Ужас нашего будущего
Зокрема на Україні заплановано зменшення населення з 52 до 10 мільйонів… – Ці дані взято з статті Й. Вінського та В. Кудіна в газеті “Голос України” N68 від 11 квітня 1996 року.
ЖАХИ НАШОГО МАЙБУТНЬОГО
Попри те, що під словосполученням “український менталітет” ми розуміємо сукупність національно-характерних рис українського народу, національне суспільство розмежоване за несхожістю психоантропоїдних ознак на окреміші соціально-характерні групи особистостей. Запропонована тут серія оповідань-версій є сконцентрованим моделюванням особистостей цих груп в нашому “майбутньому”. Сумнозвісний “український менталітет” в умовах виконання сумнозвісного “Плану Медоузів”… Костянтин Гай.
БЛАГОДІЙНА МІСІЯ
Версія песимістична:
Я зустрівся з нею, як завжди... На тому ж місці, де колись вона призначила мені наше перше побачення... Тут я чекав на неї, щоб іти до загсу... Тут впродовж років виглядав її після роботи в другу зміну...
– Ну що? – спитала дружина. – Чи є з чим додому йти?
– Нема! За цілий день нічого не знайшов. Ходив по об’яві записатися до санаційного легіону. – “Санаційний легіон”, це спецпідрозділ котрий займається відстрілом вибракуваних за тестуванням на виживання громадян, м’ясом яких відгодовують занесених до червоної книги пацюків. – Не підходжу за параметрами. Туди набирають тих, хто мав хоч якусь судимість, або хто має родичів в державній адміністрації. Та й гроші вступні... А де їх взяти? Позичити? Так мені тепер ніхто й не позичить...
– Чому?
– Та... Був сьогодні на комісії... Мене... той... вибракували.
– Як? – жахнулась дружина. – За що?
– Сказали, що забагато совісті та замало життєдайної злоби...
– І мене теж... Ходила влаштовуватись до будинку розпусти... Хоч би ким!.. Не взяли. Кажуть: “Навіть і на прибиральницю клієнт має око покласти”... А в мене й вигляд уже... і комплекс цнотливості... і сексапильності замало... Жити не хочеться! Ото би з мосту та в воду... Так діти ж. Але, що їх чекає? Коли б не вибракували хоча б одного з нас, то, може, пожили б дітки до шістнадцяти, а там вже як тести покажуть... А так!.. Діти вибракуваних батьків автоматично теж вибраковуються... Генетика... Й підуть вони в донори-трансплантанти для пересадки органів більш психологічно життєздатним... Кров, нирки, спинний мозок... А те, що залишиться, – на паштети-віскаси... Що ж його робити? Мене вже ноги не тримають...
– Давай присядемо на лавочку...
На лавці сиділа жінка, на руках у неї спала дівчинка.
– Що, заснула по дорозі? – поцікавилась у жінки моя дружина. – Можна, ми присядемо? Ми тихенько...
– Заснула, – відказала жінка. – Можете навіть кричати. Не почує. – Схлипнула – Заснула вічним сном! Нехай Господь прийме її душу та простить мені мій гріх...
– Вибачте...
– Та чого там!.. Вибракувані ми... сміття... поганий генофонд. Батьки мої ні красти не вміли, ні махлювати бізнесами всякими, посад не мали... Простими робітниками були. Те лиш і вміли, що чесно трудитись. І нас, дітей своїх, ніде не прилаштували... Такими й ми повиростали... А кому ми тепер такі потрібні?
У високорозвинутих держав і своїх працівників вдосталь... Чоловік мій від безнадії повісився. А я з донечкою самотніми залишились, теж без надії вижити... Правда, таким, як ми, діаспора помагає. Бачте, ось! – Жінка дістала з кишені рекламну листівку. – Благодійна організація “Жертовний Агнець”. Пишуть, що коли Христос пожертвував собою задля спасіння людей, то і ми, ті, що неповноцінні, повинні добровільно принести себе в жертву для поліпшення життя повноцінних життєздатних пристосуванців. Бо планета перенаселена. Ось і роздають безкоштовно “Снікерси” з ціанистим калієм... Дала донечці... Посиджу тепер, поплачу. А тоді й сама пригощуся...
– А де ж та місія?
– В держадміністрації... Можете сходити... Працює цілодобово...
