідати таким вимогам:
– вони (цілі) повинні бути конкретними та піддаватися вимірюванню;
– повинні бути орієнтованими в часі (всі плани мають мати свій термін виконання);
– цілі повинні бути досягненими і забезпечувати підвищення ефективності діяльності підприємства;
– цілі повинні бути взаємопідтримуючими (дії і рішення, які необхідні для досягнення однієї мети не можуть перешкоджати реалізації інших цілей).
2) Напрямки діяльності підприємства
Кожне підприємство здійснює багато конкретних видів діяльності, які можна об"єднувати в окремі головні напрямки:
– вивчення ринку товарів (передбачає дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності, цін на продукцію, методів формування попиту та каналів товарообігу);
– інноваційна діяльність (охоплює науково-технічні розробки, запровадження технічних та організаційних нововведень та формування інвестиційної політики);
– виробнича діяльність (передбачає визначення обсягу номенклатури та асортименту продукції, збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції, забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами та дотримання графіків випуску продукції);
– комерційна діяльність – безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, належне стимулювання покупців та реклама;
– післяпродажний сервіс (гарантійне обслуговування машин, обладнання, забезпечення необхідними запасними частинами, та проведення ремонтів підприємство час використання продукції).
Існує також економічна діяльність підприємств і соціальна діяльність підприємств.
Економічна діяльність підприємств включає стратегічне та поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, фінансовий аналіз діяльності підприємства.
Соціальна діяльність підприємства включає механізми мотивації працівників праці (грошову винагороду, психологічний клімат в колективі, розвиток соціальної інфраструктури, покращення умов праці.)


18. Мета формування підприємства на ринку. Поняття, головні цілі підприємства.
Мета функціонування підприємства - задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Дійсно, основна мета підприємництва - одержання прибутку, але не будь-якою ціною. Цивілізовані ринкові відносини вимагають розумного співвідношення обох цілей: задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Приступаючи до утворення підприємтсва, підпрємець чи група підприємців повинні мати перед собою чітку і ясну (зрозумілу) ідею. Ця ідея повинна бути підкріплена системою постійного одержання замовлень на свою продукцію або послуги. Передбачений випуск продукції або надання послуг повинні бути забезпечені усіма необхідними матеріальними ресурсами. Крім того, починаючи нову справу, необхідно подумати про можливості постійного поповнення свого капіталу. Всі ці питання повинні бути конкретно відображені в основному документі - підприємницькому бізнес — плані.
Важливою якісною рисою будь-якого підприємця сучасного підприємця є здатність гнучко реагувати на зміну ситуації. Для цього треба бути компетентним у вибраній сфері діяльності, володіти необхідними рисами характеру: цілеспрямованість, наполегливість, готовність до невдач, здатність навчатися і робити висновки із своїх помилок. Необхідно підібрати надійних партнерів і соратників. Треба бути готовим до конкурентної боротьби. Необхідно чітко організувати маркетинг, вміти підтримувати неформальні зв’язки і офіційні відносини як з постачальниками сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, так і з споживачами продукції, з замовниками.
Сучасне підприємство - складна організаційна структура. В умовах ринкової економікки зростає роль трьох основних напрямів організації промислового підприємства:
- наукова організація виробництва;
- наукова організація праці;
- наукова організація управління.
Будь-яка підприємницька акція - це організація взаємозв’язків між людьми. І чим обгрунтованіше вона створена і уміло регулюється, тим більше надії на одержання економічної вигоди, на прибуткове покриття втілених у виробництво затрат.
У стратегічному плануванні важливу роль відіграють цілі підприємства (організації, фірми, компанії), які є критерієм оцінювання досягнутих результатів, ухвалення рішень про доцільність чи необхідність конкретних змін щодо внутрішньої політики підприємства і його поведінки на ринку. Цілі підприємства (організації, фірми, компанії) — сформульовані у процесі стратегічного планування конкретні кінцеві результати, яких підприємство прагне досягти через певний проміжок часу.
На відміну від місії, яка задає загальні орієнтири, напрями розвитку підприємства, що визначають сенс його існування, цілі фіксують кінцеві етапи, до яких воно прагне. З обґрунтування цілей, як правило, починається робота над формуванням стратегії підприємства, оскільки заради їх досягнення воно формується, функціонує і розвивається як соціальна система.
У цілях реалізуються об’єктивні і суб’єктивні чинники стратегічного управління організацією, адже вони повинні відповідати об’єктивним законам, без чого не будуть реальними, а значить — і досяжними. Водночас цілі є продуктом свідомості, формулюються людьми і відображають їхні інтереси.



19. Класифікація цілей та вимоги до їх формування.
Цілі підприємства - це його бажаний стан, конкретні межі, яких воно має досягнути в усіх сферах діяльності в кінці стратегічного періоду і на проміжних етапах.
Класифікація цілей підприємства:
1) За змістом (за предметом, сферами діяльності під-тв): а) економічні; б) соціальні; в) виробничі; г) організаційні; д) технологічні; е) політичні; є) наукові; ж) естетичні; з) психологічні; к) екологічні.
2) За спрямованістю на середовище:а) зовнішні; б) внутрішні.
3) За розміром: а) максимальні; б) мінімальні.
4) За горизонтом планування(часовим): а) довгострокові (стратегічні); б) середньострокові (тактичні); в) короткострокові (оперативні).
5) За сферою дії: а) глобальні; б) регіональні; в) вищі; г) проміжні; д) національні; е) локальні.
6) За ієрархією: а) цілі підприємства; в) цілі структурних підрозділів і функціональних служб.
7) За сумусністю: а) сумісні, взаємодоповнюючі; б) індиферентні (незалежні); в) конкурентні.
8) За вимирюваністю: а) а)переважно кількісні; б) якісні.
9) За відношенням до бізнесу: а) комерційні; б) некомерційні (суспільні).
10) За персоніфікацією: а) індивідуальні (особисті); б) групові
11) за характером діяльності: а) цілі функціонування; б) цілі розвитку.
12) За стадіями житєвого циклу: а) цілі створення; б) цілі розвитку; в) цілі згортання.
Вимоги до формування цілей:
Досяжність - Цілі не повинні бути занадто легкими для досягнення, але вони і не повинні бути нереалістичними. У цілях має міститися певний виклик для співробітників, але обов'язково такий, що враховує можливості виконавців. Якщо мета не реальна, то це може призвести до втрати орієнтирів як виконавцями, так і окремим підрозділом, а може, й організацією в цілому.
Вимірність - Мета повинна бути кількісно вимірювана. У протилежному випадку можуть виникнути труднощі на етапі оцінки результатів діяльності, що в остаточному підсумку може призвести до конфліктних ситуацій
Конкретність - Зміст мети повинен відображати, що необхідно одержати в результаті діяльності, строки досягнення цих результатів і того, хто повинен їх досягти. Конкретність мети виявляється в однозначному визначенні напрямку руху організації
Гнучкість - Цілі варто встановлювати таким чином, щоб залишалася можливість їх коректування через зміни в зовнішньому середовищі організації
Сумісність - Цілі повинні бути сумісними за ієрархією, тобто довгострокові цілі відповідають місії, середньострокові цілі - довгостроковим, а короткострокові цілі - середньостроковим. Крім того, не повинно бути протиріч, наприклад, між такими цілями: цілі прибутковості і добродійності; цілі посилення позиції на існуючому ринку і цілі проникнення на нові ринки; цілі стосовно прибутковості в короткостроковому періоді часу і щодо підвищення конкурентоспроможності в довгостроковому періоді та ін.
Орієнтація цілей в часі - Установлюючи цілі, організація повинна точно визначити не тільки те, чого вона хоче досягти, але і терміни досягнення результатів
Прийнятність - Цілі повинні бути прийнятними у першу чергу для працівників організації, тобто для тих, кому доведеться їх досягати, і для всіх зв’язаних груп, тобто основних суб’єктів впливу, що визначають діяльність і розвиток організації
20. Стратегічні та тактичні цілі, їх характеристика та особливості реалізації.
Залежно від важливості для організації цілі можуть бути стратегічними і тактичними. Стратегічні орієнтовані на вирішення перспективних масштабних проблем, які якісно змінюють життя й імідж організації, наприклад досягнення першості в своїй сфері діяльності, вихід на міжнародні ринки, докорінне оновлення виробничої бази тощо.
Стратегічні цілі визначають характер діяльності на перспективу, і для їх реалізації потрібні великі витрати. Вибір стратегії поведінки фірми — завжди дуже відповідальна та важлива справа. Тут потрібне глибоке опрацювання можливих варіантів стратегії і ретельне обґрунтування обраної альтернативи. У стратегічних цілях відбивається зміст практичного менеджменту фірм, його соціальна значимість, рівень орієнтованості на задоволення потреб персоналу фірм, суспільства в цілому, його соціальних груп.
Тактичні цілі є проміжними відносно стратегічних і відображують окремі етапи досягнення їх, наприклад проведення модернізації чи капітального ремонту.

21. Залежність цілей господарювання від стадії життєвого циклу.
Цілі підприємства залежать від стадії його життєвого циклу , тому стратегії і, зокрема, маркетингові стратегії обираються залежно від місцезнаходження підприємства на кривій ЖЦП. Є і протилежна залежність: за допомогою формулювання та виконання відповідних стратегій здійснюється управління життєвим циклом підприємства.
Залежність цілей та стратегій підприємства від стадії його життєвого циклу
Стадії життєвого циклу Цілі  та стратегії підприємства
Створення Виживання, формування передумов подальшого розвитку підприємства, обрання перспективних напрямів діяльності, забезпечення беззбитковості діяльності та мінімального прибутку
Ріст Прискорене зростання обсягів продажу та прибутку, самофінансування, диверсифікація діяльності, формування іміджу
“Стійка” зрілість Збалансоване зростання, диверсифікація діяльності, формування портфелю капіталовкладень
“Пасивна” зрілість Збереження позицій, забезпечення середньої норми доходу; розвиток напрямів діяльності, що переслідують позаекономічні цілі
Занепад Ліквідація або пошук додаткових імпульсів в діяльності підприємства шляхом реорганізації чи переорієнтації


22. “Дерево цілей”, його побудова та зміст.
„Дерево цілей" - це графічне зображення взаємозв'язку і підпорядкованості цілей, що відображає розподіл місії і мети на цілі, підцілі, завдання та окремі дії.
Вимоги до побудови „дерева цілей» наступні:
а) на кожному рівні сукупність цілей, підцілей, завдань по винна відповідати обсягам і вкладатися в строки виконання цілей вищого рівня;
б) відсутність суперечностей між цілями що знаходяться на різних рівнях „дерева цілей»;
в) декомпозиція місії і мети на всіх рівнях повинна проводитись за одним і тим же методологічним підходом;
г) цілі усіх рівнів мають бути виражені в конкретних обсягах, строках з визначенням конкретних виконавців (відповідальних).
Одним з найважливіших вимог до побудови „дерева цілей», що забезпечує найвищу результативність їх досягнення, є забезпечення узгодженості, зв'язку між цілями різного порядку. При цьому слід враховувати наявність двох видів зв'язків між цілями - горизонтальних і вертикальних.
Дерево цілей можна побудувати і за методом забезпечення необхідних умов для досягнення мети. Спочатку подається головна мета. Нижче - цілі першого рівня або головні умови досягнення мети: економічні, матеріально-технічні, організаційні, соціальні тощо. Ще нижче йдуть цілі другого рівня або заходи (роботи) по забезпеченню умов, зазначених на першому рівні. Дальше подаються цілі заходи третього рівня, які створюють сприятливі умови для виконання цілей другого рівня і т.д.
Цілі підприємства не бувають незмінними. Зміна середовища, неточна його оцінка при формуванні цілей, порушення вимог їх формування, виявлена практикою невірна постановка окремих цілей, закладений при формування чи породжений зміною середовища конфлікт цілей - все це вимагає постійного перегляду цілей, розв'язання їх конфлікту. При цьому, слід підкреслити, що перегляду і уточненню підлягають не всі цілі відразу. Частковий же перегляд і уточнення називають коректуванням цілей.

23. Прибуток як цільова функція діяльності підприємства на ринку.
Основна мета підприємництва - одержання прибутку, але не за будь-яку ціну.
Підприємство самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається продукцією, що випускається, отриманим прибутком, що залишився в його розпорядженні після сплати податків і інших обов'язкових платежів. Його головна задача - задовольняння суспільних потреб у продукції (роботах, послугах) і реалізація на основі отриманого прибутку економічних і соціальних інтересів трудового колективу і власника майна.
Цільова функція підприємства - максимізація доходу (прибутку), є його довгостроковою метою, за для якої воно може в деяких випадках на короткий строк прагнути до росту обсягу виробництва, дотримуючи якої-небудь ринкової тактики чи навіть тимчасово скорочувати виробництво.
Підприємство вважається створеним і здобуває права юридичної особи з дня його державної реєстрації, здійснюваної як правило, за місцем перебування у виконавчому комітеті відповідного Ради народних депутатів, якщо інше не передбачено чинним законодавством.
Приступаючи до створення підприємства, будь-який чи підприємець чи група підприємців повинні мати перед собою ясну мету. Ця мета повинна бути підкріплена системою постійного одержання замовлень на свою продукцію чи послуги. Намічуваний випуск продукції чи надання послуг повинно бути забезпечене всім матеріально необхідним. Нарешті, починаючи нову справу, варто продумати про можливість постійного поповнення свого капіталу. Усе це необхідно досить докладно занотувати в основному документі - підприємницькому бізнес-плані. Важливою рисою будь-якого підприємця сучасного підприємства є здатність гнучко реагувати на зміну ситуації. Для цього треба бути компетентним в обраній сфері діяльності, мати необхідні риси характеру: цілеспрямованість, завзятість, готовність до невдач, здатність вчитися і робити висновки зі своїх помилок; вміти підібрати надійних партнерів. Треба бути готовим до конкурентної боротьби. Необхідно чітко організувати маркетинг, уміти підтримувати неформальні зв'язки, а на більш пізніх етапах - офіційні відносини як з постачальниками сировини, матеріалів, напівфабрикатів, що комплектують вироби, так і зі споживачами продукції, із замовниками.

25. Метод визначення “точки беззбитковості”, “точки ліквідації”, “зони збитковості та прибутковості”.
„Точка беззбитковості” – це досягнення обсягу виробництва (реалізації), при якому сума доходу дорівнює сумі поточних витрат.
Тб = ВОпост / (Рвд – Рвозм)
Зона збитковості - це такий обсяг діяльності, при якому доходи підприємства нижчі за його поточні витрати
Зона прибутковості - це такий обсяг діяльності, при якому доходи підприємства вищі за його поточні витрати.
Точка ліквідації — це обсяг реалізації (виробництва) продукції, при якому сума отримуваного підприємсвтом доходу дорівнює сумі постійних витрат. Виділяють двап підходи до оцінки точки ліквідації. Перший характеризує її як вищеназвану рівність постійних витрат та обсягу реалізації. Другий -  передбачає розрахунок за такою формулою:
Тл=Впост — А / Ц — Взмін.

26. Планування як процес, його необхідність і доцільність.

Функція планування в системі управління підприємством є однією з головних, центральних функцій, що визначає кінцеві результати виробничо-збутової, економічної, фінансової й інвестиційної діяльності. У процесі планування визначаються основні напрямки розвитку підприємства. На основі маркетингових досліджень підприємство визначає види й обсяги продукції, що планує випускати, потребу в ресурсах та ефективність їх використання. Планування забезпечує підприємству основу для прийняття оптимальних управлінських рішень та знижує ризик, сприяє пошуку найбільш придатних напрямів дій.
Планування – це процес визначення цілей і завдань підприємства на певну перспективу та вибір оптимального шляху їх досягнення й ресурсного забезпечення. Результатом процесу планування є план, який завдяки використанню певних ресурсів та виконанню певних дій повинен забезпечити досягнення бажаної мети.
Планування об’єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, надає всім процесам односпрямованості й скоординованості, що дозволяє найбільш повно й ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно розв’язувати різноманітні завдання управління.
Для ринкових умов господарювання об’єктивними є більш високі вимоги до рівня наукової обґрунтованості різних видів планів.
Основними чинниками зростаючої ролі планування є:
-рухливість зовнішнього середовища;
-збільшення розмірів підприємства та розширення напрямів його діяльності;
-зростаюче значення часу;
-обмеженість ресурсів;
-комплексність господарських завдань  та ін.
Застосування планування створює такі важливі переваги:
-дає можливість передбачити різні майбутні ситуації та заздалегідь підготувати альтернативні варіанти плану розвитку підприємства;
-поліпшує координацію дій в організації;
-сприяє більш раціональному розподілу ресурсів;
-чітко розмежовує обов’язки та відповідальність працівників підприємства за виконання планових завдань;
-поліпшує контроль в організації та ін.

27. Принципи планування та їх характеристика.
Характер і зміст планової діяльності на підприємстві визначають принципи планування. Правильне дотримання принципів планування створює передумови для ефективної роботи підприємства й зменшує ймовірність негативних результатів планування:
1) принцип обґрунтованості цілей і завдань підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пунктом планування. Виділяють п’ять основних цілей (або груп цілей) підприємства:
- господарсько-економічні, що забезпечують ефективність виробництва;
- виробничо-технологічні, що відображають функціональне призначення підприємства;
- науково-технічні, що забезпечують науково-технічний прогрес;
- соціальні, що забезпечують задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства;
 - екологічні, що забезпечують виготовлення екологічно чистої продукції без шкідливого впливу на навколишнє середовище;
2) принцип системності. Він означає, що планування є цілісною системою планів і охоплює всі сфери діяльності підприємства;
3) принцип науковості. Вимагає врахування перспектив науково-технічного прогресу й застосування науково обґрунтованих прогресивних норм використання всіх видів ресурсів;
4) принцип безперервності. Означає паралельне поєднання поточного й перспективного планування;
5) принцип збалансованості плану. Указує на кількісну відповідність між взаємозалежними (взаємозв’язаними) розділами й показниками плану, між необхідними та наявними ресурсами;
6) принцип гнучкості. Означає, що плани повинні бути гнучкими, тобто їх можна змінювати відповідно до зміни внутрішнього і зовнішнього середовищ підприємства.

28. Поняття плану, класифікаційні ознаки та види планів.
План – система взаємоузгоджених обґрунтувань, які об'єднані спільною метою та визначають терміни, методи та послідовність досягнення мети, виконання програм, робіт, рішень.
1) З погляду обов’язковості планових завдань розрізняють:.
А) Директивне планування — це процес прийняття рішень, які мають обов’язковий характер (силу закону) для об’єктів планування. Директивні плани мають адресний характер і відзначаються надмірною деталізацією.
Б) Індикативне планування є антиподом директивного, тому що індикативний план не має обов’язкового для виконавця характеру. Завдання індикативного плану називаються індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління під час формування соціально-економічної політики і визначення засобів державного впливу на господарські процеси з метою досягнення зазначених параметрів.
2. Залежно від тривалості планового періоду розрізняють:перспективне і поточне.
А) перспективне планування на підприємстві буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п’яти років, наприклад 10; 15; 20.
Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п’яти років.
Б) Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством та з усіх напрямів його діяльності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць).
3. За змістом планових рішень виділяють: стратегічне, тактичне та оперативно-календарне планування.
Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку об’єкта господарювання. У результаті перспективного планування підприємство ставить перспективні цілі й розробляє засоби їх досягнення.
У тактичних планах відображаються заходи, спрямовані на розширення виробництва і підвищення його технічного рівня, оновлення і зростання якості продукції, якомога повніше використання науково-технічних досягнень. У результаті тактичного планування складається план економічного і соціального розвитку підприємства, що є комплексною програмою виробничої, господарської і соціальної його діяльності на певний період.
Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у плануванні господарської діяльності фірми.
4. За ступенем охоплення об’єктів планування:
— загальний план підприємства і плани окремих його підрозділів;
— плани усіх видів діяльності чи цільові плани, що розробляються для якогось одного напряму роботи (виробничий план, фінансовий, план маркетингу).
5. За черговістю в часі:
— упорядковане планування, за якого після завершення одного плану розробляють інший;
— перехідне планування, коли після закінчення певного запланованого строку план продовжується на наступний період (наприклад, п’ятирічний план щорічно продовжується на один рік);
— позачергове (евентуальне) планування, коли план розробляють за необхідності, наприклад, у разі реконструкції або санації підприємства.