(зауваження автора: за статтею 99 карного кодексу, доведення людини до самогубства карається…)
СКАЛЬПИ
Версія “оптимістична”
– Все-таки я його підловив!.. Взяв! А хитрющий же був! Та не на того натрапив. Довгенько ж ми з ним кружляли спорожнілим вечірнім містом. Гралися в “кішки-мишки” і в Хто – кого? А вийшло, що таки я! Сумління мене не гризе, бо він був таким же, як і я, – мисливцем. Після оголошеного ООН місячника-конкурсу на виживання пізно ввечері у місті можна зустріти лише мисливців...
Десять! Всього десять скальпів потрібно принести до держадміністрації, щоб бути записаним до Реєстру життя у числі тих процентів котрі заплановано залишити на Україні. Але десять – це лише за себе. А за дружину? А за двійко дітей? Не вистачить... І до кінця місяця не так вже й далеко... Он! На ловця і звір біжить... Причаюсь!..
– Та не ховайся, куме! Від мене ж не сховаєшся! Та й немає чого ховатися. Що, не впізнав?.. Тридцять! Чуєш, куме, тридцять! Один в один. Все! Я свою норму виконав! Тільки-що з двох хлопчаків зняв. Вчись!
– З хлопчаків?! А що, із хлопчаків теж приймають?
– І із хлопчаків, і з дівчаток. Яка різниця?! Скальп є скальп. Є скальп – нема лишнього рота. А в тебе як?
– Та-а... Мало... А тут ще й жінка гризе. Хоче, щоб я ще й на тещин рахунок наполював. Сама взяла б та й спробувала... Я її, звісно, розумію, але ж!.. Оце думаю, чи не тещу ще, того, до загального числа? Як не як, а вже попожила своє. Он у Хохловського рідних батька й матері скальпи на балконі сохнуть... А ти, куме, завжди був удатливішим!
– Авжеж! Пам’ятаєш, як на рибалці? В мене клювало, а в тебе ні... Може, тобі допомог...
– Допомож-ж-ж-жи... Допомож-ж-ж-жи, куме... Допоможи!.. Ху!.. Вибач, куме... Хоч ти й удатливіший мисливець, але й мені право на існування потрібне... Оце ось зніму твого скальпельця... Упокойся куме...
– Що сьогодні? Скільки? – Спитала мене дружина, ледве я переступив порога…
– Ось! Хвалити кумові, допоміг! Тридцять дев’ять тепер. Отож, ще один – і буде норма. А за тещу… Я б радий... та, розумієш, сил вже нема... Вибач... То, може, того? З тещиним разом... ікхм-м-м!..
– Бабцю! Не душіть татка!
– Замовкни! А ти чого стоїш? Бери ножа... З лівого боку... З лівого у нього... Та сильніш, дурепо! Ось так!.. З тещі зиску захотів? Бач?! З тещі забагато, а з тебе буде якраз... Знімай, доки не охолов!
– Татку-у-у!
– Цить, дурненьке! Іншого тобі знайдем... Ну ось, тепер вистачить. Завтра і віднесем до держадміністрації...
Коли жінка вранці принесла до держадміністрації скальпи, чиновник перерахував їх і, приязно усміхаючись, привітав з успішним виконанням норми для одержання права на занесення її родини до Реєстру життя. Потискуючи їй руку, він вивіреним рухом вихопив ножа й тицьнув жінці попід цицьку. Затим заходився знімати скальпа...
У чиновника теж була велика сім’я і для неї теж потрібно було здобути право на запис в Реєстрі.
КРУТИЙ
Версія фаталістична
Я крутий! Встаю вранці впевненим у собі, впевненим в удачі нового дня. Роблю комплекс вправ карате, десяток разів штовхаю штангу, миюсь, голюсь, вдивляючись у своє відображення в дзеркалі і заряджаючись від того ще більшою впевненістю: я – крутий!.. Снідаю. На сніданок маю куплену на чорному ринку, вирощену десь на таємних плантаціях, в обхід ембарго ООН на вирощування сільськогосподарської продукції в Україні, – смажену на справжній, такій же підпільно-контрабандній вітчизняній олії українську картоплю. Як кожен крутий, я не харчуюсь всякими там безкоштовними гуманітарними ерзацами. Випиваю престижну шклянку такої ж престижної української “Горілки з перцем”, закушуючи її лошачим м’ясом, яке зараз є наймоднішим в закордонні делікатесом. Зате ми, круті, маємо його вдосталь. Бо самі його й добуваємо. За кордон продаємо й собі якусь шкварку лишаємо. Лошаче м’ясо – то не конина. Лошаче м’ясо – з лохів. Так-так, з нашенських тутешніх лохів, які після розподілу суспільства на крутих і лохів залишились за так званою межею бідності. За бугром лошаче м’ясо у великій ціні, бо у них там лохів вже давно немає. А у нас же їх!.. Знай собі лупи та гав не лови. Закордонці дбайливо підгодовують наших лохів гуманітарними поставками харчів – соєвим жомом, віскасами та іншими малопридатними для споживання цивілізованим індивідом штукенціями. А от ми, круті, займаємося найдоходнішим нині бізнесом: постачаєм закордон лошачим м’ясом. От і сьогодні мені треба завалити кількох. Для цього діла в мене є класна “тачка” –“Форд-Трак”, із спеціальним бампером та холодильною камерою. Загалом, наявність “тачки” – основна ознака, що відрізняє крутого від лоха. Той, хто має “тачку” і права – має і право на життя. То вже за престижністю “тачки” оцінюється ступінь крутизни… А хто “тачки” не має – той лох без права на виживання, ціна якого оцінюється його власною ж вагою на терезах закордонних скупників лошачого м’яса…
Заводжу двигуна й виїзджаю на полювання. Проїзджаю вулицями престижного району міста. Тут живуть круті, а отже й ловити тут нічого. Беру курс на околиці. Лохи ходять, притиснувшись до стін будинків, боячись навіть наближатися до краю тротуару, вулиці переходять тільки у відведених для цього місцях і тільки на зелене світло світлофорів. Можна, звичайно, ризикнути – давонути якогось з порушенням правил руху, але при цьому можна нарватися на патруль з “Грінпіса”, а у грінпісівців штрафи безбожні. Гуманісти зелені! Взяли наших лохів під свій захист, як представників тваринного світу. Їм, бач, подай замість тваринного м’яса лошачого, але при цьому все має бути законно! Хочуть і лоха з’їсти, і на х... сісти. Та нічого... і вони не святі, на лапу теж беруть... Ще й як беруть.
Так… це перехрестя я знаю. Тут є вказівник часу для переходу вулиці. Тридцять секунд даються лоху, щоб перетнути вулицю. Вигадають же?! Але такі правила гри. А гра – є гра… три, два, один, чавви…и!!! Шляк тобі в фак! Чавити нема кого. Ніби лизя язиком злизала. Бач, якими всі законокультурними поставали?! Довели народ дімократи – червоного світла бояться.
О! Назустріч Мишара пре! Вдоволено мордою посміхається, показуючи мені пальця. Значить, одного вже замочив. Маладесс... Але й у мене ще не вечір. Тихенько газуючи, підкрадаюсь до перехрестя, на якому немає переходу для лохів. Якось тут аж двох одразу зняв. Гут! Ондечки перебігає!.. Даю газу, різко вилітаю з-за рогу... встигаю побачити кинутий в мій бік переляканий погляд... вправно підчіплюю правим краєм бампера... Готово! Один є! Нехай Мишара не задається!.. Добре я його чвакнув. Без відкритих ран... Мастер! Кров’ю не зійде. Цього до Мами Зої відвезу. Мама Зоя – крута перекупка. Не полінується кров зцідити, кишки перемити. Кров’янку зварганить, а вона за кордоном – самий цимус. За лоха з кров’ю Мама Зоя платить за підвищеним тарифом. Закидаю лоха до холодильної камери і рушаю далі... А чи не рвонути до міського звалища? Там завжди чимало лохів нишпорить у покидьках...
О, чия то така знайома “тачка”? Пожмакана, як стара газета, під стовпом. Ваньки-Кугута?!. Ванька хоч і має “тачку”, та все ж таки – лох! А “тачка” в нього – “сам-пан-кльопав”... Стоп! Обережно! Чавлю на гальмо, “Форд-Трак” з писком-виском зупиняється... “Їжачки”! По дорозі розкидані “їжачки” з колючого дроту. Падли, лохи! Понакидали. Певно, знов ота організована злочинність – банда, що “Торерами” себе називають. Організувались, бач, для боротьби з крутими!.. Захищають, падлюки, свої права на існування. Козли!!! Які у лохів можуть бути права?!. Опускаю з-під бампера спеціальний пристрій – “щіточку”, промітаю дорогу. Гарна штукенція! Обійшлася, правда, недешево, на півтора лоха потягнула, але все ж дешевше, аніж раз за разом шини міняти...
– Привіт, Ванька! Ти, що, стовпа з лохом переплутав?
– Та ну його! Понакидали, бля... Та ще й на приманку, бля, один, через дорогу, я як газонув, бля, та на їжачки, бля! Занесло, бля! Тепер лохів чотири на ремонт, бля, піде!.. А ти що, бля, взяв щось, бля?