29. Система планів розвитку підприємств, їх зміст.
Система планування – це взаємоузгодження планів розвитку діяльності підприємства: а саме, довгострокових, середньострокових, поточних, оперативно-календарних.
План розвитку підприємства включає наступні основні розділи:
1)Центральний розділ плану розвитку підприємства — план виробництва продукції (виробнича програма), у якому встановлюються завдання по виробництву окремих видів продукції в натуральному і вартісному вираженнях, передбачається подальше підвищення якості продукції.
2)Важлива частина плану розвитку підприємства — план розвитку науки і техніки. Головне його значення — прискорення науково-технічного прогресу, тому він включає заходи по науково-дослідним роботам, освоєнню виробництва нових видів продукції, механізації й автоматизації виробничих процесів, наукової організації праці.
3)Важливим у плануванні розвитку підприємств є розробка плану підвищення економічної ефективності виробництва, у якому даються як узагальнюючі показники підвищення економічної ефективності виробництва, так і показники підвищення ефективності використання живої праці, основних фондів, оборотних коштів, капітальних вкладень, матеріальних ресурсів.
4)План капітального будівництва передбачає будівництво нових, розширення і реконструкцію діючих підприємств, будівництво і розширення великих цехів і об'єктів на діючих підприємствах, технічне переозброєння діючого виробництва — модернізацію устаткування, заміну застарілого устаткування новим, більш продуктивним, удосконалювання технології виробництва, механізацію й автоматизацію виробничих процесів.
5)План матеріально-технічного забезпечення являє собою систему матеріальних розрахунків, що відбивають виробництво і споживання найважливіших видів промислової продукції, планів їхньої реалізації.
6)При розробці плану по праці і кадрам головна задача — передбачити систематичне підвищення продуктивності праці як основної умови збільшення обсягу виробництва і підвищення його ефективності.
Усі розділи плану розвитку підприємства тісно взаємозалежні.
7)Узагальнюючим розділом плану, у якому знаходять висвітлення результати попередніх розділів, є план по витратам виробництва і реалізації продукції. При його розробці ставиться задача всілякого підвищення ефективності виробництва, найбільш раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.
8)У фінансовому плані встановлюються найважливіші фінансові показники: розрахунок потреби у власних оборотних коштах і завдання по прискоренню їхньої оборотності; взаємодія підприємства з державним бюджетом; створення і використання основних виробничих фондів, завдання по прибутку.
9)У плані соціального розвитку колективів підприємств і об'єднань передбачаються заходи щодо рішення найбільш актуальних для колективів даних підприємств, об'єднань, окремих регіонів задач соціального розвитку, поліпшення умов праці, відпочинку і побуту.

31. Стратегічне планування, його відмінність та обмеження у використанні.
Під стратегічним плануванням розуміють, як правило, довгострокове планування, що систематизує та більш-менш формалізує виконання перспективних завдань підприємства, охоплює всі сторони його діяльності і спрямоване на розробку, організацію та виконання стратегічних планів, проектів і програм.
Метою стратегічного планування є досягнення довгострокових (стратегічних) цілей підприємства, що можуть забезпечити його ефективне функціонування і високий рівень конкурентоспроможності.
Стратегічне планування може здійснюватись будь-яким підприємством, яке має серйозні наміри щодо свого перспективного розвитку на даному ринку.
Передумови, які спонукають підприємство до якнайскорішого переходу до стратегічного планування:
; необхідність реагування на зміну умов зовнішнього та внутрішнього середовища функціонування підприємства;
; потреба в об'єднанні різних напрямів діяльності підприємства в умовах розвитку процесів децентралізації та диверсифікації;
; необхідність створення нових або підтримка існуючих конкурентних переваг, посилення конкурентоспроможності підприємства;
; наявність висококваліфікованих менеджерів, здатних за допомогою системи стратегічного управління, вирішувати складні питання;
; розвиток зв'язків з підприємствами, які використовують систему стратегічного планування;
; розвиток теорії та практики стратегічного планування, що допоможе перейти від методу «проб і помилок» до наукових методів передбачення і розвитку майбутньої діяльності;
; наявність доступної інформації для вивчення сильних і слабких сторін підприємства, зовнішнього середовища, умов конкуренції;
; посилення інноваційних процесів, генерація та швидке освоєння підприємствами нових ідей;
; необхідність впровадження високої культури управління, орієнтованої на запобігання опору змінам та на стимулювання розвитку підприємства.

40. Зміст завдання та місце виробничої програми в системі господарських планів підприємства.
Виробництво і реалізація продукції для забезпечення потреб населення є метою діяльності підприємства, за умови, що підприємство одержує прибуток. Тому планування виробництва і реалізації продукції є основним розділом тактичного плану, на основі якого складається виробнича програма підприємства.
Отже, виробнича програма — це система планових показників виробництва за обсягом, асортиментом та якістю продукції.
Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися таких вимог:
— правильного визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживача;
— повного ув'язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції;
— обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами і, насамперед, виробничою потужністю.
В основу розробки виробничої програми має бути покладена реальна потреба в конкретній продукції. На рівні промислового підприємства конкретизація потреби в продукції забезпечується за допомогою попиту споживачів і господарських договорів за розгорнутою номенклатурою виробів.
При розробці виробничої програми передбачається досягнення необхідних темпів зростання виробництва; освоєння нових видів продукції; раціональний розподіл продукції, що випускається, по календарних термінах. Основна увага приділяється підвищенню ефективності виробництва, досягненню беззбитковості по збитковій частині номенклатури. Передбачається відновлення фондів і впровадження нової техніки, підвищення використання виробничої потужності, зростання продуктивності праці.
Задачі розроблення виробничої діяльності:
1) підвищення якості надійності, поліпшення дизайну виробу з урахуванням попиту, а також дій конкурентів підприємства;
2) забезпечення високих і стійких темпів зростання випуску продукції як у вартісних, так і натуральних;
3) найбільш повне використання виробничих потужностей та ресурсного потенціалу підприємства;
формування номенклатури та асортименту виробів відповідно до стадій їх життєвого циклу.

41. Основні розділи виробничої програми.
1) Планове завдання з обсягу, номенклатури й асортименту продукції, що випускається;
2) Планове завдання з якості продукції, що випускається;
3) План із спеціалізації та кооперування виробництва;
4) План збуту продукції;
5) План оновлення асортименту, налагодження випуску нової продукції, виробів.

42. Класифікація видів продукції підприємства.
1) За ступенем готовності продукції: готова продукція, напівфабрикати, незавершене виробництво.
Готова продукція - продукція, яка повністю пройшла виробничій цикл, укомплектована, відповідає вимогам стандартів чи технічним вимогам, має супроводжуючі документи, які підтверджують її якість, здана на склад підприємства та готова до реалізації.
Напівфабрикати - це продукція, яка потребує додаткової обробки на тому чи іншому підприємстві.
Незавершене виробництво представляє собою вартість незавершеної у виготовленні продукції на всіх стадіях виробничого процесу: від первинних технологічних операцій до приймання готової продукції службою технічного контролю якості підприємства. До складу незавершеного виробництва входять заготовки, деталі, складальні одиниці, незавершені об'єкти будівництва тощо.
2) За характером об'єкта виробництва виділяють: продукцію різного ступеню готовності; роботи промислового характеру; послуги, що надаються іншим підприємствам. До робіт промислового характеру належать роботи з капітального ремонту, що виконуються для свого та інших підприємств поточному ремонту, технічному обслуговуванню та модернізації обладнання, транспортних засобів, монтаж обладнання і таке інше.
3) Залежно від характеру використання продукція підприємства складається із засобів виробництва та предметів споживання.
За;соби виробни;цтва — сукупність предметів та засобів праці, які використовуються людьми в процесі виробництва матеріальних благ і послуг. Засоби виробництва і праця людини нерозривно пов'язані і взаємообумовлені. Засоби виробництва і люди, що володіють певним виробничим досвідом, навичками до праці і приводять ці засоби виробництва в дію, становлять продуктивні сили.
Засоби виробництва відносять до так званої групи «А» на противагу предметам споживання(група «Б»). Група «А» — сукупність галузей промисловості, які виробляють засоби виробництва. До них належать машинобудування і металообробна промисловість, чорна і кольорова металургія, електро- і теплоенергетика, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів та ін. Деякі галузі промисловості (добувна, обробна тощо), крім засобів виробництва, виготовляють і предмети споживання, що належать до групи «Б».
4) Залежно від ступеня самостійності підприємства у виборі номенклатури продукції, що виготовляється, визначають:
а) продукцію, що виробляється за держзамовленням;
б) продукцію, що виробляється за самостійно розробленою номенклатурою.
До складу затвердженої номенклатури входить перелік продукції, що випускається підприємством відповідно до оформлених державних замовлень на виробництво продукції. Як правило, держзамовлення охоплює виробництво найважливіших видів продукції, які мають стратегічне загальнодержавне значення.
До розрахункової номенклатури відносяться вироби, що виготовляються відповідно до самостійно укладених угод зі споживачами продукції.
5) Залежно від напряму збуту виділяють:
а) продукцію, що виробляється на експорт;
б) продукцію, що реалізується на території країни.

44. Показники виробничої програми. Внутрішньозаводський та валовий оборот.
Валовий оборот характеризує загальний обсяг продукції, робіт, що виготовлені на підприємстві всіма його підрозділами, незалежно від призначення (для власних цілей чи для реалізації на сторону) за певний (плановий) період.
Валовий оборот охоплює:
1) усі готові вироби;
2) продукцію, виготовлену основними, допоміжними, обслуговуючими цехами заводу;
3) взаємні послуги цехів;
4) зміни залишків незавершеного виробництва.
Внутрішньозаводський оборот (ВЗО) – сума продукції й послуг, що використовуються в межах заводу. Внутрішньозаводський оборот дорівнює різниці між валовим оборотом і валовою продукцією:
ВЗО = ВО - ВП
До складу внутрішньозаводського обороту належать:
; вартість напівфабрикатів власного виробництва, використаних для виробничих і господарських цілей підприємства;
; вартість витраченого інструменту й усіх видів енергії власного виготовлення;
; послуги заводського транспорту й ремонтних цехів.

45. Інформаційне забезпечення розробки виробничої програми.
; Прийняті підприємством держзамовлення на виробництво продукції в розрізі номенклатури та асортименту;
; Укладені підприємством довгострокові контракти зі споживачами продукції;
; Портфель замовлень, що його має відділ збуту підприємства;
; Розрахункові виробничі потужності підприємства та заплановані заходи з підвищення ефективності їхнього використання;
; Намічені до реалізації інвестиційні проекти щодо розширення матеріально-технічної бази підприємства;
; Дані про можливості задовольнити потребу підприємства у додаткових обсягах сировини, матеріалів, робочої сили, палива, електроенергії; можливості залучити робітників і спеціалістів відповідного рівня;
; Прогнозна собівартість продукції, її прибутковість, обсяги реалізації.

56. Поняття економічних ресурсів та ресурсного потенціалу підприємства, його складові і їх характеристики.
Під економічними ресурсами розуміють усі види ресурсів, що використовуються в процесі виробництва товарів і послуг. По суті, це ті блага, які використовуються для виробництва інших благ. Тому нерідко їх називають виробничими ресурсами, виробничими чинниками, факторами виробництва, факторами економічного зростання. У свою чергу, всі інші блага, називають споживчими благами.
В економічній літературі прийнято виділяти наступні види економічних ресурсів:  1)Природні ресурси (земля, надра, водні, лісові, біологічні, кліматичні і рекреаційні ресурси); 2) Трудові ресурси (люди з їх здатністю виробляти товари і послуги);  3)Капітал (у формі грошей і цінних паперів, тобто фінансовий капітал, або засобів виробництва, тобто реальний капітал); 4) Підприємницькі здібності (здібності людей до організації виробництва товарів і послуг); 5) Знання, необхідні для господарського життя (виробляються, перш за все, наукою і поширюються, головним чином, через освіту).
Ресурсний потенціал підприємства – це сукупність матеріальних, нематеріальних, трудових, фінансових ресурсів, зокрема здатність робітників підприємства ефективно використовувати названі ресурси для виконання місії, досягнення поточних та стратегічних цілей підприємства. При цьому ресурсний потенціал підприємства можна охарактеризувати чотирма основними критеріями: 1) реальними можливостями підприємства в тій чи іншій сфері діяльності (також і нереалізовані можливості); 2) обсягом ресурсів як залучених, так і тільки підготовлених до використання у виробництві; 3) здатністю кадрів (менеджерів) використовувати ресурси, вміння розпоряджатися ресурсами підприємства; 4) формою підприємництва та відповідною організаційною структурою підприємництва.
До складу ресурсного потенціалу входять матеріальні, нематеріальні, трудові, інноваційні, фінансові ресурси (потенціали) підприємства, а також методи управління та організації ефективного використання ресурсів підприємства (управлінський потенціал).
Матеріальні ресурси – це ресурси в натурально-речовій формі, які використовуються у виробничій (господарській) діяльності підприємства. До їхнього складу входять основні фонди та частка обігових фондів. Основні фонди – це матеріально-речові цінності підприємства, які використовуються як засоби праці. Частина обігових фондів входить до складу матеріальних ресурсів: малоцінні та швидкозношувані предмети, пакувальні матеріали, паливо, електроенергія та ін.
Нематеріальні ресурси – об'єкти промислової та інтелектуальної власності, здатні приносити користь тривалий час: гудвіл, ноу-хау, бази знань, бази даних, патент, винаходи тощо.
Трудові ресурси (трудовий чи кадровий потенціал) підприємства – сукупність зайнятих на підприємстві за основною та допоміжною діяльністю.  Саме трудовий потенціал приводить в дію всі інші складники ресурсного потенціалу підприємства.
Фінансові ресурси (фінансовий потенціал) – сукупність грошових коштів та надходжень, які є в розпорядженні підприємства для виконання фінансових зобов'язань, здійснення витрат на відтворення підприємства та стимулювання працівників. Фінансові ресурси дуже важливі як вихідний вид ресурсів для створення та діяльності підприємства, забезпечують процес виробництва, є неодмінною умовою неперервності процесу виробництва.

57. Поняття ефективності використання ресурсів підприємства.
Ефективність ресурсного потенціалу, як економічна категорія відображає економічні відносини, пов'язані з оптимальним використанням виробничих ресурсів, зниженням сукупних витрат живої з мстою досягнення максимальних результатів, регламентуючи діяльність об'єктивно діючим законом економії робочого часу.
Це означає, що мета господарської діяльності повинна досягатися найменшими витратами суспільної праці та оптимальним використанням виробничих ресурсів.
Використання ресурсів характеризується їх витратами у процесі виробництва. Витрати ресурсів являють собою безперервний процес споживання, що відповідає безперервному процесу виробництва та споживання. На відміну від ресурсів, ресурсного потенціалу, які можуть бути визначені кількісно на певний момент часу, витрати ресурсу можна визначити тільки за досліджуваний період часу.
Витрати ресурсів, як економічна категорія, характеризують кількісні і якісні методи безперервного використання ресурсів у виробництві і споживанні у вигляді прямих витрат і витрат протягом певного періоду.
Критерієм економічної ефективності діяльності підприємства, з точки зору використання ресурсного потенціалу, є досягнення максимального результату при мінімальних затратах і раціональному використанні ресурсів (коефіцієнт ефективності (Ке):
Ке = результати / ресурси(витрати)

Оцінка ефективності ресурсного потенціалу підприємства повинна здійснюватись за такими принципами:
- зіставлення результатів виробництва із витратами чи вимкористаними ресурсами;
- за єдиним народногосподарським критерієм;
- засобом системи показників, що відображають різноманітні | економічні процеси використання ресурсного потенціалу підприємства;
- взаємопов’язаність системи показників всіх рівнів управлінні | економікою;
- єдність форм і показників статистичного обліку і планування І економіки в цілому та ЇЇ окремих ланок.
Показники економічної ефективності діяльності підприємства кількісно вимірюють віддачу одиниці сукупних чи конкретних видів і ресурсів.

Принципи розробки системи показників економічної ефективності використання ресурсного потенціалу підприємства:
1. повне відображення досягнутих результатів діяльності підприємства;
2. кількісна оцінка показників;
3. можливість розрахунку показників за даними системи обліку і | звітності;
4. чіткість методичного підходу до розрахунку показників.

59. Проблеми вартісної оцінки трудових ресурсів підприємства.
Облік використання трудових ресурсів на даний час зводиться до відображення відпрацьованого часу, а також втрат робочого часу в людино-днях, людино-годинах; при цьому втрати не враховуються у грошовому вираженні, хоча вартісна оцінка втрат є найбільш необхідною для аналізу і прийняття рішень з метою їх усунення.
В цьому випадку доцільно людино-дні та людино-години обліковувати в грошовому вираженні (виходячи з середньої заробітної плати за людино-годину або людино-день), і обчислені суми відображати на відповідному позабалансовому рахунку, що полегшить задачу їх відображення в бухгалтерському обліку.
Існує й інша категорія витрат, пов'язаних з плинністю робочої сили. Облік трудових ресурсів не може бути зведений лише до обчислення втрат робочого часу і збитку внаслідок зниження продуктивності праці. Виникає проблема обліку трудових ресурсів як трудового потенціалу працівників, їх здатності реалізувати свої функції в процесі виробництва.
Проте трудові ресурси, які виступають як сукупність працівників з їх здатністю до продуктивної праці, до цього часу не є об'єктом фінансового обліку, але вони є об'єктом управлінського обліку, що оперує не тільки грошовими вимірниками.
Оцінити трудові ресурси у вартісній формі все ж можна. Існують два основних способи оцінки трудових ресурсів:
- виходячи з заробітної плати (окладів) працівників, тобто вартості їх відтворення;
- виходячи з усіх витрат на загальну і спеціальну освіту працівників, включаючи витрати на післядипломне навчання і перепідготовку (інститути, факультети і курси підвищення кваліфікації).
Перший спосіб, не дивлячись на його простоту, достатньо обґрунтований. Кількість та якість праці прямо пов'язані з рівнем кваліфікації працівників, рівнем загальної і спеціальної освіти.
Другий спосіб оцінки ґрунтується на сумуванні всіх витрат на отримання загальної і спеціальної освіти, а також на підвищення кваліфікації. Цей спосіб більш трудомісткий, але й більш точний за попередній.
Схема управління персоналом здійснюється в контексті організаційної структури. Визначним повинен стати підхід, оснований на максимальному використанні людських ресурсів і орієнтований на досягненні мети підприємства. Це повинно бути досягнуто за рахунок:
- делегування відповідальності і спрощення взаємодії між керівниками і працівниками;
- об'єднання співпрацівників для досягнення головної мети - клієнти, якість, прибуток;
- постійне підвищення кваліфікації і освіченості персоналу шляхом підвищення рівня працівників чи їх заміни більш компетентними людьми;
; зменшення чисельності персоналу шляхом скидання "баласту" і заміни деяких безвідповідальних працівників одним відповідальним.
;

61. Основні напрямки підвищення ефективності ресурсного потенціалу підприємства.
Під резервами підвищення економічної ефективності виробництва розуміють невикористані можливості збільшення випуску продукції в розрахунку на одиницю сукупних витрат завдяки більш раціональному використанню усіх видів ресурсів підприємства.
Основні фактори підвищення ефективності виробництва - це підвищення його технічного рівня, вдосконалення управління, організації виробництва і праці, зміна обсягу і структури виробництва, поліпшення якості природних ресурсів та інші.
Серед основних шляхів підвищення ефективності діяльності підприємства можна виділити два напрямки підвищення вище згаданих показників – організаційний, технологічний та ресурсний.
В межах організаційного напрямку здійснюється пошук можливостей підвищення ефективності тих процесів, що відбуваються на підприємстві. При цьому насамперед увага звертається на ефективність управління.
Важливою складовою ефективності підприємства, а отже, і значним резервом її підвищення, є організація виробничого процесу. У конкретних умовах підприємства слід проаналізувати всі аспекти, що визначають ефективність організації робіт – від рівня робочого місця окремого робітника чи спеціаліста до рівня підприємства в цілому. Для виробничих підприємств, ураховуючи, звичайно, специфіку їх діяльності, особливу увагу треба звертати на можливості застосування більш ефективних типів виробництва (масового, великосерійного).
В межах технологічного напрямку основним є вирішення проблеми технологічного відставання особливо актуальне для українських підприємств. Причому проблема ця є комплексною і має, принаймні, два компоненти: матеріальний та нематеріальний. Перший з них - це удосконалення технічної бази, а другий - організаційно-правові проблеми. На думку багатьох економістів, подолання технічного і технологічного відставання потребує не просто переходу на сучасні технології, а впровадження комплексу відносин, що називається корпоративною культурою. Така культура має запозичуватись, звичайно, у найпередовіших компаній з тривалим досвідом роботи в ринковому середовищі.
Ресурсний напрямок відображає першочергову необхідність аналізу ефективності використання наявної матеріальної бази виробництва та живої праці. При цьому слід враховувати рівень завантаження обладнання в часі, структуру собівартості продукції, що виготовляється, з точки зору співвідношення в ній часток амортизації, матеріальних витрат, витрат на оплату праці. Зазначені показники слід розглянути в динаміці, а також по можливості порівняти з показниками найближчих конкурентів. Для оборотних фондів найважливішим показником є швидкість їх обороту, отже, слід проаналізувати чинники її збільшення, зокрема такі: зменшення обсягів незавершеного виробництва; удосконалення системи матеріально-технічного забезпечення з метою оптимізації виробничих запасів; прискорення реалізації готової продукції (активізація маркетингової діяльності); зменшення обсягів дебіторської заборгованості.

62. Суть та завдання матеріально-технічного забезпечення підприємства.
Діяльність підприємства складається з багатьох взаємозв’язаних процесів. Це означає, що надзвичайно важливими є ефективність і оптимальність кожного з них. Так, поряд з виробничими, збутовими, маркетинговими та іншими процесами надзвичайно великий вплив на ефективність діяльності виробничого підприємства справляє матеріально-технічне забезпечення (МТЗ) підприємства.
Важко уявити собі процес виробництва без наявності необхідних для цього як предметів, так і засобів праці. Саме тому організація оптимального процесу матеріально-технічного постачання є одним з першорядних завдань, що потребують вирішення на сучасних виробничих підприємствах.
Від правильної організації цього процесу прямо залежать результати виробництва, відповідність запланованих показників фактичним і загальна ефективність функціонування підприємства.
Матеріально-технічне постачання має своїм завданням пошук найкращої відповіді на пропозицію ринку за мінімальних витрат. Воно покликане не лише забезпечити досягнення певної мети, а й знайти найбільш економічні варіанти.
МТЗ — це вид комерційної діяльності щодо забезпечення матеріально-технічними ресурсами процесу виробництва, здійснюваної, як правило, до початку виробництва. Основна мета МТЗ — доведення матеріальних ресурсів до конкретних виробничих підприємств — у заздалегідь визначене договором місце споживання.
Розглядаючи систему планування МТЗ, потрібно з’ясувати зміст і послідовність розроблення плану МТЗ.
У зміст планування МТЗ входять:
-    визначення потреби в матеріалах, устаткуванні, паливі, енергії на базі норм їх витрат;
-    розрахунок запасів усіх товарно-матеріальних цінностей на плановий період;
-    облік, контроль і аналіз виконання планів забезпечення;
-    поточне регулювання забезпечення виробничих підрозділів підприємства.
Планування забезпечення здійснюють у певній послідовності:
-    підготовча робота (забезпечення бланками-формами, інструктаж тощо);
-    визначення джерела забезпечення потреби в матеріалах;
-    розрахунок потреби в матеріальних ресурсах;
; розроблення норм виробничих запасів.
З переходом економіки України до ринкових відносин змінюються зміст процесу планування МТЗ та його вплив на кінцеві показники діяльності підприємства.

70. Норми витрат як основа визначення потреби підприємства в матеріальних ресурсах. Види норм і їх характеристика.
Під нормою витрат матеріальних ресурсів розуміють гранично допустиму величину сировини, матеріалів, палива, енергії, яка може бути витрачена для випуску одиниці продукції (або для виконання певної роботи) визначеної якості за певних організаційно-технічних умов. Таким чином, норми витрат матеріальних ресурсів регламентують величину виробничих витрат матеріалів, сировини, напівфабрикатів, палива, енергії. Основні і частково допоміжні матеріали нормуються на одиницю продукції, а деякі з них - на одиницю часу роботи устаткування.
Норми витрат матеріальних ресурсів класифікують за такими ознаками: періодом дії, масштабами застосування, ступенем деталізації об'єкта нормування, ступенем деталізації номенклатури матеріалів, призначенням.
За періодом дії розрізняють норми:
— перспективні, що враховують прогресивні напрями у використанні сировини, матеріалів протягом кількох років;
— річні, що визначають середньорічні витрати матеріальних ресурсів;
— поточні, які пов'язані з конкретним технологічним процесом в обмеженому календарному періоді.
За масштабом застосування розрізнюють норми індивідуальні, що застосовуються для виготовленні окремого виду продукції, і групові — для окремих видів продукції:
— за ступенем деталізації об'єкта нормування розрізняють такі норми витрат матеріальних ресурсів: на одиницю готової продукції, на вузол, на деталь;
— за ступенем деталізації номенклатури матеріалів розрізняють норми специфіковані (на вид ресурсів за конкретними їх параметрами) і зведені (на вид ресурсів зі звуженою номенклатурою);
— за призначенням застосовують норми витрат окремих видів матеріальних ресурсів — сировини, основних матеріалів, палива, енергії тощо.
Норми витрат матеріальних ресурсів розробляються, як правило, самими підприємствами. У деяких випадках на замовлення підприємств ці норми можуть розроблятись галузевими науково-дослідними організаціями. Норми витрат матеріальних ресурсів мають бути прогресивними, технічно та економічно обґрунтованими (з урахуванням досягнень науки і техніки, передового досвіду, перспектив на майбутнє).
Техніко-економічне обґрунтування норм витрат матеріальних ресурсів пов'язане з аналізом їхньої структури. Структура норми витрат матеріальних ресурсів являє собою склад і співвідношення окремих її елементів. Для більшості матеріалів структура норми витрат мас такий вигляд:
 
де Нв — норма витрат;
Вк — чисті витрати матеріалу на одиницю продукції або виробничої роботи (корисні витрати);
Втех — неминучі технологічні відходи та втрати;
Вінш— інші організаційно-технологічні втрати, що виникають у процесі транспортування, зберігання тощо.

74. Нормування виробничих запасів як важливий етап управління ними та методи його здійснення.
Чинником, що сприяє підвищенню ефективності використання матеріальних ресурсів, є їх нормування.
До основних методів нормуванні матеріальних ресурсів відносять: аналітично-розрахунковий; дослідно-виробничий; звітно-статистичний.
Аналітично-розрахунковий метод є найбільш прогресивним і грунтується на детальному аналізі первісної конструкторської та технологічної документації, результатах науково-дослідницьких робіт, експериментів, конкретних виробничих умов, на урахуванні можливостей впровадження в плановому періоді нової техніки, технології та прогресивних методів організації виробництва. Застосування цього методу дає змогу техніко-економічно обґрунтувати складові елементи норм, виявити втрати й резерви, розробити відповідні організаційно-технічні заходи щодо забезпечення економії сировини та матеріалів.
Дослідно-виробничий метод грунтується на встановленні норм дослідних випробувань, проведених безпосередньо на робочих місцях та в цехах. Він ефективний у тих випадках, коли норму неможливо розрахувати через відсутність даних або складність розрахунків. Цей метод застосовується здебільшого при нормуванні витрат допоміжних матеріалів та інструменту.
Звітно-статистичний метод полягає в розрахунку норм на базі звітних даних про фактичне використання матеріалів, сировини в звітному періоді з коригуванням їх у бік можливого зниження.
Ці норми не є прогресивними, бо не сприяють виявленню внутрішніх резервів, тому застосування їх допустиме, як виняток, для приблизних розрахунків та для нормування малоцінних матеріалів, які рідко використовуються.











75. Планування потреби підприємства у виробничих запасах. Форми та методи оперативного управління виробничими запасами.
При плануванні потреби в матеріально-технічних ресурсах використовуються методи: прямого рахунку; методи, що базуються на врахуванні даних про рецептурний склад продукції, нормативні строки зносу, формулах хімічних реакцій. Їх вибір визначається особливостями споживання матеріалів і наявністю відповідної інформації.
Потреба в сировині і матеріалах для випуску готової продукції при встановлених нормах їх витрачання розраховується методом прямого рахунку.
При плануванні виробництва нової продукції, для якої не встановлено норми витрачання матеріалів, потреба в них розраховується методом аналогії. При цьому методі нові вироби через відповідні коефіцієнти прирівнюються до виробів, що мають обґрунтовані норми витрати матеріалів.
При багатономенклатурних виробництвах (підприємства швейної, взуттєвої, радіотехнічної, підшипникової галузей промисловості) потреба в матеріалах визначається за типовим представником, тобто виробу, що найбільш повно відображає витрату матеріалів на всю представлену ним групу продукції.
Потреба в матеріальних ресурсах в капітальному будівництві розраховується з врахуванням джерел надходження матеріальних ресурсів для здійснення будівельно-монтажних робіт (замовники, підрядні і спеціалізовані субпідрядні організації).
Потреба в матеріалах на ремонт обладнання розраховується для кожного типу обладнання і виду ремонтних робіт на основі норм витрачання матеріалів на одну ремонтну одиницю і об’єму ремонтних робіт, що відображається в одиницях ремонтної складності.
Складовою частиною плану матеріально-технічного забезпечення є визначення потреби підприємства в матеріальних ресурсах на утворення запасів сировини і матеріалів. Запаси повинні бути мінімальними, але їх розміри повинні забезпечити нормальний ритм процесу виробництва.
Розмір виробничого запасу залежить від: величини потреби в різних видах сировини і матеріалів; періодичності запуску сировини і матеріалів у виробництво; сезонності поставки матеріалів; співвідношення транзитної і складської форм постачання; розміру транзитних поставок.
Об’єм запасу визначається в натуральному виразі, в днях забезпечення виробництва і у вартісному виразі.
Загальна норма виробничих запасів по видах матеріальних ресурсів в днях (Ндн) визначається за формулою:
Ндн = Нтр + Нп + Нт + Нпот + Нс,                (10.7)
де Нтр- транспортний запас; Нп – підготовчий запас;  Нт- технологічний запас; Нпот- поточний запас; Нс – страховий (гарантійний) запас.
Величина виробничого запасу обґрунтовується його нормою, що представляє собою середній на протязі планового періоду запас матеріалу в днях його середньодобового споживання, що планується на кінець планового періоду як перехідний.






87. Трудові ресурси підприємства та їх характеристика за кваліфікаційними ознаками.
Трудові ресурси — це частина населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовими здібностями і знаннями здатна працювати в народному господарстві. Кількісно вони складаються з населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів та пільгових пенсіонерів, і працюючих в економіці країни осіб молодших та старших працездатного віку.
Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри.
Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.
Для сучасних організацій, що працюють у ринкових умовах, характерна наявність осіб, груп, які, не є їхнім персоналом, входять у кадровий простір (поле) цих організацій, зацікавлено беручи участь у їхньому ефективному функціонуванні. До них відносяться: акціонери, що не працюють у даній організації, рада директорів, що несе повну відповідальність за її діяльність і прийняття управлінських рішень, та інші групи.
Усі працюючі на підприємстві діляться на дві категорії:
— промислово-виробничий персонал, зайнятий виробництвом і його обслуговуванням;
— непромисловий персонал — в основному робітники житлово-комунального господарства дитячих і лікарняно-санітарних закладів, які підпорядковуються підприємству.
За характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється на чотири категорії:
1. Керівники — це працівники, які організовують виробництво і здійснюють управління діяльністю підприємства та його структурних підрозділів (директори, начальники цехів, головні спеціалісти, начальники управлінь, відділів, майстри тощо), а також їх заступники.
2. Спеціалісти — працівники, зайняті спеціальними інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, здійснюють економічну, організаційну підготовку виробництва, облік та аналіз його результатів (інженери, конструктори, економісти, адміністратори, бухгалтери, нормувальники, юрисконсульти, технологи тощо).
3. Службовці — працівники, які здійснюють підготовку та оформлення документації, канцелярські, деякі адміністративно-господарські роботи (діловоди, агенти, секретарі-друкарки, обліковці, касири, архіваріуси, креслярі, стенографісти тощо).
4. Робітники — це працівники, які безпосередньо зайняті створенням продукту, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозом пасажирів, наданням послуг або забезпечують умови для нормального ходу виробничого, процесу. Окрім того, до робітників відносяться прибиральниці, двірники, охоронці, гардеробники, кур'єри.
За характером виконуваних функцій робітники поділяються на основних і допоміжних.
Основні робітники беруть безпосередню участь у створенні продукції: за допомогою знарядь праці діють на предмети праці, видозмінюють їх і створюють готовий продукт. Допоміжні робітники виконують функції обслуговування основного виробництва, займаються транспортуванням, зберіганням предметів праці і готової продукції, ремонтом основних фондів.
Персонал підприємства поділяється за професіями, спеціальностями та кваліфікацією.
Професія — це вид трудової діяльності, для здійснення якої необхідний певний комплекс спеціальних теоретичних знань та практичних навичок (наприклад, слюсар, токар).
Спеціальність — різновид трудової діяльності в межах професії; характеризує вужче коло виконуваних функцій і передбачає використання спеціалізованих засобів праці (наприклад, слюсар-інструментальник, слюсар-складальник, слюсар-ремонтник; токар-револьверник, токар-карусельник, токар-розточувальник).
Кваліфікація — це рівень знань та практичних навичок, необхідний для виконання роботи певної складності. Кваліфікація робітника визначає ступінь його підготовленості до виконання ним професійних функцій відповідної складності.
За рівнем кваліфікації робітників підприємств поділяють на чотири групи:
1. Висококваліфіковані — робітники, які виконують висококваліфіковані (особливо складні та відповідальні) роботи. Це робітники, які пройшли тривалу (понад 2—3 роки) спеціальну підготовку, володіють глибокими знаннями зі спеціальності, мають великий практичний досвід, періодично проходять стажування (наприклад, робітники з обслуговування, з налагодження та ремонту електронного та іншого особливо складного устаткування, виготовлення інструменту тощо).
2. Кваліфіковані — робітники, які виконують кваліфіковані (складні) роботи. Це робітники, які отримали необхідну підготовку (не менше ніж 1—2 роки) і мають значний досвід роботи (наприклад, слюсарі, токарі, столяри, електрики, оператори електронно-обчислювальних машин та ін.).
3. Малокваліфіковані — робітники, які виконують малокваліфіковані роботи. Це робітники, для підготовки яких достатньо кількох тижнів і які виконують нескладні роботи (копіювальники, контролери, ліфтери та ін.).
4.Некваліфіковані — робітники, які виконують прості некваліфіковані або допоміжні роботи. Виконання таких робіт не потребує спеціальної підготовки (наприклад, завантаження та розвантаження матеріалів, продукції; прибирання виробничих, службових приміщень, територій тощо).



















88. Принципи формування трудових ресурсів в умовах ринкової економіки.
При визначенні цілей своєї організації керівництво повинне також визначити необхідні для їхнього досягнення ресурси. Необхідність у грошах, устаткуванні і матеріалах е цілком очевидної. Рідко хто з керівників упустить ці моменти при плануванні. Потреба в людях - теж здметься цілком очевидною. На жаль, найчастіше планування людських ресурсів ведеться неналежним чи образом же йому не приділяється тієї уваги, якого воно заслуговує.
Планування людських ресурсів власне кажучи являє собою застосування процедур планування для комплектації штатів і персоналу.
Планування трудових ресурсів:
1. Оцінка наявних трудових ресурсів
2. Оцінка майбутніх потреб
3. Розробка програми по розвитку трудових ресурсів
 Наступним етапом планування є прогнозування чисельності персоналу, необхідного для реалізації короткострокових і перспективних цілей.
Визначивши свої майбутні потреби, керівництво повинне розробити програму їхнього задоволення. Потреби — це ціль, програма — кошт її досягнення. Програма повинна включати конкретного графіка і заходи щодо залучення, найманню, підготовці і просуванню працівників, що вимагаються для реалізації цілей організації
Для того щоб найняти відповідних працівників, керівництво повинне в деталях знати, які задачі вони будуть виконувати під час роботи і які особисті і суспільні характеристики цих робіт. Ці знання одержують за допомогою аналізу змісту роботи, що е наріжним каменем керування трудовими ресурсами. Без нього важко реалізувати всі інші функції керування. Всебічна оцінка всіх конторських, оперативних, технічних і адміністративних спеціальностей створює надійну підставу для прийняття майбутніх рішень про наймання, добір, призначення зарплати, оцінці діяльності і підвищенні в посаді.
Існує кілька методів аналізу змісту роботи:
Один з них укладеться в спостереженні за працівником і формальним визначенням і реєстрації усіх виконуваних їм задач і дій.
Інший метод передбачає збір такої інформації за допомогою співбесіди з чи працівником його безпосереднім начальником. Цей метод може виявитися менш точним через перекручування, внесених сприйняттям опитуваного чи що опитує.
Третій метод укладеться в тім, що працівника просять заповнити чи запитальник дати опис його роботи і вимог до неї. Інформація, отримана при аналізі змісту роботи, е основою для більшості наступних заходів щодо планування, набору робочої сили і т. п.
На її основі створюється посадова інструкція, що являє собою перелік основних обов'язків, що вимагаються знань і навичок, а також прав працівника. Вона повинна розроблятися по всіх посадах і спеціальностям організації.









90. Продуктивність праці робітників: поняття та методи оцінки.
Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, у даному випадку — результатів праці та витрат праці.
Отже, продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.
У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.
Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.
Показники і методи вимірювання продуктивності праці.
Отже, продуктивність праці - це показник ЇЇ ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількості праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.
Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленої одним працівником за одиницю робочого часу, і розраховується за формулою:
В=V/T,
де В — виробіток;
V— обсяг виробництва продукції (робіт, послуг);
Т — затрати праці на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг).
На підприємстві виробіток може визначатися різними способами залежно від того, якими одиницями вимірюється обсяг продукції і затрати праці.
Якщо обсяг продукції вимірюється натуральними показниками (у штуках, тоннах, метрах тощо), то і відповідні показники продуктивності праці називаються натуральними. Якщо підприємство випускає кілька видів схожої продукції, обсяг випуску можна виразити в умовно-натуральних показниках, що приводять різну продукцію до одного виміру.
Трудомісткість — це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг), і розраховується за формулою:
ТМ=Т/V


91. Фактори, що впливають на продуктивність праці та їх класифікація.
Фактори зміни певного показника - це сукупність усіх рушійних сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповідно фактори зростання продуктивності праці - це вся сукупність рушійних сил і чинників, що ведуть до збільшення продуктивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, остільки вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики.
За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:
1)ті, якими може керувати суб'єкт господарської діяльності (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);
2)ті, що перебувають поза сферою керування суб'єкта господарювання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).
Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання продуктивності праці за змістом можна поділити на три групи:
1) соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили;
2)матеріально-технічні, що характеризують якість засобів виробництва;
3)організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання робочої сили із засобами виробництва.
До групи соціальна-економічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють поліпшенню якості робочої сили.
До груші матеріально-технічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва.
До групи організаційно-економічних факторів зростання продуктивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управління.
За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:
1)внутрішньовиробничі, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;
2)галузеві і міжгалузеві, пов'язані з можливістю поліпшення кооперативних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;
3)регіональні, характерні для даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони);
4) загальнодержавні, які сприяють підвищенню продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я і підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо).