– Та так… одного збльовиша.
– Слухай, бля, буксир у тебе, бля, є?
– Нема, Хунику позичив.
– І я не взяв, бля... Слухай, виклич по своєму, бля, мобільнику техдопомогу, а то мій, бля, накрився від удару... Ще, бля, на три лохи.
Викликаю Ваньці техдопомогу і їду далі. Бкусир у мене, звісно, є. Це я збрехав. Адже причепиться: затягни до гаража... А в мене часу немає. Сам якось викрутиться. Хитрий, як кугут... Власне, якщо розібратися, то всі круті – з кугутів... О! Як складно виходить…
Ми, круті – із кугутів,
Всі круті – із кугутів…
Чорт! Мамо!.. Лобове скло розлітається на друзки – в мою “тачку” летять з-за рогу пляшки із запалювальною сумішшю... О боже, мій “Форд”, моя гордість крутого, спалахує!.. Машину заносить, вона не слухається керма... мене засліплює... перекидаюсь... швидко вибираюсь з машини... гасячи на собі полум’я, озираюсь...
Мене оточує гурт лохів. Це вони – злочинці з банди “Тореро”! Пушка?!. Гадство, мій револьвер залишився у бардачку полаючого “Форда”!.. От дурна звичка... В кобурі під пахвою носити треба!.. Та пізно вже картатись, треба якось захищатися... Стаю в стійку...
– Ну, зі знайомством! Лохи! Козлота! Хто буде першим, ну?
Один з лохів націлює мені в лоба цівку рушниці…
Все! Здається, влип капітально... В голові гарячкувато пульсує думка: вистрілить чи не вистрілить? Лох же тому і є лохом, що не повинен бути, в принципі, здатним на вбивсто… Лохи не здатні вбивати – отже, не вистрілить…
– Іди собі! Іди, шуруй на всі чотири! – Каже лох. – Ну, пішов на х..., ти нам тепер не потрібен! Ти тепер такий же, як і ми. Іди й не забувай обережно переходити дорогу, – лохи, зловтішно сміючись, зникають в глибині кварталу…
Що його тепер робити? Тачка палає, ось-ось вибухне... Відбігаю подалі... Треба зателефонувати комусь із братви... Гадство! Мобілка теж у машині… А в цих лошачих трущобах, бля, і телефону не знайдеш! Доведеться якось виплутуватись самому... Ха! Відбувся легким переляком і спаленою “тачкою”... Суки!.. Ну, нічого, головне – додому добратись... а там… Ха! Я – такий, як і вони?! Лох дурний! Теля довбане! Лох він і в Африці лох! Я такий, як вони?! Ні, я – крутий! Тачку мені спалили? Так у мене ще на одну тачку знайдеться заначка. О, як складно виходить…
Ще на одну тачку,
Знайдеться заначка.
Лох дурний! Теля довбане! Та мені нову тачку купити – все одно що два пальці обісцяти!..
– Падло! – стрибаю від краю тротуара під стіну будинка, ледь встигаючи в останню мить втекти від автомобіля. – Куди преш?! Крутий дуже?! – реву вслід шикарній “Тойоті”, що ледь не збила мене...
Сука…Треба бути обережнішим. А то, гад... і справді... ледве лохом не став... Та ні, не стану я лохом! Не лохом же я народився... і батько мій лохом не був...
– Чорт!!! – Підводжусь на ноги, тицяю дулю й показую рукою “довгого х...” з “факом” водієві “дев’ятки”, яка, ледь не зачепивши мене, зупинилась, вискнувши гальмами, метрів за тридцять. Водій, смачно плюнувши в мій бік, хряснув дверцятами й газонув, аж гума задиміла.
Блін! Треба обережніше! Лохам легше, вони безпечні маршрути знають. А я... Ну, нічого! Ось куплю нову тачку, тоді й там їх дістану. А таки куплю… ще кращу! Навіть коли грошей не вистачить, у братви позичу… В борги влізу… але… О, і Ванька-кугут, і Мишара допоможе… Я ж – крутий! За мною не заіржавіє! Та, в крайньому випадку продам щось… навіть хату продам – а “тачку” таки куплю. Бо без “тачки” – гаплик, плети постоли. Хто без “тачки” – той лох...
Замислившись, не помічаю, як сходжу на бруківку... чую: десь за рогом ревонув двигун... оглядаюсь... бачу круто обладнаний бампер тачки... за лобовим склом хижі очі на дуже знайомому, вдоволеному обличчі...
– Мишара! Сука! Я ж кру!..
Свидетельство о публикации №214041002147