93.Методи нормування витрат праці на підприємстві.
Нормування праці — це основа її організації на підприємстві. В загальному визначенні нормування праці — це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення оптимальних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання.
Зміст роботи з нормування праці на підприємстві включає: аналіз виробничого процесу; поділ його на частини; вибір оптимального варіанта технології й організації праці; проектування режимів роботи обладнання, прийомів і методів роботи, систем обслуговування робочих місць, режимів праці і відпочинку; розрахунок норм згідно з особливостями технологічного і трудового процесів; їх впровадження і подальше коректування у зв'язку зі зміною організаційно-технічних умов трудової діяльності.
Норми праці також класифікуються за такими ознаками:
• за призначенням розрізняють норми часу, виробітку, обслуговування, чисельності, підлеглості, співвідношення кількості працівників, нормовані завдання;
• за сферою поширення вирізняють міжгалузеві, галузеві, районні та місцеві норми;
• за періодом дії норми бувають разовими, тимчасовими, сезонними, тривалими;
• за мірою деталізації розрізняють деталізовані (мікроелементні, елементні й операційні) та укрупнені (комплексні, типові, єдині) норми;
• за методом обґрунтування норми поділяються на науково обґрунтовані (аналітичні) і досвідно-статистичні.
У практиці нормування праці користуються досвідно-статистичними і аналітичними методами.
Досвідно-статистичні (або сумарні) методи передбачають встановлення норм в цілому на всю роботу без поелементного аналізу операцій і проектування раціональної організації праці. При досвідному методі норми визначаються на основі особистого досвіду нормувальника, а при статистичному — на основі статистичних даних про фактичні затрати часу на виконання аналогічної роботи в минулому. Досвідно-статистичні методи не можна вважати науковими, оскільки норми розробляються без необхідного аналізу фактичних умов праці. Такі норми не забезпечують ефективне використання виробничих ресурсів і повинні замінятися нормами, встановленими аналітичними методами.
За допомогою аналітичних методів проводиться наукове обґрунтування норм праці на підставі аналізу конкретного трудового процесу. Для цього операція, яка нормується, розділяється на складові елементи; потім визначаються технічні, організаційні, економічні та інші фактори, що впливають на тривалість виконання кожного елементу; далі проектується раціональний склад операції і послідовність виконання її елементів із врахуванням оптимального поєднання факторів, що впливають на їхню тривалість. Після цього розраховуються затрати часу на кожен елемент, і їх сума, що визначає норму часу на операцію в цілому. Одночасно повинні розроблятися організаційно-технічні заходи, що забезпечують впровадження запроектованого трудового процесу і встановленої норми.
За методикою одержання вихідних даних аналітичні методи поділяються на аналітично розрахункові і аналітичнодослідні.
На практиці найпоширеніший аналітично-розрахунковий метод, оскільки його застосування менш трудомістке, дає можливість розрахувати норми ще до початку трудового процесу і сприяє рівнонапруженості норм.

94.Форми мотивації праці робітників.
Мотивація є однією з провідних функцій управління, оскільки досягнення основної мети залежить від злагодженості роботи людей. Кожен ефективний керівник намагається переконати працівників працювати краще, створити у них внутрішні спонуки до активної трудової діяльності, підтримувати зацікавленість у праці, ініціювати переживання задоволення від отриманих результатів. Важливо також, щоб працівники домагалися досягнення цілей організації добровільно і творчо.
Мотивація виникає із незадоволення потреб і дій, що дають їй поштовхи, якщо вони успішні і задовольняють ці потреби. Деякі потреби, такі як їжа, задовольняються лише на деякий час. Інші потреби, такі як потреба в дружбі, можуть задовольнятися на тривалий час, але можуть залишатися незадоволеними інші потреби. Тому завжди важливо з’ясувати, які специфічні потреби дають поштовх виникненню мотивації у даної людини, у даний час.
Провідна роль у процесі мотивації належить потребам людини, які в «укрупненому» вигляді можуть розглядатися як сукупність трьох основних груп: матеріальних, трудових і статусних. Тому мотивацію, доцільно поділяти на матеріальну і нематеріальну. Матеріальна мотивація – це найбільш очевидний спосіб винагороди працівників. Вона являє собою систему матеріальних стимулів праці, ціллю якої є забезпечення співвідношення заробітної плати працівників з кількістю і якістю праці.
Під матеріальною мотивацією слід розуміти прагнення достатку, певного рівня добробуту, матеріального стандарту життя. Прагнення людини до поліпшення свого добробуту зумовлює необхідність збільшення трудового внеску, а отже, і збільшення кількості, якості та результативності праці. Особливо актуальною є проблема матеріальної мотивації для країн з ринковою економікою, до яких належить і Україна. Це зумовлене принаймні двома причинами:
1) низьким рівнем доходів, деформаціями в їхній структурі та диференціації;
2) необхідністю становлення нових за змістом форм і методів матеріального стимулювання зайнятих в економіці.
Провідна роль у матеріальній мотивації трудової діяльності належить заробітній платі як основній формі доходу найманих працівників.
Не менш важливе значення відіграє нематеріальна мотивація. Вона направлена на підвищення лояльності співробітників до компанії одночасно із зниженням витрат на компенсацію співробітникам їх трудовитрат. Під нематеріальним ми розуміємо такі заохочення до високорезультативної роботи, які не видаються співробітнику у вигляді готівки чи безготівкових грошей, але можуть потребувати від компанії інвестицій в якість робочої сили, а саме: можливість розвитку і навчання, планування кар'єри, оздоровлення, пільгове харчування тощо. Основний ефект який досягається до допомогою нематеріальної мотивації - це підвищення рівня лояльності та зацікавленості співробітників в компанії.
До моральних способів мотивації відноситься визнання заслуг (особисте та публічне). Суть особистого визнання полягає в тому, що працівники, які позитивно виділилися у справах підприємства, згадуються в доповідях вищому керівництву фірми чи особисто представляються йому, одержують право підпису відповідальних документів, у розробці яких вони брали участь, персонально вітаються дирекцією з нагоди свят чи сімейних дат.



95. Тарифна система, її зміст, призначення та використання на підприємстві.
Організація оплати праці на підприємстві здійснюється з допомогою тарифної системи. Вона являє собою сукупність нормативів, що регулюють основну частину заробітної плати робітників і службовців.
Тарифна система використовується для диференціації розмірів заробітної плати працівників залежно від їхньої кваліфікації, відповідальності, умов праці (тобто її шкідливості, важкості, інтенсивності, привабливості тощо), її кількості та результатів. З допомогою тарифної системи установлюються співвідношення між низько і високооплачуваними категоріями трудящих.
Тарифна система є основою для установлення правильного співвідношення між темпами зростання продуктивності праці та середньої заробітної плати працівників. З її допомогою визначається необхідна кількість працівників відповідної кваліфікації чи спеціальності, а також співвідношення заробітної плати різних категорій працівників.
У зв'язку з тим, що норми затрат праці установлюються нормуванням, тарифна система є сполучною ланкою між нормуванням та системами заробітної плати.
Основними елементами тарифної системи є тарифно-кваліфікаційні довідники робіт і професій робітників, кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців, тарифні сітки та ставки і схеми посадових окладів, або єдина тарифна сітка.
У сучасних економічних умовах кожне підприємство може самостійно розробляти тарифну систему, дотримуючись державних гарантій і вимог генеральної, галузевої, регіональної тарифних угод згідно з чинним законодавством.


96. Державне регулювання мінімальної заробітної плати та її вплив на рівень ставок та окладів робітників.
Роль держави у сфері регулювання заробітної плати повинна виявлятися також в організації перспективних наукових досліджень, вивчення і поширення прогресивного досвіду; науково-методичному забезпеченні формування й оновлення тарифної системи, ефективної системи нормування праці тощо.
Важливим завданням держави має бути сприяння проведенню переговорів між основними соціальними силами суспільства з метою врегулювання соціально-трудових відносин, запобігання масовим трудовим конфліктам. Держава в особі органів виконавчої влади має бути одним із соціальних партнерів. За такої умови органи виконавчої влади заохочують до співпраці, координують дії соціальних партнерів, стежать за дотриманням спільно вироблених і узгоджених механізмів регулювання, а не визначають їх.
У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру. Рекомендація Міжнародної організації праці проголошує, що основною метою встановлення мінімальної заробітної плати має бути надання особам, що працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати.
Мінімальна заробітна плата - це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може оплачуватися виконана працівником місячна, годинна норма праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не входять доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання[7].
Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:
• вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;
• загального рівня середньої заробітної плати;
• продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.
Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.
Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди.
Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.
Заробітна плата повинна виплачуватися працівникам регулярно в робочі дні у терміни, установлені в колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16-ти календарних днів[4].
Реформування заробітної плати в Україні потребує комплексного підходу, спрямованого на забезпечення зростання доходів та платоспроможного попиту населення, упорядкування регулюючої функції мінімальної заробітної плати, поступовий перехід до погодинної оплати праці, подальше послаблення податкового навантаження на фонд оплати праці, ліквідацію невиправданої міжгалузевої та міжрегіональної диференціації в оплаті праці, посилення стимулюючої функції заробітної плати тощо.

97. Форми додаткової заробітної плати, особливості їх застосування на підприємствах з різними формами власності.
Додаткова заробітна плата — це винагорода за понаднормативну працю, трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантії та компенсації, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань та функцій. До складу додаткової заробітної плати належать:
1. Доплати та надбавки до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених діючим законодавством:
2. Премії робітникам, керівникам, спеціалістам та іншим службовцям за виробничі результати, включаючи премію за економію окремих видів матеріальних ресурсів.
3. Винагорода (відсоткові надбавки) за вислугу років, стаж роботи (надбавки за стаж роботи) за спеціальністю на цьому підприємстві.
4. Оплата пращ робітників, які не перебувають у штаті підприємства, за виконання робіт відповідно до договорів цивільно-правового характеру, включаючи договір підряду.
5. Оплата працівникам, які не перебувають у штаті підприємства, за виконання одноразових робіт.
6. Суми відшкодувань втраченого заробітку через тимчасову втрату працездатності.
7. Оплата різниці в окладах працівникам з інших підприємств із збереженням розміру посадового окладу за попередніми місцями роботи, а також при тимчасовому заміщенні.
8. Оплата днів відпочинку, які надаються їм у зв'язку з роботою у понаднормативний робочий час.
9. Оплата праці кваліфікованих робітників, керівників, спеціалістів, скерованих без звільнення від основної роботи для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робітників, керівництва виробничою практикою студентів.
10. Оплата праці студентів вищих навчальних закладів та студентів, що працюють на підприємствах у складі студентських загонів.
11. Оплата праці студентів, що проходять виробничу практику на підприємствах, а також оплата праці учнів профтехучилищ на профорієнтаційній практиці.
12. Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати.
13. Оплата за час вимушеного прогулу або виконання оплачуваних нижче робіт.
14. Вартість безкоштовного надання працівникам окремих галузей народного господарства продуктів харчування, витрат на оплату житла тощо.
15. Оплата витрат, пов'язаних із наданням безкоштовного проїзду відповідним працівникам.
16. Вартість безкоштовно наданого форменого одягу або сума пільг у зв'язку з продажем речей за нижчими цінами.
17. Оплата щорічних основних та додаткових відпусток відповідно до чинного законодавства.
18. Оплата пільгового часу роботи підлітків.
19. Оплата робочого часу працівників, що виконують державні або громадські обов'язки.
20. Сума заробітної плати за основним місцем роботи на період підвищення кваліфікації.
21. Оплата навчальних відпусток, які надаються робітникам, що навчаються у вечірніх та заочних вищих та середньо-спеціальних навчальних закладах, аспірантурі.

98. Форми та системи преміювання на підприємстві.
Преміювання є важливим засобом підвищення матеріальної заінтересованості працівників у покращенні кінцевих результатів господарської діяльності.
 Преміювання виконує функції забезпечення заінтересованості працівників у результатах праці. Складовими елементами організації преміювання на підприємствах (організаціях) є визначення показників, умов і розмірів преміювання, джерел виплати премій, періодичності преміювання, категорії персоналу, яким виплачують премії та порядку їх виплати.
   Преміювання за основні результати господарської діяльності, а також спеціальне преміювання за виконання окремих важливих для підприємства показників роботи здійснюється за рахунок фонду оплати праці підприємства чи структурного підрозділу в межах коштів, передбачених для преміювання.
   В умовах ринкової економіки метою преміювання працівників може бути:
- підвищення технічного рівня і якості продукції;
- зниження собівартості продукції і економія усіх видів затрат;
- виконання договірних зобов'язань перед покупцями продукції щодо її своєчасного відвантаження;
- підвищення продуктивності праці у випадках, коли попит на продукцію перевищує пропозицію [6].
   На підприємствах застосовуються основні і додаткові показники преміювання, а також визначаються умови преміювання.
   Основні показники мають відбивати важливі напрями виробничої діяльності підприємства і його підрозділів впливати на ефективність і якість роботи, кінцеві результати виробництва. У разі їх перевиконання розмір премії збільшується, а невиконання — не виплачується взагалі.
   Додаткові показники преміювання мають стимулювати різні менш значимі аспекти діяльності. Показники преміювання мають бути конкретними, чітко сформованими, легко обліковуватися. Крім цього, їх не повинно бути більше, ніж 2-3 (максимум 4), інакше увага робітника може розсіюватися по кількох показниках. Тому, в кожному конкретному випадку треба вибрати найважливіші виробничі показники. Показник преміювання займає основне місце у преміальних системах і практично визначає решту елементів.
  На практиці застосовують індивідуальне та колективне преміювання робітників. Індивідуальне преміювання застосовується у випадку, коли з огляду на особливості організації виробництва мають враховуватись індивідуальні результати праці, незалежно від результатів праці інших працівників.
  Колективне преміювання застосовується як і при колективній, так і при індивідуальній організації праці з метою стимулювання працівників для досягнення найкращих, загальних кінцевих результатів роботи бригади, дільниці, цеху.
  Умови преміювання виконують, в основному, контрольну функцію. Вони вводяться для того, щоб преміювання за вибраними показниками не було відірване від інших істотних показників виробничої діяльності. Виконання умов преміювання не є підставою для збільшення розмірів винагороди. Коли не виконано основних умов преміювання, премія не виплачується, а у разі невиконання додаткових умов премія може сплачуватись у менших розмірах (у межах до 50%). У випадку перевиконання основних і додаткових показників розмір премії збільшується. При невиконанні основних показників премія не виплачується, а невиконання додаткових є підставою для зменшення винагороди.

101. Штатний розклад, його призначення та порядок складання.
«Штатний розпис — це документ, який установлює на даному підприємстві, в установі, організації структуру, штати і посадові оклади працівників. Штатний розпис містить назву посад, чисельність працівників і оклади по кожній посаді» .
Хоча штатний розпис, з огляду на норми законодавства, не є обов’язковим документом, однак він необхідний у роботі з персоналом. Саме на підставі штатного розпису, а також керуючись правилами внутрішнього трудового розпорядку та посадовими (робочими) інструкціями, роботодавець приймає рішення з персоналу, зокрема про прийняття, переведення працівників на іншу роботу, встановлення посадового окладу, тарифної ставки (окладу) конкретному працівникові відповідно до посади, яку він посідає (кваліфікації), а служба персоналу здійснює добір персоналу, оформляє відповідні документи, у т. ч. накази, аналізує якісний склад працівників, вносить роботодавцеві пропозиції щодо поліпшення складу працівників, оформляє в установленому порядку облікову та інформаційно-довідкову документацію, готує відповідну статистичну звітність.
Наявність штатного розпису є запорукою уникнення непорозумінь з представниками органів контролю за виконанням законодавства про працю, податкових органів, а також можливих трудових спорів з працівниками.
Показники, які містить штатний розпис, а саме: чисельність і професійно-кваліфікаційний склад працівників, розмір посадового окладу і тарифної ставки (окладу), а також розмір надбавки (доплати), якщо це передбачено положенням про оплату праці, діють у певному періоді. Зазвичай оптимальним періодом є календарний рік.
Штатний розпис складають у цілому по підприємству, установі, організації (далі — підприємство), затверджують з урахуванням практики на кожний календарний рік до його початку.
Розробляє штатний розпис, як правило, відділ праці і заробітної плати. На підприємствах, де такого відділу нема, розроблення цього документа може бути покладено на інший структурний підрозділ (наприклад, бухгалтерію, планово-економічний відділ, відділ персоналу) або, за рішенням керівника підприємства, на окремого фахівця в порядку, передбаченому внутрішніми (локальними) актами.
Штатний розпис складається у довільній формі, оскільки вона не регламентується жодним нормативним документом (крім бюджетних установ і організацій, які складають штатний розпис за формою, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 28 січня 2002 року № 57), і оформляється на чистих аркушах паперу формату А4.
Він містить такі складові:
1. - гриф затвердження;
2. - заголовок;
3. - текст.










103. НТП, його напрями та вплив на інтенсифікацію виробництва.
Науково-технічний прогрес - це безперервний процес придбання і накопичення наукових знань про навколишній світ і на їх основі удосконалення діючих, створення та впровадження прогресивних засобів і предметів праці, технологічних процесів і форм організації виробництва.
НТП виступає в двох основних формах:
а. еволюційної, що передбачає поступове вдосконалення техніки і технологій. Економічне зростання йде за рахунок кількісних показників;
б. революційної, що виявляється в якісному оновлення техніки та різкому стрибку продуктивності праці.
В сучасних умовах пріоритетними напрямками є: комплексна механізація і автоматизація виробництв, широке застосування промислових роботів, систем автоматизованого проектування, створення безлюдних виробництв; комп’ютеризація та електронізація, які забезпечують розробку і широке застосування в економіці, науці, промисловості, освіті, побуті, інформаційно-обчислювальній і мікропроцесорній техніці; розвиток енергетики, в першу чергу, атомної, а також пошук і використання нових джерел енергії; створення нових засобів транспорту і зв’язку; широке застосування хімізації виробництва.
З початком НТР основними напрямками НТП стали механізація і автоматизація виробництва, хімізація, електрифікація у виробництві. У цей час відбулася мікропроцесорна, біотехнологічна, пізніше – інформаційна революції, розпочалось масштабне вивчення космічних просторів.
Важливим напрямком НТП, базою для всіх інших є електрифікація.
Електрифікація промисловості – це процес широкого впровадження електроенергії як джерела споживання промислового силового апарату в технологічні процеси, засоби управління та контролю виробництва.
На основі електрифікації виробництва здійснюються комплексна механізація та автоматизація виробництва, впроваджується прогресивна технологія. Електрифікація забезпечує в промисловості заміну ручної праці машинною, розширює вплив електроенергії на предмети праці. Особливо велика ефективність застосування електричної енергії в технологічних процесах, технічних засобах автоматизації виробництва і управління, інженерних розрахунках, обробці інформації, в розрахунково-обчислювальних роботах тощо.
Ряд важливих переваг перед традиційними механічними способами обробки металів та інших матеріалів мають електрофізичні та електрохімічні методи. Вони дають можливість отримувати вироби складних геометричних форм, точних за розмірами, які відрізняються параметрами жорсткості поверхні і зміцнені в місцях обробки. Ефективним є застосування лазерної техніки в технологічних процесах. Лазери широко використовують для розрізання та зварювання металів, свердління отворів і термообробки. Лазерна обробка застосовується не тільки в промисловості, а й в інших галузях народного господарства.
Новий етап розвитку НТП пов’язаний, передусім, з електронною автоматизацією матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості. Його вихідним пунктом є поява і розвиток мікропроцесорів на великих інтегральних схемах – мікропроцесорна революція. Якісне поліпшення інформаційної місткості, надійності, швидкості роботи ЕОМ, її гнучкості й автономності послужили матеріальною основою для створення ЕОМ п’ятого покоління, спроможних “розуміти” мову людини, “читати” знімки, графіки та інші символи, що значно прискорює створення “штучного інтелекту”.
Користування ЕОМ п’ятого покоління буде, як вважають спеціалісти, не складнішим, ніж користування телефоном. Сучасний комп’ютер, доповнений відповідною технікою зв’язку, дає змогу окремому робітникові розв’язати широке коло завдань.
Мікропроцесорна революція підвищила комп’ютерну грамотність робітників, зменшила фізичне навантаження, зросла роль розумової праці, а отже, значно прискорився НТП.
Новий етап науково-технічного прогресу також характеризується інтенсивним розвитком біотехнології, зокрема, генної та клітинної інженерії. На основі біотехнології з’являються нові галузі промисловості, знижується енергомісткість у сільському господарстві, нафтовій, хімічній галузях, революціонізується медицина, виробництво продуктів харчування та ін.






104. Поняття, класифікація інноваційних процесів та їх взаємозв'язок.
Усю сукупність процесів (явищ), що відбуваються на підприємствах різних галузей народного господарства, можна умовно поділити на дві групи — традиційні та інноваційні. Традиційні процеси (явища) характеризують звичайне функціонування народного господарства, його галузей і підприємств, а інноваційні — розвиток останніх на якісно новому рівні. Протягом тривалого періоду, коли економіка функціонувала й розвивалася переважно за рахунок екстенсивних факторів (застосування постійно зростаючого обсягу суспільних ресурсів — персоналу, виробничих фондів), у виробництві домінували традиційні еволюційні процеси. Оскільки екстенсивні фактори практично себе вичерпали або стали економічно невигідними, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва мають базуватися переважно на нових рішеннях у галузях технології, техніки, організаційних форм і методів господарювання.
У загальному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.
Результатом інноваційних процесів є новини, а запровадження їх у господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва, сприяючи прогресивним змінам останнього. Первісними імпульсами запровадження новин (нововведень) на підприємствах служать не тільки суспільні потреби й результати фундаментальних наукових досліджень, а й використання зарубіжного прогресивного досвіду в галузі технології та організації виробництва, сучасних форм господарювання. За своїм характером інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємозв’язані види.
 Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми організації різних типів виробництва й колективної праці тощо); економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності; соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передовсім керівного складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я людини і охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо); юридичні — нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій.
За масштабністю і силою впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва всі новини та нововведення можна об’єднати у дві групи — локальні (поодинокі, окремі) та глобальні (великомасштабні). Якщо локальні новини (нововведення) ведуть переважно до еволюційних перетворень у сфері діяльності підприємств і через це не справляють якогось істотного впливу на ефективність функціонування та розвитку цих підприємств, то глобальні, що здебільшого є революційними (принципово новими), кардинально підвищують організаційно-технічний рівень виробництва, а завдяки цьому забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.
105. Науково-технічна підготовка виробничих нововведень.
Роль науки в розвитку суспільного виробництва значно зросла, оскільки ні техніка, ні виробництво не можуть розвиватися й вдосконалюватися без виконання наукових досліджень і розробок. З іншого боку, розвиток науки неможливий без досконалих засобів виробництва, що свідчить про зміцнення зв'язків між наукою та виробництвом і потребує розвитку комплексної системи "наука-техніка-виробництво". Ефективна взаємодія цих ланок досягається завдяки якісній організації системи комплексної підготовки нової продукції.
Комплексна підготовка виробництва - сукупність взаємопов'язаних маркетингових і наукових досліджень, технічних, технологічних та організаційних рішень, спрямованих на пошук нових можливостей задоволення потреб споживачів у конкретних видах продукції чи наданні існуючим необхідних функціональних властивостей.
Підготовку виробництва слід розглядати з позиції системного підходу, який підвищує її ефективність з позиції досягнення кінцевої мети - випуску більш конкурентоспроможної продукції з якомога меншими витратами часу.
Система підготовки виробництва охоплює взаємопов'язані стадії життєвого циклу нового виробу.
Науково-дослідні роботи - це комплекс досліджень, які проводяться з метою отримання нових знань, пошуку нових ідей, принципів, методів та шляхів створення нової або модернізованої продукції.
Дослідно-конструкторські роботи-це сукупність взаємопов'язаних процесів зі створення нових або модернізації діючих конструкцій, виробів згідно з установленими вимогами замовників, виготовлення та випробування їх дослідних або головних зразків.
Конструкторська підготовка виробництва передбачає створення комплекту креслень для виготовлення і випробування макетів, дослідних зразків, установленої серії та документації для серійного й масового виготовлення нових виробів з використанням результатів прикладних НДР та ДКР.
Технологічна підготовка виробництва об'єднує роботи зі створення та удосконалення технологічних процесів виготовлення продукції, документального їх оформлення, проектування та виготовлення необхідного технологічного оснащення, планування розміщення устаткування та виробничих підрозділів, екологічного моніторингу параметрів спроектованих виробів та процесів.
Організаційна підготовка виробництва є сукупністю взаємопов'язаних процесів з вибору форм і методів організації виробництва нових виробів, забезпечення їх необхідними матеріалами та комплектуючими, підготовки і перепідготовки кадрів, оперативно-виробничого планування.
Перші дві стадії НДР та ДКР утворюють підсистему науково-дослідної підготовки виробництва.









106. Оцінка економічної ефективності нововведень.
Нововведення - втілення нових форм організації праці та управління, які охоплюють не тільки окреме підприємство, й їхню сукупність, галузь. Ці заходи потребують інвестування значних коштів, тому важливо оцінювати економічну ефективність нововведень, зокрема впровадження нової техніки.
У сучасних умовах високих цін на нову техніку (новою вважається техніка, яка відповідає кращим світовим зразкам, експлуатується не більше трьох років і на яку припадає найбільша частка на світовому ринку аналогічної продукції) ефективність її використання повинна оцінюватися задовго до моменту її придбання та експлуатації. Тим більше, що в практиці господарювання відомо чимало випадків, коли марно витрачались значні фінансові кошти на придбання нової техніки, яка не давала підприємству нічого, крім збитків.
Перш ніж приступити до оцінювання ефективності нових рішень, слід зупинитись на ключових моментах - ефекті та ефективності.
Ефект - це результат від будь-якого заходу (в нашому випадку- впровадження нової техніки):
o підвищення якості продукції;
o скорочення часу виробництва й обігу;
o вивільнення ресурсів тощо.
Найчастіше величину економічного ефекту оцінюють певною грошовою сумою. Ефект може бути позитивним (економія) і негативним (збитки).
Ефективність - це відносна величина, яка характеризує результативність будь-яких затрат. Її визначають зіставленням ефекту й затрат на його досягнення.
Показниками економічної ефективності нововведень є:
5) економічний ефект на витратах на виробництво;
6) термін окупності додаткових витрат на впровадження нової техніки:
7) річний економічний ефект у випадку підвищення продуктивності нової техніки:


















107. Сутність понять “витрати”, “поточні витрати підприємства”, “собівартість продукції, послуг та робіт”.
Витрати - це грошова оцінка вартості матеріальних, трудових, фінансових, природних, інформаційних та інших видів ресурсів на виробництво та реалізацію продукції за певний період. Як видно з визначення, витрати характеризуються:
1) грошовою оцінкою ресурсів, забезпечуючи принцип вимірювання різних видів ресурсів;
2) цільовою установкою (пов'язаною з виробництвом і збутом продукції в цілому або з якоюсь із стадій цього процесу);
3) певним періодом, тобто віднесенням на продукцію за даний період часу. Відзначимо ще одну властивість витрат: якщо витрати не залучені у виробництво і не списані (не повністю списані) на певну продукцію, то вони перетворюються на запаси сировини, матеріалів, запаси в незавершеному виробництві, запаси готової продукції тощо.
Витрати мають властивість бути запасомісткими і належать до активу підприємства.
Поточні витрати - це короткострокові витрати, що повністю списуються у той же період, в який вони сталися. Саме на підставі поточних витрат формується ціна продукції.
Собівартість продукції — це грошовий вираз витрат на її виробництво. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається з витрат, пов'язаних з використанням у процесі виробництва продукції природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, а також інших витрат на її виробництво.
Собівартість продукції — це якісний показник, у якому концентровано відображаються результати господарської діяльності організацій, її досягнення і резерви. Чим нижча собівартість продукції, тим більшою є економія праці, краще використовуються основні засоби, матеріали, паливо, тим дешевше коштує виробництво продукції як підприємству, так і суспільству в цілому. Собівартість продукції виділяється із загальної її вартості як особлива економічна категорія, тому що кожне підприємство незалежно від форми власності повинне повернути затрачені ним ресурси в межах собівартості, щоб мати можливість безперебійної роботи.

108. Класифікація поточних витрат підприємства.
Для обліку і аналізу витрат, планування собівартості продукції всі витрати можна класифікувати за різноманітними класифікаційними ознаками.
1. За змістом і призначенням витрат:
економічні елементи - характеризують використані ресурси за їхнім економічним змістом незалежно від форми і місця їхнього використання на той чи інший об'єкт віднесення витрат;
калькуляційні статті - характеризують склад використаних ресурсів залежно від напрямків і місця їхнього використання (в основному, допоміжному чи обслуговуючому виробництві) на об'єкт витрат (калькуляційну одиницю).
2. Залежно від відношення до процесів і реалізації (збуту) продукції:
виробничі - характеризують ресурси, використані у процесі виробництва продукції.
позавиробничі (комерційні) - характеризують ресурси, використані у процесі реалізації (збуту) продукції.
3. Відношення до видів виробничих процесів:
основні - характеризують ресурси, використані у процесі безпосереднього виготовлення продукції;
накладні - характеризують ресурси, використані у процесах обслуговування і управління процесами безпосереднього виготовлення продукції.
4. Ступінь залежності від обсягів виробництва (випуску) продукції:
умовно-змінні (пропорційні; непропорційні:прогресуючі, дегресуючі) - витрати, загальна сума яких може змінюватись пропорційно, менше або більше відносно змін обсягів виробництва продукції;
умовно-постійні - частина витрат, загальна сума яких, за певний період часу, не змінюється або незначно змінюється при зміні обсягів виробництва
5. Однорідність економічного змісту витрат:
прості  - характеризують витрати одного економічного змісту
комплексні - характеризують використання декількох економічно різнорідних елементів, що мають однакове виробниче призначення.
6. Спосіб віднесення на собівартість об'єкта віднесення витрат:
Прямі - Складові витрат, які розраховують прямими методами на об'єкт віднесення витрат
Непрямі - Компоненти витрат, що нероздільно пов'язані з двома і більше об'єктами віднесення витрат і тому розподіляються на один об'єкт витрат пропорційно до економічно обґрунтованої бази (непрямим чином)
7. За місцем виникнення витрат:
Витрати вироб-ництва, служби цеху, дільниці - Розраховуються по окремим структурним підрозділам (службам).
8. За ефективністю:
продуктивні - витрати на виробництво продукції встановленої якості при раціональній технології та організації виробництва
непродуктивні - витрати, що є наслідком недоліків у технології та організації виробництва (втрати від простоїв, брак продукції, оплата понадурочних тощо)
9. За можливістю планування:
можливо планувати - невідворотні витрати  підприємства, що витікають  з його господарчої діяльності і передбачені кошторисом  (виробничі)
неможливо планувати - це є невиробничі витрати, що не є економічно невідворотними  і, що не витікають з нормальної господарської діяльності підприємства.
10. За методами обліку:
Нормативний метод - головною умовою застосування цього методу є складання нормативної калькуляції за діючими на початок календарного періоду нормами і наступне виявлення, на протязі виробничого циклу відхилення від цих норм. Застосовується у масовому та серійному виробництві.
Позамовний метод - при застосуванні цього методу  витрати цехів враховуються за окремими замовленнями і статтями калькуляції, а витрати сировини, матеріалів, палива, енергії – за окремими групами. Застосовується у індивідуальному та дрібносерійному виробництві.
Попереробний метод - витрати на виробництво продукції враховують по цехам (переробкам, фазам, стадіям)  і статтям витрат. Застосовується при виготовленні масової продукції у хімічній, металургійній, харчовій промисловості.
Метод величини покриття - у калькуляцію окремого виробу включають не всі витрати на виробництво і реалізацію продукції, а лише величину покриття (ціна виробу за мінусом змінних витрат), що дозволяє спростити нормування, планування і контроль.
11. За періодичністю виникнення:
Поточні - Мають часту періодичність здійснення, наприклад, витрати сировини і матеріалів.
Одноразові - Витрати на підготовку і освоєння випуску нових видів продукції, витрати, пов'язані з пуском нових виробництв.
Наступні - Це витрати, що ще не виникли, на які резервуються кошти (оплата відпусток, сезонні витрати тощо).
12. За видами обліку:
Бухгалтерський облік витрат - Включає витрати, що згідно із законодавчою регламентацією відносяться на собівартість продукції підприємства для розрахунку величини оподатковуваного прибутку
Управлінський (економічний) облік витрат - Включає всі продуктивні, непродуктивні а також альтернативні витрати (явні, неявні) усіх факторів виробництва у грошовій формі.
Податковий облік витрат - Включає всі витрати, що нараховані  з метою оподаткування. Ці витрати  відрізняються від бухгалтерського обліку витрат за рахунок відмінностей у методах обліку окремих складових (наприклад, різниця в обліку амортизаційних відрахувань, нарахованих за податковим методом і одним  з п'яти методів згідно з П(С)БО7).

111. Показники собівартості продукції та порядок їх обчислення.
Собівартість як економічна категорія властива товарно-грошовим відносинам і виникла тоді, коли всі витрати виробництва стали набирати вартісної форми, тобто коли виникла необхідність підрахувати витрати на виробництво товару і прибуток або збиток від його реалізації.
Собівартість продукції (Unit cost) - це грошове вираження витрат на виробництво та реалізацію продукції.
При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел:
- собівартості (валових витрат);
- прибутку.
Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на такі цілі:
- дослідження ринку і виявлення потреби в продукції;
- підготовку і освоєння нової продукції;
- виробництво (витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних виробничих фондів, оплату праці персоналу та ін.);
- обслуговування виробничого процесу і управління ним;
- збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати);
- розвідку, використання і охорону природних ресурсів (плата за воду, геологорозвідувальні роботи, плата за деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);
- добір і підготовку кадрів;
- поточну раціоналізацію виробництва (вдосконалення технологій, організації виробництва і праці, підвищення якості продукції), крім капіталовкладень.
За способами віднесення на собівартість витрати поділяються на прямі та побічні.
Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції, їх можна обчислити на одиницю продукції безпосередньо.
Побічними є витрати, величину яких не можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції, бо вони пов'язані з визначенням різних витрат (заробітна плата обслуговуючого та управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд тощо).
За принципом залежності витрат від обсягів виробництва витрати поділяються на постійні та змінні .
Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах.
Змінними називаються витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. Вони поділяються на пропорційні та непропорційні.
Пропорційні, на відміну від непропорційних — це витрати, розмір яких перебуває в пропорційній залежності від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції).
Непропорційні витрати, в свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.
Прогресуючі зростають більше, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати.
Дегресуючі витрати зростають менше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, придбання інструменту тощо.
114. Калькулювання повних витрат на виробництво продукції та метод калькулювання собівартості.
Калькулюванням називають сукупність прийомів вирахування собівартості одиниці продукції, що виготовляється підприємством (робіт, послуг), а результат цього процесу називають калькуляцією.
Калькулювання собівартості – це необхідна передумова для обґрунтування ціни та вияву рентабельності окремих видів продукції. Воно виступає в якості методу розрахунку планової собівартості продукції і розробки кошторису витрат на виробництво.
Калькулювання буває декількох видів, а саме:
-         планове, що визначається шляхом розрахунку витрат на плановий період; передбачає допустимий розмір витрат на виготовлення продукції; даний вид калькуляції спирається на усереднені норми, в яких передбачається зниження витрат на протязі всього планового періоду;
-         кошторисне, що розробляється для визначення витрат на виріб (роботу, послугу) за разовими замовленнями зі сторони; методика її розрахунку аналогічна плановій калькуляції; при розрахунку із замовником даний вид є основою договірної ціни;
-         нормативне, яке на відміну від планового, відображає рівень собівартості на певну дату і складається за діючими нормами витрат ресурсів; призначено для контролю за виконанням плану по собівартості;
-         проектне, яке застосовується при капітальних роботах; служить для обґрунтування економічної ефективності виробництв і технологічних процесів, що проектуються; її розробляють за укрупненими розхідними нормативами;
-         фактичне (звітне) складається за тими ж статтями, що і планове калькулювання; відображає  втрати і витрати, що не передбачені плановою калькуляцією; складається  щомісячно на всі види продукції, що виготовляється, окрім сезонного та індивідуального виробництва; використовується для аналізу динаміки рівня і структури собівартості продукції.
У процесі калькулювання застосовують калькуляційні одиниці. Калькуляційна одиниця – економічно однорідна і стійка у часі одиниця виміру самого об'єкту калькулювання, що відображає кількісну сторону виробу.
Калькуляційні одиниці поділяються на окремі види у залежності від одиниць вимірювання. Вони бувають:
-         натуральні  калькуляційні одиниці (штуки, тони, метри, кВт-год); характеризують випуск продукції у фізичних вимірювачах і відображають специфіку виробу; їх можна вимірювати і оцінювати; у багатьох галузях промисловості випускається досить широка номенклатура виробів, у таких умовах, збіг калькуляційних одиниць з натуральними вимірювачами привели би до занадто ускладненої системи калькулювання собівартості; тому доводиться застосовувати укрупнені калькуляційні одиниці, що об'єднують ряд виробів або їхніх видів;
-         умовно-натуральні калькуляційні одиниці відображають кількість однорідної продукції в умовних одиницях (умовна пара взуття, умовна банка консервів);
-         умовні калькуляційні одиниці передбачають певний вміст корисної речовини у продукті (наприклад, протеїну у кормовій одиниці);
-         калькуляційні одиниці у трудовому виразі (нормо-годинах) характеризують обсяг роботи, що необхідна для випуску виробів або здійснення послуг;
-         калькуляційні одиниці роботи на спеціалізованих підприємствах (т/км; машино/год; машино/зміна);
-         вартісні калькуляційні одиниці: витрати на 1 грн. продукції, на 1 тис. грн. випуску певних виробів або робіт.
Методи калькулювання собівартості
  Попроцесний (простий) метод застосовують у добувних галузях промисловості, на електростанціях, а також на підприємствах що виготовляють один-два види продукції. Іноді цей метод вважають варіантом попередільного методу обліку витрат і калькулювання, оскільки калькулювання здійснюється лише по одній переробці. При цьому методі всі витрати на випуск продукції, включаючи витрати на обслуговування виробництва і управління, відносять на собівартість безпосередньо, поділивши на кількість добутої або виготовленої продукції.
Позамовний метод застосовують в одиничному або дрібносерійному виробництві у машинобудівному комплексі, а також у ремонтно-механічних та інших цехах допоміжного виробництва всіх галузей промисловості. У даному випадку об'єктом калькулювання є окреме виробниче замовлення на одно або декілька виробів. Недолік даного методу полягає у тому, що отримати інформацію про  результати виконаного замовлення можна, як правило, лише після його закінчення, що суттєво впливає на рівень договірної ціни.
Нормативний метод є універсальним і застосовується практично в усіх галузях промисловості. Для нього характерні наступні основні принципи:
•       складання нормативної калькуляції на основі технологічних норм витрат;
•       облік відхилень від норм з визначенням величини відхилень, місця їхнього виникнення, причин і винуватців;
•       облік фактичних витрат шляхом алгебраїчного сумування витрат по поточних нормах, відхиленнях від норм та змінах самих норм.
Попередільний метод  враховує витрати на виробництво у кожному цеху (переділі, фазі, стадії), включаючи собівартість напівфабрикатів, виготовлених у попередньому цеху. Застосовується у чорній металургії, ливарній, текстильній, хімічній, харчовій, а також у промисловості будівельних матеріалів.
Повирібний метод ґрунтується на систематизації прямих витрат на конкретні види продукції, що виготовляється на спеціалізованих підприємствах або у цехах підприємств машинобудівного комплексу. Об'єктами калькулювання у цьому випадку служать окремі види запасних частин, що не проходять стадії складання.
Подетальний метод являє собою різновид повирібного методу.
Параметричний метод встановлює витрати на проектований виріб, виходячи із  залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів виробу.
При методі виключення затрат продукцію, яку одержують на відповідному переділі, поділяють на основну і супутню. У даному разі з усієї суми затрат виключають вартість супутньої продукції, а суму, що залишилась, відносять на собівартість основної продукції. Недоліком даного методу є те, що при великій номенклатурі супутньої продукції собівартість основної продукції може бути штучно занижена. У зв'язку з цим метод використовують у тих виробництвах, де супутня продукція має невелику питому вагу.

115. Управління поточними витратами - за системою “стандарт-костингу”, “директ-костингу”, сфери і можливості застосувань.
Система "стандарт-костинг" (standart costing) передбачає окремий облік витрат стандартний (по нормах) і відхилень від стандартів (від норм) і розглядається як один з інструментів контролю витрат у системі управлінською обліку. Всі витрати розраховуються до початку виробництва у кількісному і вартісному виразах. Фактичні витрати збираються на спеціальних рахунках. Різниця між фактичною і стандартною собівартістю збирається на окремих рахунках.
Система "директ-костинг" (direct costing) - це метод зрізаної (неповної) собівартості. Всі витрати ділять на змінні і постійні з віднесенням останніх на реалізовану продукцію. Прихильники даного методу вважають, що постійні виробничі витрати – це витрати, які пов'язані зі здатністю виготовляти (сприяти виробництву), а не з випуском одиниць конкретної продукції. Тому їх обліковують як періодичні витрати і відразу списують на реалізовану продукцію.
Система "абзорпшен-костинг" (аbsorption costing) – це процес калькулювання на виробництво продуктів та послуг, що передбачає облік всіх витрат, які пов'язані з виробництвом товарів або послуг прямо або опосередковано і розподіляються повністю між реалізованою продукцією  і залишками продукції на складі. Інакше цей метод називають методом повного розподілу або поглинання витрат.
Система "марджінал-костинг" (marginal costing) – це процес калькулювання витрат виробництва продукції (послуг), при якому враховуються лише прямі витрати (direct costs) виробництва або діяльності. При калькуляції собівартості по прямих витратах останні збігаються з продажною ціною продукту або послуги для вияву того, яку суму (вклад) вносять вони у фіксовані накладні витрати і прибуток.

117. Кошторис витрат виробництва: поняття, склад.
Кошторис витрат являє собою зведений план усіх витрат підприємства на майбутній період виробничо-фінансової діяльності. Вона визначає загальну суму витрат виробництва за видами використовуваних ресурсів, стадіям виробничої діяльності, рівнями управління підприємством та інших напрямах витрат.
До кошторису включаються витрати основного і допоміжного виробництва, пов'язані з виготовленням та продажем продукції, товарів і послуг, а також на утримання адміністративно-управлінського персоналу, виконання різних робіт і послуг, у тому числі і не входять в основну виробничу діяльність підприємства. Планування видів витрат здійснюється в грошовому вираженні на передбачені у річних проектах виробничі програми, цілі та завдання, вибрані економічні ресурси та технологічні засоби їх виконання. Всі планові завдання і показники конкретизуються на підприємстві у відповідних кошторисах, що включають вартісну оцінку витрат і результатів. Наприклад, кошторис витрат складається як план очікуваних витрат за різними видами виконуваних робіт і застосовуваних ресурсів. Кошторис перспективних доходів встановлює плановані грошові надходження і витрати на майбутній період. Кошторис витрат на виробництво продукції показує плановані рівні матеріальних запасів, обсяги продукції, що випускається, вартість різних видів ресурсів і т.д.
В процесі розробки кошторису витрат на виробництво у вітчизняній економічній науці і практиці широко застосовую три основні методи:
1) кошторисний метод - на основі розрахунку витрат у масштабах всього підприємства за даними всіх інших розділів плану;
2) зведений метод - шляхом підсумовування кошторисів виробництва окремих цехів, за винятком внутрішніх оборотів між ними;
3) калькуляційної метод - на основі планових розрахунків по всій номенклатурі продукції, робіт і послуг з розкладанням комплексних статей на прості елементи витрат.
Кошторисний метод є найбільш поширеним на російських промислових підприємствах. Його застосування забезпечує тісну взаємоув'язки та приведення в єдину систему розрахунків комплексного плану. При цьому методі всі витрати на виробництво по окремих елементах кошторису знаходяться за даними відповідних розділів річного плану.

















119. Методичні інструменти аналізу поточних витрат підприємства.
Сучасні методи фінансового аналізу дають можливість здійснювати оцінку підприємств, компаній та їхніх філіалів по інтегрованим показникам функціонування. Фінансовий аналіз вивчає економічний стан фірми і відображає ефективність виробничої діяльності, ліквідності та фінансової усталеності підприємств за допомогою системи показників.
Метою фінансового аналізу є оцінка фінансового стану підприємства на підставі виявлених результатів та подача рекомендацій щодо його поліпшення. Фінансовий стан оцінюється насамперед на основі статей бухгалтерського балансу та додаткам до нього. Задачі фінансового аналізу визначаються інтересами користувачів аналітичним матеріалом, яких насамперед цікавить: оцінка фінансових результатів; оцінка майнового стану; аналіз фінансової усталеності, ліквідності балансу, платоспроможності підприємства; дослідження стану та динаміки дебіторської і кредиторської заборгованості; аналіз ефективності вкладеного капіталу.
Розрахунок та аналіз економічних показників діяльності підприємств є активними інструментами сучасного фінансового менеджменту. Набір цих відносних показників дозволяє скласти доволі повне уявлення про ефективність виробничої, маркетингової діяльності, фінансової стратегії підприємства, а також оптимізувати сам процес управління.
Методика фінансового аналізу являє собою дослідження цих показників з метою прийняття найбільш виправданих рішень в ринкових умовах.
Облік витрат на підприємстві має дуже важливез начення, тому що відображає загальні витрати періоду за елементами витрат реалізованої продукції різних періодів в співставленні з доходами, розрахунки собівартості готової продукції за статтями витрат, витрати за центрами їхнього виникнення, за групами відповідальності, витрати допоміжних й обслуговуючих виробництв та ін. Облік витрат повинен давати інформацію одночасно для їх правдивого подання в фінансовому обліку і для управління витратами, собівартістю, ціноутворенням, плануванням об'ємів виробництва та ін. в управлінському обліку.
Облік витрат переслідує наступні основні завдання:
• Забезпечення інформації щодо того, де, коли і в яких обсягах використовуються ресурси підприємства;
• Прогноз того, де для чого і в яких обсягах необхідні додаткові ресурси підприємства;
• Забезпечення максимально високого рівня віддачі від використання ресурсів у різних часових проміжках.
• Забезпечення реальної і якісної інформації про собівартість окремих видів продукції;
• Представлення об’єктивних даних для складання бюджету підприємства;
• Можливість оцінки кожного підрозділу підприємства з фінансової точки зору;
• Прийняття обґрунтованих і ефективних управлінських рішень.
Таким чином, облік витрат є “інформаційним фундаментом для цілого ряду найважливіших підсистем управляння підприємством. Організація обліку витрат за економічними елементами має велике значення для складання фінансової звітності та проведення економічного аналізу. На основі переліку калькуляційних статей, які встановлюються підприємством самостійно виходячи з особливостей технології та організації виробництва складаються форми калькуляційних розрахунків, кошторисів та внутрішньої звітності.

122. Системи та методи внутрішнього контролю за поточними витратами.
Контроль за поточними витратами займає відповідальне місце в системі управління витратами підприємства. В структурі усіх витрат підприємства такі витрати, в основному, складають 70-80 %. До поточних витрат відносять витрати на виробництво і витрати діяльності. Нині актуально віднайти таку сукупність методів контролю за витратами підприємства, яка б забезпечила зростання ефективності його діяльності і сприяла б зменшенню ризиків банкрутства в умовах конкуренції та перманентної кризи світової економіки і її сегментів.
Основними завданнями контролю за витратами на виробництво продукції (робіт, послуг) є наступні завдання: контроль за виконанням обсягів виробництва продукції в розрізі певної номенклатури; перевірка дотримання норм списання матеріальних ресурсів у витрати на виробництво; попередження браку у виробництві та контроль за процедурою виправлення допущеного браку та/або відшкодування втрат від нього; контроль за використанням трудових ресурсів, нарахуванням оплати праці, фіксування і аналіз причин втрат робочого часу; перевірка ефективності використання основних засобів та нематеріальних активів виробничого призначення; фіксування простоїв, пов’язаних з поломками машин і обладнання та простоїв через відсутність замовлень, сировини й матеріалів; контроль за непрямими витратами.
Механізм контролю витрат у системі управління господарською діяльністю підприємства передбачає застосування окремих інструментів, методів для вивчення витрат, факторів їх зростання та мінімізації, окупності витрат, альтернативного спрямування витрат, визначення більш прибуткових напрямів діяльності підприємства, ефективного управління витратами. В умовах ринкового господарювання увага приділяється не лише кінцевому результатові, а й методами його досягнення. Ці способи дадуть змогу отримати точну інформацію про витрати, і на її основі прийняти виважені управлінські рішення. Методи контролю витрат:
1. Стандарт-кост – контроль за найточнішим виявленням відхилень від установлених стандартів витрат. Система “стандарт-кост” є одним із важливих інструментів контролю й управління витратами. Її перевагами є те, що основою виявлення відхилень від стандартів у процесі витрати ресурсів є бухгалтерські записи на спеціальних рахунках, а не їхнє документування; у бухгалтерському обліку виявлені відхилення відображають не всі компанії, а лише ті, котрі використовують поточні стандарти; система “стандарт-кост” передбачає менший штат працівників, оскільки в межах цієї системи облік ведеться за принципом виключення, тобто враховуються лише відхилення від стандартів.
2. Директ-костінг – розподіл витрат на постійні та змінні складники залежно від зміни обсягів виробництва. Перевагами методу є те, що він є досить ефективним при внутрішнього господарчому розрахунку з застосуванням внутрішньогосподарських трансфертних цін, а також спрощення і точність обчислення собівартості послуг (продукції, робіт); відсутність складних розрахунків при розподілі постійних затрат.
3. Функціонально-вартісний аналіз – охоплює всі витрати, спричинені факторами руху продукції з моменту її створення до часу споживання чи утилізації. Перевага – даний метод може використовуватись для дослідження різних напрямків роботи підприємства; можливість структурувати функціональні завдання господарської діяльності, що значно полегшує процес дослідження та виявлення надлишкових функцій.
4. Таргет-костінг – дає змогу підприємству мінімізувати можливий збиток під час запровадження на ринок нової послуги (продукції, робіт).
5. Метод аналізу й оптимізації витрат – відображення витрат за усіма статтями.
123. Сутність доходів підприємства, їх призначення, склад та джерела утворення.
Дохід – основне джерело покриття здійснених підприємством витрат та формування прибутку. Це один із найголовніших показників, що впливає на фінансовий стан підприємства.
Підприємство отримує доходи як від звичайної діяльності, так і в результаті надзвичайних подій.
Прикладами звичайної діяльності є виробництво та реалізація продукції, розрахунки із постачальниками, покупцями та замовниками, працівниками, податковими органами, банківськими установами тощо. До звичайної діяльності також відносять такі операції, як переоцінка вартості майна підприємства, списання знецінених запасів матеріальних цінностей, економічні санкції за порушення договірних зобов'язань або податкового законодавства та ін.
До надзвичайної діяльності підприємства відносять операції, які не відбуваються часто або регулярно і відрізняються від звичайних операцій, наприклад пожежі, стихійні лиха, техногенні аварії тощо.
Класифікація доходів:
І. Залежно від виду діяльності, яка дозволила отримати доходи, виділяють:
1) доходи від торгової діяльності, тобто від продажу товарів, операцій з перемірювання тканини, надання платних додаткових торговельних послуг;
2) доходи від виробничої діяльності, до складу яких належать:
-  виручка від реалізації всіх видів товарної продукції, напівфабрикатів, відходів (при наявності власного виробництва);
- виручка від послуг промислового характеру (ремонтно-будівельних, транспортних), що виконані та реалізовані стороннім споживачам;
3) доходи від посередницької діяльності, отримані у вигляді:
— суми комісійних винагород (%);
—додаткової виручки від реалізації продукції, робіт, послуг, якщо підприємство є посередником і бере участь у розрахунках при виконанні домовленості;
—доходів від робіт (послуг), які виконані тимчасовими творчими колективами для інших підприємств;
4) доходи від інвестиційно-кредитної діяльності, до складу яких входять:
—доходи, отримані від пайової участі в спільних підприємствах; —доходи, отримані від надання майна в оренду (лізинг); —дивіденди (%), отримані за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами, що придбані підприємством;
 — відсотки від надання комерційного кредиту;
—доходи від депозитних вкладів підприємства тощо.
5) доходи від продажу майнових та інтелектуальних прав (власності) підприємства, отримані при реалізації:
—майна підприємства;
—матеріальних обігових коштів;
—нематеріальних активів ("ноу-хау", патентів, фірмових знаків, торгової марки, програмних продуктів);
6) інші види доходів:
—доходи від курсової різниці валютних коштів та цінних паперів, які належать підприємству;
— суми економічних санкцій та відшкодувань збитків, отриманих підприємством;
—доходи від об'єктів соціально-побутової сфери підприємства: плата за утримання дітей у дитячих дошкільних закладах, оплата путівок тощо.
II. Залежно від характеру отримання доходів розрізняють доходи від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і майна підприємства та доходи від використання майна (капіталу) підприємства, від надання майна в оренду, використання тимчасово вільних фінансових ресурсів, цінних паперів підприємства.
Розмір реалізації доходів безпосередньо залежить від обсягів діяльності підприємства у звітному періоді та ЇЇ ефективності. Розмір доходів від використання майна (капіталу) підприємства залежить від його наявності та можливості використання поза виробничими процесами підприємства.
ІІІ. Залежно від повноти та місця відображення доходів розрізняють:
1) бухгалтерські доходи, які відображаються на рахунку реалізації готової продукції використовуються для визначення фінансових результатів діяльності;
2) приховані доходи, ще не відображені на рахунку реалізації. До них належать цільові кошти, отримані від підприємств-покупців (замовників) для власних потреб підприємства, поповнення фонду ризику; резервного фонду;
3) цільові кошти у вигляді безповоротної фінансової допомоги та безоплатно наданих товарів;
4) доходи, отримані від товарообмінних операцій, які визначаються розрахунково, виходячи з різниці в ціні на товарно-матеріальні цінності, які обмінюються;
5) фактично отримані доходи у зв'язку з реалізацією товарів за цінами, нижчими за закупівельні ціни (собівартість). їх розмір розраховується, виходячи з цін реалізації аналогічної продукції у відповідний період.


127. Доходи від фінансової та інвестиційної діяльності підприємств.
Звичайну діяльність підприємства поділяють на операційну та іншу (у тому числі фінансову та інвестиційну).
 Формування доходу від кожного із видів діяльності має свої особливості.
Дохід підприємства від операційної діяльності складається з доходу від його основної діяльності та інших операційних доходів.
Основна діяльність підприємства пов'язана із виробництвом та збутом продукції (наданням послуг, виконанням робіт) і має забезпечувати отримання доходів, достатніх для відшкодування витрат виробництва й обігу та отримання певного прибутку.
У світовій практиці для визначення доходу підприємства від реалізації продукції застосовують касовий метод та метод нарахувань.
За касового методу доходом або виручкою підприємства за певний період вважається сума грошових коштів, що надійшла від покупців протягом цього періоду в його касу або на розрахунковий рахунок за продукцію, що була фактично відвантажена покупцям (або за фактично здійснені та надані для них роботи і послуги).
За методом нарахувань доходом або виручкою підприємства за певний період визнається вартість продукції (наданих послуг, виконаних робіт), відвантаженої покупцям протягом цього періоду, незалежно від того, оплачена вона ними в цьому періоді чи ні.
В Україні визначення доходів підприємств здійснюється за методом нарахувань.
Розмір самого доходу або виручки підприємства від реалізації продукції за однакових умов залежить від кількості, асортименту та якості реалізованої продукції, розрахункової дисципліни й рівня реалізаційних цін.
Базою для встановлення вільної ціни на продукцію слугує її собівартість та прибуток, який підприємство може отримати з урахуванням рівня існуючих ринкових цін на аналогічну продукцію. Собівартість виготовлення продукції та прибуток, що приходиться на одиницю продукції, формують її ціну виробництва.
Під час реалізації продукції, згідно з чинним в Україні законодавством, до складу реалізаційної (відпускної) ціни необхідно включити непрямі податки: акцизний збір (для підакцизних товарів) та податок на додану вартість.
Під час операційної діяльності підприємство, крім доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), отримує й інші операційні доходи. До таких доходів належать: отримана орендна плата за майно, надане в тимчасове користування іншим особам; дооцінка вартості запасів матеріальних цінностей, що знаходяться на складі підприємства; дохід від зростання курсу валюти, яку підприємство має на банківських рахунках.
Доходи підприємства від іншої діяльності включають: дохід від участі в капіталі, інші фінансові та інші доходи.
До доходів від участі в капіталі відносять дохід, отриманий підприємством від здійснених ним інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства. Цей дохід має місце, коли прибуток, отриманий підприємством-об'єктом інвестування, не спрямовується на виплату дивідендів інвесторам, а залишається на його ж подальший розвиток. У такому разі відбувається зростання вартості інвестицій, здійснених підприємствами-інвесторами, пропорційно до їх часток у капіталі цього підприємства. Відповідна величина зростання вартості інвестицій, здійснених підприємством-інвестором, і є його доходом від участі в капіталі.
Дохід від участі в капіталі визначається як добуток чистого прибутку, отриманого асоційованим, дочірнім або спільним підприємством, на частку підприємства-інвестора в його статутному капіталі.
До складу інших фінансових доходів включають: отримані дивіденди, відсотки, доходи від фінансової оренди (від наданих в оренду майнових об'єктів із правом їх викупу орендарями) та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім доходів, отриманих за методом участі в капіталі).
До інших доходів належать доходи, отримані підприємством:
- від реалізації необоротних активів і майнових комплексів, фінансових інвестицій;
- зростання курсу валюти, якою володіє підприємство на банківських рахунках (якщо валютні операції не пов'язані з основною діяльністю підприємства);
- безоплатно отриманих матеріальних і нематеріальних цінностей;
- дооцінки вартості основних фондів тощо.

130. Методичні інструменти аналізу доходів підприємства, фактори, що обумовлюють їх формування.
Розробка стратегії аналізу доходів торгового підприємства передбачає попереднє дослідження процесу формування доходів, визначення основних тенденцій та закономірностей, виявлення та кількісну оцінку факторів, що обумовлюють як обсяг, так і рівень доходів.
Кожне підприємство повинно чітко уявляти мету аналізу доходів і визначити перелік завдань, вирішення яких дозволить досягти поставленої мети. Одночасно встановлюється перелік показників, які повинні підлягати вивченню.
Метою аналізу доходів є оцінка кінцевих результатів діяльності підприємства, вивчення основних причин, їх зміни у динаміці і порівняння з аналогічними підприємствами в регіоні, з показниками підприємств-конкурентів. Важливо також при аналізі виявити резерви збільшення прибутків (покриття збитковості), підвищення рентабельності й визначити конкретні заходи на перспективу.
Для досягнення цієї мети торгове підприємство повинно вирішити такі завдання:
—оцінити, якою мірою була забезпечена максимізація прибутку;
—у випадку збиткової роботи виявити причини такого господарювання і намітити шляхи виходу з цієї ситуації;
—розглянути доходи і зіставити їх з розходами, визначити прибуток від реалізації;
— вивчити тенденції зміни доходів за основними товарними групами і в цілому з торгової діяльності;
— виявити, яка частина доходів використовується на покриття витрат обігу, податків і створення прибутків;
- розрахувати відхилення величини балансового прибутку від величини прибутку від реалізації та встановити причини таких відхилень;
- визначити і проаналізувати різні показники рентабельності за звітний період і в динаміці;
- виявити резерви збільшення прибутків і підвищення рентабельності та коли їх можна використати;
- вивчити напрями використання прибутків і дати оцінку доцільності такого використання.
Аналіз доходів має комплексний характер і складається з таких етапів:
—оцінки валових прибутків за звітний період і в динаміці; —факторного аналізу прибутків від реалізації товарів і послуг; —вивчення показників рентабельності та факторів, що вплинули на їх зміну;
— визначення заходів з подолання збитковості (оптимізація обсягів продажів, витрат обігу та використання інших заходів з виходу з кризи).
Аналіз доходів здійснюється за такими етапами:
1. Аналіз загального обсягу та складу доходів. На цьому етапі аналітичної роботи визначаються загальний обсяг доходів підприємства, його абсолютна та відносна зміна порівняно з попередніми періодами. Аналізується склад доходів, тобто питома вага окремих джерел формування доходів в їх загальному обсязі (від реалізації, іншої реалізації, позареалізаційних операцій тощо).
2. Аналіз обсягу та джерел формування валового доходу (від реалізації товарів) торгового підприємства. Цей етап аналітичної роботи передбачає вивчення основних джерел формування валового доходу (реалізація товарів, дрібний опт, операції з тарою, операції з перемірюванням тканин, платні послуги тощо), обсяг формування доходів від кожного джерела, питому вагу в загальному обсязі доходів.
3. Аналіз зміни рівня валового доходу. На цьому етапі визначається рівень валового доходу та розраховується його зміна порівняно з попереднім періодом. Об'єктом аналізу може бути також рівень торговельної надбавки у відсотках до ціни закупівлі товарів;
4. Оцінка рівня доходності інших видів діяльності підприємства. На цьому етапі аналітичної роботи розраховуються та аналізуються в динаміці відносні показники отримання доходів від інших видів діяльності підприємства: інвестиційної, посередницької, кредитної, орендної тощо. Рівень доходності інших видів діяльності порівнюється з рівнем валового доходу для визначення пріоритетних напрямів розвитку підприємства, його диверсифікації. Порівняння та оцінка здійснюються за допомогою розрахунків доходності витрат (співвідношення між сумами доходів та витрат) та доходності активів (обсяг формування доходів на одиницю активів, що використовуються) різних видів діяльності підприємства.
5. Кількісна оцінка факторів, що обумовлюють зміну обсягу формування валового доходу. Цей етап дослідження передбачає:
—вивчення впливу на величину доходу таких факторів, як обсяг товарообороту (у фактичних та зіставних цінах) та середній рівень доходу шляхом застосування методу ланцюгових підстановок або індексного методу;
—кількісну оцінку впливу на середній рівень валового доходу структурних зрушень, а саме: асортиментної структури товарообороту, складу товарообороту за формою продажу, складу постачальників (каналів отримання товарів) шляхом застосування методу відсоткових чисел.
Залежність між обсягом та рівнем доходів торгового підприємства та фактори, що їх обумовлюють, можуть бути встановлені також на базі проведення кореляційно-регресивного аналізу. На завершення факторного аналізу результати окремих розрахунків узагальнюють.
6. Оцінка невикористаних можливостей з отримання доходів. Для виконання цього етапу аналітичної роботи потрібна інформація про ціни продажу окремих видів та різновидів товарів на підприємствах-аналогах та конкурентних або інформація про ціни придбання за альтернативними каналами товаропостачання. При наявності такої інформації розраховуються невикористані можливості зростання доходів підприємства за рахунок удосконалення політики товаропостачання (зменшення ціни закупівлі) або цінової політики використання можливостей збільшення цін реалізації. Оцінка невикористаних можливостей з отримання доходів проводиться вибірково, за товарними групами, що мають для підприємства найбільш вагоме значення.
7. Аналіз достатності формування доходів. Достатність формування доходів оцінюється в цілому за підприємством на основі аналізу напрямів використання отриманих доходів (на оплату податків, покриття постійних та змінних витрат, формування чистого прибутку). Для цього визначаються обсяги, динаміка та питома вага кожного напряму використання доходів у загальному обсязі їх формування, аналізуються показники доходності витрат та прибутковості доходів. Оцінка достатності формування доходів дозволяє зробити висновок щодо виконання вимог самоокупності та самофінансування розвитку торгового підприємства.

132. Сутність та функції прибутку, його значення в діяльності підприємства та джерела утворення.
Прибуток — найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва, і зрештою свідчить про рівень і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості. Одночасно прибуток впливає на зміцнення фінансового стану підприємства, інтенсифікацію виробництва за будь-якої форми власності. Він є не лише джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, а й джерелом формування бюджетних ресурсів держави.
Прибуток як кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства становить собою різницю між загальною сумою доходів і витратами на виробництво й реалізацію продукції"
Функції прибутку:
4. Оцінювальна — ефект використання основних ресурсів підприємства
5. Стимулююча — функція прибутку спрямована на зниження витрат виробництва запровадженням інновацій, що збільшує можливості розширення виробництва і зростання масштабів бізнесу.
6. Господарського розрахунку — доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв.
7. Розподільча — функція прибутку забезпечує вибір підприємницької діяльності серед альтернативних варіантів.
8. Індикативна (інформаційна)— функція прибутку забезпечує підприємство інформацією, з одного боку, про оцінку його діяльності, а з другого-про наповненість ринку товаром, даючи тим самим економічний сигнал про необхідність збільшувати чи зменшувати обсяги виробництва.
Класифікація видів прибутку.
1) В залежності від виду діяльності, в рамках якої отримано прибуток, він поділяється на:
; прибуток від реалізації по основній діяльності;
; прибуток від реалізації по неосновній діяльності;
; від фінансових операцій;
; від неопераційної діяльності;
; від лізингової діяльності.
2)В залежності від порядку визначення прибуток буває таких видів:
   А) Економічний підхід
• балансовий прибуток — кінцевий результат всіх видів діяльності;
• прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства — різниця між балансовим прибутком і податком на прибуток;
• чистий прибуток — різниця між прибутком, що залишається в розпорядженні підприємства та штрафними санкціями щодо підприємства;
     Б) Бухгалтерський підхід
* прибуток від звичайної діяльності до оподаткування — різниця між валовими доходами і валовими витратами (разом з амортизаційними відрахування);
* прибуток від звичайної діяльності — різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування і податком на прибуток;
* чистий прибуток — сума прибутку від звичайної діяльності і надзвичайних доходів (витрат).
3) Від методики оцінки:
; номінальний прибуток — той що фактично отримано;
; реальний прибуток — номінальний прибуток з урахуванням впливу інфляції.
4) В залежності від цілі визначення:
; бухгалтерський (балансовий);
; економічний прибуток — визначається як виручка від реалізації – валові витрати – альтернативні вигоди (витрати).
5) В залежності від розміру:
1. Мінімальний прибуток — прибуток, розмір якого після сплати податків задовільняє уяву власників про мінімальний рівень рентабельності на вкладений капітал. Як правило, цей рівень дорівнює середній процентній ставці на депозитному ринку.
2. Нормальний прибуток — прибуток, який відповідає нормі прибутковості на вкладений капітал у галузі.
3. Цільовий (необхідний) прибуток — прибуток, що відповідає потребам підприємства в коштах на виробничий і соціальний розвиток і утворюється за рахунок чистого прибутку.
4. Максимальний прибуток — прибуток, що пов'язаний з реалізацією мети поведінки підприємства на ринку на максимізацію прибутку. Отримується в тому випадку, коли граничні витрати дорівнюють граничним доходам.
135. Показники прибутку та рентабельності, фактори, що впливають на рентабельність діяльності підприємства.
Слово "рентабельність" (дохідний, прибутковий) означає показник економічної ефективності виробництва на підприємствах у різних галузях національної економіки. Показники рентабельності можна поєднати у декілька груп, які:
- базуються на витратному підході (рентабельність продукції, рентабельність діяльності);
- характеризують прибутковість продажу (рентабельність продажу);
- основані на ресурсному підході (рентабельність сукупних активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність оборотного капіталу).
До показників рентабельності продукції відносять:
1. Рентабельність окремого виду продукції - розраховується як відношення прибутку від його реалізації до собівартості.
2. Рентабельність реалізованої продукції - розраховується як відношення валового прибутку (або чистого прибутку) до виручки від реалізації продукції.
3. Рентабельність виробництва - розраховується як відношення валового прибутку (або чистого прибутку) до вартості основних засобів і матеріальних оборотних коштів.
Показники рентабельності визначаються в коефіцієнтах або у відсотках і показують частку прибутку в кожній грошовій одиниці витрат, або частку товарної продукції в її собівартості.
Показники рентабельності можна розраховувати і за окремими структурними підрозділами, і за видами діяльності суб'єкта господарювання. Показники рентабельності використовують для:
- оцінки результатів діяльності підприємства, його структурних підрозділів;
- оцінки ціноутворення та інвестиційної політики підприємства;
- порівняльного аналізу споріднених підприємств, що виробляють таку саму продукцію;
- вибору варіантів формування асортименту і структури виробництва продукції;
- аналізу раціональності виробництва продукції.
Зміна рентабельності окремих видів продукції відбувається під впливом різних факторів:
1) Ціна від реалізації продукції: якість продукції, попит на продукцію, рівень інфляції;
2) Собівартість виробництва продукції: якість сировини та матеріалів, кількість сировини та матеріалів, структура витрат.
Важливе значення для підприємства має вивчення рентабельності реалізованої продукції, яку доцільно аналізувати, враховуючи вплив таких факторів:
- зміна структури та асортименту продукції;
- зміна собівартості продукції;
- зміна відпускних цін на продукцію.
Сутність і методи обчислення рентабельності
Щоб зробити висновок про рівень ефективності роботи підприємства, отриманий прибуток необхідно порівняти з понесеними витратами. Таке порівняння, тобто співвідношення прибутку з понесеними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність (Р).
 
Рентабельність означає прибутковість або дохідність виробництва і реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих її видів; дохідність підприємств, організацій, установ у цілому як суб'єктів господарської діяльності; прибутковість різних галузей економіки.
Показники рентабельності є відносними характеристиками фінансових результатів і ефективності діяльності підприємства. Вони вимірюють прибутковість підприємства з різних позицій і групуються відповідно до інтересів учасників економічного процесу, ринкового обміну.
Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (доходу) підприємства. З цієї причини вони є важливими обов'язковими елементами порівняльного аналізу й оцінки фінансового стану підприємства. При аналізі виробництва показники рентабельності використовуються як інструмент інвестиційної політики і ціноутворення.
Різні варіанти рішень, що приймаються для визначення прибутку, поточних витрат, авансової вартості, для розрахунку рентабельності, зумовлюють наявність значної кількості показників рентабельності.

136. Стратегія управління прибутком підприємства, етапи розробки.
За спеціально розробленою політикою підприємство здійснює розробку однієї з найбільш важких задач – це управління прибутком.
Ця політика призвана відображати вимоги загальної стратегії розвитку підприємства, забезпечувати підвищення його вартості на ринку,Формувати необхідний обсяг фінансових ресурсів, задовольняти матеріальні інтереси власників і персоналу.
В процесі управління формуванням прибутку вирішуються дві основні задачі:
1. підвищення загального розміру прибутку в прцесі його формування ;
2. ефективний розподіл отриманого прибутку за окремими напрямками його використання.
Серед цих задач найвагомішою являється перша, тому що від її вирішення залежать форми та пропорції розподілу прибутку на торговельному підприємстві.
Механізм управління формуванням прибутку від реалізації товарів ( робіт, послуг ) будується в тісному взаємозв’язку цього показника з показниками обсягу товарообороту, доходів і витрат обігу торговельного підприємства.
Система цього взаємозв’язку дозволяє виявити роль окремих факторів, які впливають на формування прибутку від реалізації товарів ( робіт , послуг ) та забезпечити ефективне управління цим процесом.
Стратегія управління підприємством пов”язана з визначенням головної мети його функціонування. Найчастіше ця головна мета формулюється як досягнення певного рівня рентабельності на вкладений капітал і , відповідно, одержання певної маси чистого прибутку.
Маса прибутку підприємства залежить від величини доходів, що одержує підприємство та від розмірів витрат обігу. Формування доходів і витрат підприємства обумовлюються передусім обсягами його діяльності (товарообороту), а також асортиментною, ціновою політикою і ресурсним забезпеченням товарообороту.
На першому етапі визначають цільову суму прибутку підприємства, величина якої залежить від стадії життєвого циклу підприємства , стратегічних завдань , які стоять перед підприємством в майбутньому періоді, тактики їх вирішення. При цьому величина прибутку може знаходитися в інтервалі від точки беззбитковості до точки рівноваги , яка відповідає одержанню максимального прибутку.
Як відомо, кожна одиниця товарообороту додає певну величину до доходу і витрат торговельного підприємства. Цей приріст отримав назви: граничні доходи і граничні витрати. Якщо різниця між доходами і витратами зростає, то це означає і зростання прибутку підприємства.
Підприємство одержить максимальний прибуток при такому обсязі товарообороту, коли збільшення обсягів реалізації не приведе до зміни обсягів прибутку.
Подальше збільшення обсягів реалізації економічно невигідно підприємству , тому що не буде забезпечувати подальше зростання прибутку.
На другому етапі обгрунтування стратегій визначають обсяг товарообороту, який забезпечує одержання цільової суми прибутку. Для цього розраховують необхідний обсяг товарообороту , який відповідає попиту на товари і ресурсозабезпеченості обороту (можливий обсяг закупки товарів, потужність торговельного підприємства і її визначення, чисельність робітників і продуктивність їх праці).
Розробка асортиментної політики підприємства (третій етап) має бути спрямована на оптимальну товарно-групову структуру відповідно до структури попиту населення.
Обгрунтування цінової політики (четвертий етап) має бути спрямоване на визначення оптимальних цін реалізацій товарів , при яких досягається оптимальний обсяг товарообороту, а як наслідок – максимальний прибуток.
Формування ресурсної політики підприємства , яка здійснюється в ході п”ятого етапу обгрунтування стратегій управління прибутком, має передбачати залучення ресурсів , які забезпечують досягнення необхідного обсягу діяльності із найменшими затратами.
Шостий та сьомий етапи розробки стратегій пов”язані з розв”язанням завдань управління валовим доходом та поточними витратами торговельного підприємства. Результатом розробки стратегії є визначення можливого ( реального ) обсягу отримання доходів та здійснення поточних витрат на плановий період , порівняння яких дозволяє оцінити можливий обсяг прибутку підприємства.
На восьмому етапі можливий обсяг отримання прибутку (П можл.) необхідно порівняти з його цільовим розміром (П ціл.) . Якщо відповідність досягнута, тобто (П можл.) більше або рівне (П ціл.), стратегічний план приймається до виконання ( дев”ятий етап ), здійснюються заходи контролю за ходом його реалізації.
Якщо відповідність не досягається, необхідно виявити можливі резерви збільшення прибутку за рахунок раціонального використання ресурсів, зниження витрат та збільшення доходів, або ж варто відкоригувати (зменшити) цільову суму прибутку.
141. Механізм розподілу та використання чистого прибутку підприємства.
Об'єктом розподілу є прибуток підприємства. Під його розподілом розуміють направлення прибутку в бюджет і використання на підприємстві та за його межами. Законодавчо розподіл прибутку регулюється в тій його частині, яка надходить до бюджетів різних рівнів у вигляді податків та інших обов'язкових платежів. Визначення напрямків витрачання прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, структури статей його використання знаходиться в компетенції підприємства.
Принципи розподілу прибутку можна сформулювати так:
• прибуток, отриманий підприємством у результаті здійснення виробничо-господарської та фінансової діяльності, розподіляється між державою і підприємством як господарюючим суб'єктом;
• прибуток для держави надходить у відповідні бюджети у вигляді податків, обов'язкових платежів, ставки яких не можуть бути довільно змінені. Склад і ставки податків, порядок їх нарахування і внесення до бюджетів встановлюються законодавчо;
• величина прибутку підприємства, що залишилася в його розпорядженні після сплати податків, не повинна знижувати його зацікавленості у зростанні обсягів виробництва та поліпшенні результатів виробничо-господарської і фінансової діяльності;
• прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, насамперед направляється на заощадження, забезпечення його подальшого розвитку, і тільки в іншій частині — на потреби споживання.
На підприємстві розподілу підлягає чистий прибуток, тобто прибуток, що залишився в розпорядженні підприємства після сплати податків та інших обов'язкових платежів.
Розподіл чистого прибутку — один із напрямів внутрішньо-фірмового планування, значення якого в ринкових умовах зростає. Порядок розподілу і використання чистого прибутку на підприємстві фіксується в статуті підприємства.
Прибуток, що залишається у підприємств після сплати податків та інших обов'язкових платежів, може бути використаний також і на інші цілі його власниками або трудовими колективами. Як уже зазначалося, підприємства мають право вкласти свої фінансові ресурси у створення спільних підприємств, в тому числі за участю іноземних інвесторів, придбати акції, облігації, інші цінні папери юридичних осіб. З прибутку підприємства можуть перераховувати кошти на спеціально відкриті рахунки благодійних фондів, робити внески установам культури і спорту, громадським організаціям інвалідів тощо. Певна сума прибутку, спрямована на добровільні внески і благодійні цілі (в межах 4 % загальної суми оподатковуваного прибутку), звільняється від оподаткування.
Нерозподілений прибуток, у широкому розумінні як прибуток, що використовується в діяльності підприємства свідчить про його фінансову стійкість, про наявність джерела для подальшого розвитку.










1.Зовнішнє середовище підприємства
Зовнішнє середовище — це сукупність активних господарюючих суб’єктів, економічних, суспільних і природних умов/національних і міждержавних інституційних структур і інших зовнішніх умов і факторів, що діють в оточенні підприємства й впливають на різні сфери його діяльності.
Зовнішнє середовище підрозділяють на:
—  мікросередовище — середовище прямого впливу на підприємство, що створюють постачальники матеріально-технічних ресурсів, споживачі продукції (послуг) підприємства, торговельні й маркетингові посередники, конкуренти, державні органи, фінансово-кредитні установи, страхові компанії та інші контактні аудиторії;
—  макросередовище, що впливає на підприємство і його мікросередовище. Воно включає природне, демографічне, науково-технічне, економічне, екологічне, політичне й міжнародне середовище.
Мікросередовище представлене силами, що мають безпосереднє відношення до підприємства і його підприємницьких можливостей, тобто постачальниками, клієнтами, маркетинговими посередниками, конкурентами й контактними аудиторіями.
Постачальники — це різні суб’єкти господарювання, що забезпечують підприємство матеріально-технічними й енергетичними ресурсами, необхідними для виробництва конкретних товарів або послуг.
Маркетингові посередники — це фірми, що допомагають підприємству в просуванні, збуті й поширенні його товарів серед клієнтів. До них відносяться торговельні посередники, фірми — фахівці з організації руху товарів, агентства з надання маркетингових послуг і кредитно-фінансові установи.
Конкуренти — суперники підприємства в боротьбі за більш вигідні умови виробництва й збуту товарів, за отримання найбільшого прибутку.
Підприємствам для виробництва конкурентоспроможної продукції необхідно постійно вивчати своїх конкурентів, розробляти й дотримуватись певної ринкової стратегії й тактики.
Контактні аудитори — це організації, що виявляють реальний або потенційний інтерес до підприємства або впливають на його здатність досягати поставлених цілей. Це фінансові кола (банки, інвестиційні компанії, фондова біржа, акціонери), засоби інформації, різні державні установи представницької й виконавчої влади, населення й громадяни групи дій (громадські організації).
У макросередовищі підприємства діє значно більша кількість факторів, ніж у мікросередовищі. їм властива багатоваріантність, невизначеність і не- передбачуваність наслідків.
Макросередовище підприємства формують прирідні, демографічні/науково-технічні, економічні, екологічні, політичні й міжнародні фактори. Для макросередовища характерний дефіцит деяких видів ресурсів, що визначає стратегію підприємства.









2.Правові основи функціонування підприємств
Основним юридичним актом, що регламентує роботу підприємства, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. Статут підприємства - головний установчий документ, а колективний договір регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.
Нормативною базою визначено загальні принципи управління підприємством, яке здійснюється відповідно до його Статуту. Передбачено поєднання прав власника і принципів самоврядування трудового колективу. Власник майна може сам безпосередньо або через уповноважених здійснювати управління підприємством. Управлінські права можуть бути делеговані правлінню. У такому випадку вищим органом підприємства є загальні збори власників майна, а виконавчі функції належать правлінню.
Основу діяльності кожного підприємства становить Статут, що відображає обов'язкові правила взаємовідносин у самому підприємстві й у відносинах з іншими суб'єктами господарювання. Статут повинен відповідати вимогам і положенням Господарського кодексу України.
У статуті підприємства зазначено Його найменування та місце розташування, власник або засновники, мета і напрями діяльності, органи управління, порядок їх формування, повноваження трудового колективу та його виборних органів, джерела і порядок формування майна, господарська діяльність, процедура реорганізації та ліквідації підприємства. В окремих підприємств може бути передбачена зовнішньоекономічна діяльність. У Статуті визначено орган, який має право репрезентувати інтереси трудового колективу. Ці функції можуть виконувати рада трудового колективу або профспілковий комітет.
Важливий документ, що регулює виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, - колективний договір. Він укладається між профспілкою та власником підприємства. Колективний договір передбачає зобов'язання адміністрації стосовно поліпшення умов праці, заходи з охорони праці та зростання її продуктивності й оплати, підвищення кваліфікації кадрів і соціального захисту працівників підприємства. У колективному договорі обумовлені конкретні зобов'язання адміністрації за основними напрямами діяльності колективу (безкоштовне перевезення робітників власним транспортом).
Колективний договір укладається щорічно; впродовж року на раді трудового колективу заслуховується взаємозвіт про його виконання.















3. Стратегія діяльності підприємства, її обгрунтування
Стратегія становить генеральну програму діяльності підприємства, в основі якої лежить визначення основних, довгострокових цілей та задач, розробка напрямків його діяльності, визначення необхідних ресурсів для досягнення поставлених цілей та порядку їх використання.
У процесі обґрунтування перспективних напрямків діяльності підприємства можуть формуватися різні типи стратегій. Усі стратегії можна класифікувати за наступними ознаками:
1. За масштабом розробки: загальні (генеральні) та підтримуючі (допоміжні — за напрямком діяльності, виду ресурсів).
Загальна (генеральна) стратегія розвитку підприємства пов'язана з діяльністю підприємства в цілому, використанням усіх видів ресурсів та орієнтована на виконання його головної цілі. Функціональні (допоміжні) види стратегій забезпечують реалізацію генеральної стратегії підприємства за окремими напрямками його діяльності (маркетингова, фінансова, виробнича та ін.), видам діяльності: стратегія основної діяльності в торгівлі, наприклад, пов'язана з реалізацією товарів та обслуговуванням покупців — стратегія розвитку товарообігу; стратегія неторговельної діяльності — ремонтно-будівної, транспортної, виробничої та ін. (використання окремих видів ресурсів); стратегія формування та використання трудових ресурсів, матеріально-технічної бази, фінансових ресурсів та ін.
2. За функціональним принципом (товарні, управління доходами, витратами, прибутком, стимулювання персоналу та ін.).
3. За терміном реалізації (короткострокові — до 1 року, середньострокові — на 3-5 років, довгострокові).
4. За темпами розвитку — прискореного росту, обмеженого росту, зберігання стану, або скорочення обсягів діяльності.
5. За способами забезпечення розвитку — за рахунок концентрованого підходу, диверсифікації або інтеграції діяльності.
6. За стадіями життєвого циклу — стратегія на стадії народження підприємства, його дитинства, юності, ранньої зрілості, повної зрілості, стадії старіння.
Формування стратегії становить складний творчій процес. Він потребує високої кваліфікації та компетентності виконавців.
Значення стратегічного планування визначається тим, що воно займає центральне місце у системі стратегічного керування.
Стратегія відрізняється від інших програм, від поточного планування та бізнес-планів.
Стратегія характеризується комплексністю підходу до діяльності підприємства та, на відміну від бізнес-плану, не має чітких часових меж.
Стратегія підприємства знаходиться в залежності від стадій його життєвого циклу, стану і перспектив ринку, ринкових позицій підприємства, перспективних можливостей.
В залежності від того, на якій стадії життєвого циклу знаходиться підприємство, його керівництво може обрати в якості базової стратегії:
- стратегію виживання (захисту);
- стратегію стабілізації (наступаючо-захисна);
- стратегію росту (наступаюча), котра вважається найбільш ефективною.



4. Основні показники виробничої програми
Виробнича програма у вартісному виразі розробляється підприємством по товарній продукції в порівнювальних цінах. Для планування інших показників (прибутку, собівартості) товарна продукція визначається в діючих цінах підприємства. Отже, в основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.
Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції, нормативної вартості обробітку, валового і внутрішньозаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.
Найважливішим показником виробничої програми є товарна продукція. Вона включає до свого складу всю виготовлену в плановому або попередньому періодах продукцію, що відповідає стандартам, технічним умовам, прийнята у ВТК, упакована і підготовлена до реалізації.
Наступним показником виробничої програми є валова продукція, що включає до свого складу всю продукцію у вартісному виразі, незалежно від ступеня її готовності:
Валову продукцію можна також обчислити за такою формулою:
 
де ВО — валовий оборот підприємства;
ВЗО — внутрішньозаводський оборот підприємства.
Валовий оборот підприємства — це обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде використана: чи в межах підприємства, чи поза ним.
Внутрішньозаводський оборот — це та кількість продукції підприємства, яка використовується всередині його для подальшої переробки.
Вимірюється валова продукція в діючих оптових цінах, за собівартістю та в нормо-годинах. За показником валової продукції визначається потреба в матеріальних, трудових і фінансових ресурсах, необхідних для виконання виробничої програми. Валові показники мають істотний недолік, що спотворює об'єктивну оцінку роботи підприємства: у них враховуються витрати минулої праці (матеріальні витрати й амортизація), що призводить до повторного розрахунку.
бсяг реалізованої продукції включає вартість усіх готових виробів, що були поставлені покупцям і оплачені ними, та вартість інших виконаних робіт, котрі входять в товарну продукцію:
Вартість робіт непромислового характеру до обсягу реалізації не входить. Обсяг реалізованої продукції вимірюється в діючих оптових цінах підприємства, а при розрахунку прибутку від реалізації — також за собівартістю. Цей показник враховує результати реалізаційної діяльності. Тому він мас особливе значення в умовах ринку і є основним при визначенні показників фінансового плану (прибутку, потреби в оборотних засобах).
Обсяг реалізованої продукції з урахуванням виконання плану поставок розраховують, як вартість реалізованої продукції за вирахуванням вартості недопоставленої продукції.
Чиста продукція може бути обчислена як сума основної та додаткової заробітної плати підприємства з відрахуваннями на соціальні заходи і прибутку.

5.поняття і складові елементи ресурсний потенціал
ресурсний потенціал підприємства – це сукупність матеріальних, нематеріальних, трудових, фінансових ресурсів, зокрема здатність робітників підприємства ефективно використовувати названі ресурси для виконання місії, досягнення поточних та стратегічних цілей підприємства. При цьому ресурсний потенціал підприємства можна охарактеризувати чотирма основними критеріями:
; реальними можливостями підприємства в тій чи іншій сфері діяльності (також і нереалізовані можливості);
; обсягом ресурсів як залучених, так і тільки підготовлених до використання у виробництві;
; здатністю кадрів (менеджерів) використовувати ресурси, вміння розпоряджатися ресурсами підприємства;
; формою підприємництва та відповідною організаційною структурою підприємництва [3, с. 84-87].
Різноманіття підходів до розуміння сутності ресурсного потенціалу дає змогу вважати його багатоаспектним поняттям. На наш погляд, ресурсний потенціал є системою взаємопов’язаних різних видів ресурсів, які є у розпорядженні підприємства або можуть бути залучені до його господарської діяльності для максимального задоволення потреб споживачів та підвищення його конкурентоспроможності на ринку. При цьому він визначається не просто кількістю та якістю ресурсів, які є на цей момент, а й їхнім оптимальним співвідношенням, відповідністю їхньої величини і складу потребам вирішуваних завдань.
Ефективне використання ресурсного потенціалу дає змогу підприємству отримати економічний, соціальний, екологічні ефекти. Основними показниками економічного ефекту господарської діяльності підприємства є обсяг виторгу від реалізації продукції та прибуток (дохід). Порівняння цих показників із обсягом ресурсів, які використані для їх отримання, дає змогу оцінити ефективність використання ресурсів. Показники ефективності використання ресурсного потенціалу загалом та його окремі складові широко використовують для оцінювання ефективності
функціонування підприємства, його господарської діяльності та комерційної діяльності й ін. [4, с. 66].
Ресурсне забезпечення стратегічної діяльності підприємства має здійснюватись у відповідній формі на основі розроблення ресурсних стратегій, які сприяють вирішенню завдань і досягненню цілей підприємства. Формування ресурсного потенціалу підприємства – це виявлення стратегічних можливостей та ресурсів, здатних підвищити конкурентоспроможність підприємства; визначення резервів потенціалу. Майбутнє завжди невизначене, тому витрачання ресурсів завжди супроводжується тим чи іншим рівнем ризику. Розробляючи ресурсні стратегії, треба обґрунтовувати можливий та допустимий рівні ризику, що його бере на себе керівництво за використання ресурсів із максимально можливою віддачею [1, с. 246].
Таким чином, під ресурсним потенціалом слід розуміти систему взаємопов’язаних різних видів ресурсів, які є у розпорядженні підприємства або можуть бути залучені до його господарської діяльності, їх оптимальне співвідношення, відповідність їхньої величини і складу потребам вирішуваних завдань. В складі ресурсного потенціалу виділяють матеріальні,нематеріальні, трудові, земельні, інноваційні, фінансові ресурси підприємства, а також методи управління ними та організації їх ефективного використання. А розроблення стратегії розвитку підприємства потребує передусім ресурсного обґрунтування можливостей його подальшого розвитку.
6. класифікація і структура виробничих фондів і вартісна оцінка

У грошовому виразі основні та оборотні засоби становлять виробничі фонди. Між основними та оборотними фондами у кожному господарстві має бути раціональне співвідношення для здійснення нормального виробничого процесу.
Вони поділяються на:
1.будівлі ;
2.споруди ;
3.транспортін засоби;
4.обчислювальна техніка;
5.господарський інвентар;
6.виробничий інвентар;
7.інструменти;
8.інші основні засоби.
Оцінка наявності та руху основних фондів торговельного підприємства проводиться за окремими інвентарними об'єктами основних фондів у натуральному та вартісному вимірах.
Для оцінювання основних фондів використовується первісна, відновлювальна та залишкова вартість.
Первісна вартість відображає суму витрат підприємства на їх створення та введення в дію: витрати на зведення будівель, споруд; придбання машин та обладнання, страхування. За первісною вартістю основні фонди враховуються на балансі підприємства, тому її називають також балансовою вартістю.
Під відновлювальною вартістю основних фондів розуміють вартість їх відновлення за сучасних умов у цінах, тобто вона являє собою суму витрат, яку зазнало б підприємство при формуванні аналогічних основних фондів за певний проміжок часу. Зміна вартості основних фондів відбувається під впливом зміни цін на сировину та матеріали, зміни трудових витрат на їх виробництво, а також під впливом інфляційних процесів в економіці. Розбіжність, яка виникає між первісною та відновлювальною вартістю основних фондів, ускладнює їх оцінювання та регулювання процесів відтворення, призводить до викривлення показників оцінки ефективності використання.
Для забезпечення об'єктивності оцінки проводиться періодична переоцінка основних фондів за відновлювальною вартістю. До 1997 р. рішення про проведення переоцінки основних фондів приймалося на державному рівні, з затвердженням централізовано визначних диференційованих коефіцієнтів індексації основних фондів (залежно від їх виду та строку введення в експлуатацію). В результаті проведення переоцінки всі основні фонди підприємства отримують єдину оцінку з повноти вартості їх відтворення на момент індексації. Переоцінці підлягала і сума нарахованої амортизації.
Починаючи з 1998 р., відповідно до Закону "Про оподаткування прибутку" підприємства отримали право на самостійне щорічне переоцінювання основних фондів, виходячи з офіційно опублікованого індексу інфляції.
Залишкова вартість основних фондів характеризує їх реально існуючу вартість, яка ще не перенесена на вартість продукції (робіт, послуг). Кількісно вона дорівнює різниці між первісною вартістю та сумою накопиченого на момент оцінки зношування основних фондів у зв'язку з їх спрацюванням.


7.Оцінка та відтворення основних фондів підприємства
З метою оцінки та аналізу розрізняють:
—бухгалтерську залишкову вартість основних фондів, яка враховує вплив на вартість основних фондів діючого (визначеного державою) механізму її амортизації;
- реальну залишкову вартість, яка враховує втрату споживчої вартості основних фондів у результаті фізичного і морального зношування.
Потреба в амортизації основних фондів обумовлена тим, що термін використання основних фондів у діяльності підприємства має певні обмеження в зв'язку з поступовим зношуванням основних фондів та втратою їх споживчої вартості (корисності).
Прийнято виділяти два види зношування—фізичне та моральне.
Під фізичним зношуванням (спрацюванням) основних фондів слід розуміти втрату ними техніко-експлуатаційних властивостей унаслідок їх використання або впливу на них природних сил.
На швидкість та розміри фізичного зношування основних фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень використання, особливості матеріалів, що застосовуються в їх виробництві, технологія виробництва, рівень використання в діяльності торговельного підприємства, якість технологічного догляду та ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.
Моральне зношування (техніко-економічне старіння основних фондів) — це процес знецінення діючих засобів праці до настання їх повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Причиною морального зношування є створення принципово нових або більш продуктивних та економічних основних фондів, впровадження нових технологій та матеріалів у виробництво тощо.
Усунення наслідків зношування може відбутися у різних формах. Фізичне зношування (спрацювання) поділяють на усувне (тимчасове) та неусувне (нагромаджувальне).
Перший вид фізичного зношування періодично усувається шляхом капітального ремонту основних фондів.
Другий не може бути усунений таким шляхом. З часом неусувне фізичне зношування нагромаджується та зумовлює такий стан основних фондів при якому їх подальше використання є неможливим. Настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни об'єктів основних фондів на нові—аналогічного призначення.
Моральне зношування (техніко-економічне старіння) також може бути повне та часткове.
Часткове моральне зношування може бути усунуто шляхом проведення модернізації основних фондів, під якою розуміють внесення певних конструктивних змін в об'єкти основних фондів з метою покращення їх техніко-економічних характеристик.
Настання повного морального зношування обумовлює потребу в заміні об'єктів основних фондів підприємства.
Залежно від результатів зміни споживчої вартості основних фондів виділяють:
—просте відтворення, при якому досягається збереження споживчої вартості основних фондів;
— розширене відтворення, при здійсненні якого споживча вартість та кількість основних фондів підприємства зростає.
Просте відтворення відбувається шляхом проведення капітального ремонту та заміни застарілих об'єктів основних фондів, розширене— шляхом проведення нового будівництва, реконструкції та технічного переоснащення, модернізації основних фондів. Вибір форми відтворення здійснюється в процесі управління інвестиційною діяльністю торговельного підприємства.
8. Показники використання та відтворення основних фондів
Підвищення ефективності відтворення основних фондів є наслідком інтенсивного відтворення та використання діючих основних фондів підприємства.
Крім того, існує дві форми оновлення основних фондів – екстенсивна та інтенсивна.
Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів.
Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними.
До системи показників ефективності відтворення основних фондів доцільно ввести коефіцієнт інтенсивного оновлення (Coefficient of intensive update) - співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період; коефіцієнт оптимальності вибуття (The coefficient of optimum of leaving) основних фондів - відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного.
У систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: фондовіддача; фондомісткість; коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).
1)Фондовіддача основних фондів (Fundsgiving) - визначається відношенням обсягу виготовленої продукції до середньорічної вартості основних фондів:
  , (5.14)
де f - фондовіддача; Q - обсяг виготовленої продукції, шт.; ОФ - середньорічна вартість основних фондів, грн.
2)Фондомісткість (Fundcapacity) – показник, обернений до фондовіддачі, який визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до обсягу виготовленої продукції:
  , (5.15)
де f ' - фондомісткість.
Незважаючи на те, що фондовіддача є узагальнюючім показником використання основних фондів, вона не може розкрити всіх потенційних можливостей поліпшення планування відтворення основних фондів та інтенсифікації виробництва.

9. Системи оплати праці
Під системою оплати праці розуміється спосіб обчислення розмірів винагороди, належної виплати працівникам відповідно до витрат праці, а в ряді випадків і до її результатів.
На підприємстві системи оплати праці встановлюються в колективному договорі. Переведення працівників на іншу систему оплати праці є зміною істотних умов праці й вимагає попередження працівників за 2 місяці.
Практика виробила дві основні системи, які застосовуються як в "чистому" вигляді, так і з різними модифікаціями, - почасову і відрядну системи оплати праці.
При почасовій системі розмір заробітної плати визначається залежно від тривалості відпрацьованого часу і кваліфікації працівника. Відрядна система передбачає визначення заробітку залежно від фактичного виробітку продукції належної якості.
Почасова система може мати три підвиди: погодинна, поденна, помісячна. Праця оплачується за фактично відпрацьований час: години, дні, місяць. При щомісячній оплаті розмір окладу не залежить від кількості робочих днів у місяці.
Відрядна система також має декілька різновидів. Пряма відрядна - заробіток підраховується шляхом множення відрядної розцінки на кількість придатної продукції. Непряма відрядна застосовується для допоміжних робітників (наприклад, ремонтників), розмір зарплати залежить від результатів праці працівників основного виробництва, яке обслуговують допоміжні працівники. Відрядно-прогресивна - оплата за продукцію у межах норми проводиться за незмінними розцінками, а за продукцію понад норму - за прогресивно зростаючими розцінками.
Відрядна система може бути індивідуальною або колективною, залежно від способу організації праці. Індивідуальна відрядна система застосовується на виробничій дільниці, де забезпечений чіткий облік праці окремих працівників. Колективна відрядна встановлюється за загальними результатами праці бригади. При цьому розподіл заробітку провадиться із застосуванням коефіцієнта трудової участі (КТУ). На підприємствах приймаються локальні положення про КТУ, встановлюються конкретні показники, порядок обчислення заробітку. Враховується також і кваліфікація працівника. Розмір заробітної плати не може бути нижчим встановленого розміру мінімальної зарплати.
Застосовується також і така система як акордна оплата праці - винагорода за виконання комплексу робіт (об'єкт будівництва). Остаточний розрахунок провадиться за акордним нарядом після прийняття всього обсягу робіт, про що складається акт. Зарубіжний досвід свідчить про переважне застосування почасової оплати праці в різних її модифікаціях: погодинна (чиста), погодинна з колективним преміюванням, погодинна з індивідуальним преміюванням. Головною умовою виплати зарплати є виконання повного обсягу робіт, розрахованого на основі прогресивних нормативів витрат праці.
Основними напрямами соціальної політики на 1997- 1998 роки передбачено, починаючи з 1999 р., поступове запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної зарплати.
10. Види прибутку
• за характером оподаткування прибуток розрізняється за такими видами:
1) прибуток, що оподатковується;
2) прибуток, що не оподатковується.
• за періодом  формування, в якому розглядається формування прибутку розрізняють:
1) прибуток попереднього періоду;
2) прибуток звітного періоду;
3) прибуток планового періоду тощо.
• за регулярністю формування виділяють прибуток, який формується підприємством регулярно, а також, так званий, надзвичайний прибуток, тобто прибуток, що виникає в результаті одноперіодної діяльності. Прикладом нерегулярно отримуваного прибутку може бути прибуток, що отриманий від продажу однієї з філій підприємства.
• за характером використання розрізняють наступні види прибутку:
1) капіталізований прибуток, який характеризує ту його частину, яка направлена на фінансування приросту активів підприємства;
2) споживчий прибуток , який характеризує ту його частину, яка використана на виплати дивідендів акціонерам, на соціальні потреби тощо.
• за значенням кінцевого результату господарювання розрізняють позитивний прибуток (тобто отримано саме прибуток) та негативний прибуток (підприємство отримало збитки). • за складом елементів, які формують прибуток розрізняють:
1)маржинальний прибуток, який характеризує суму чистого прибутку від операційної діяльності за мінусом суми змінних витрат;
2) валовий прибуток – це сума чистого доходу від операційної діяльності за мінусом всіх операційних витрат (постійних та змінних);
3) загальний прибуток, який представляє собою різницю між всією сумою чистого доходу підприємства та всією сумою його поточних витрат;
4) чистий прибуток – це сума бухгалтерського прибутку, яка зменшена на суму податкових платежів за її рахунок.

Прибуток, як економічний показник, є різницею між чистим доходом і собівартістю продукції. Прибуток є кінцевим результатом діяльності підприємства. Функції, що виконує прибуток на підприємстві:
1.     Оціночна функція — прибуток оцінює ефект господарської діяльності.
2.     Розподільча функция — прибуток використовується як інструмент розподілу чистого доходу.
3.     Стимулююча функція — прибуток є інструментом формування різних фондів стимулювання, як власників і робітників, та і самої господарської діяльності.