Ужас нашего будущего

За планом Даніели та Деніса Медоузів, США, для того, щоб людство вижило взагалі, населення Землі, на середину ХХІ сторіччя має скоротитися до одного мільярду.
Зокрема на Україні заплановано зменшення населення з 52 до 10 мільйонів… – Ці дані взято з статті Й. Вінського та В. Кудіна в газеті “Голос України”  N68 від 11 квітня 1996 року.

ЖАХИ НАШОГО МАЙБУТНЬОГО

Попри те, що під словосполученням “український менталітет” ми розуміємо сукупність національно-характерних рис українського народу, національне суспільство розмежоване за несхожістю психоантропоїдних ознак на окреміші соціально-характерні групи особистостей. Запропонована тут серія оповідань-версій є сконцентрованим моделюванням особистостей цих груп в нашому “майбутньому”. Сумнозвісний “український менталітет” в умовах виконання сумнозвісного “Плану Медоузів”… Костянтин Гай.

БЛАГОДІЙНА МІСІЯ
Версія песимістична:
Я зустрівся з нею, як завжди... На тому ж місці, де колись вона призначила мені наше перше побачення... Тут я чекав на неї, щоб іти до загсу... Тут впродовж років виглядав її після роботи в другу зміну...
– Ну що? – спитала дружина. – Чи є з чим додому йти?
– Нема! За цілий день нічого не знайшов. Ходив по об’яві записатися до санаційного легіону. – “Санаційний легіон”, це спецпідрозділ котрий займається відстрілом вибракуваних за тестуванням на виживання громадян, м’ясом яких відгодовують занесених до червоної книги пацюків. – Не підходжу за параметрами. Туди набирають тих, хто мав хоч якусь судимість, або хто має родичів в державній адміністрації. Та й гроші вступні... А де їх взяти? Позичити? Так мені тепер ніхто й не позичить...
– Чому?
– Та... Був сьогодні на комісії... Мене... той... вибракували.
– Як? – жахнулась дружина. – За що?
– Сказали, що забагато совісті та замало життєдайної злоби...
– І мене теж... Ходила влаштовуватись до будинку розпусти... Хоч би ким!.. Не взяли. Кажуть: “Навіть і на прибиральницю клієнт має око покласти”... А в мене й вигляд уже... і комплекс цнотливості... і сексапильності замало... Жити не хочеться! Ото би з мосту та в воду... Так діти ж. Але, що їх чекає? Коли б не вибракували хоча б одного з нас, то, може, пожили  б дітки до шістнадцяти, а там вже як тести покажуть... А так!.. Діти вибракуваних батьків автоматично теж вибраковуються... Генетика... Й підуть вони в донори-трансплантанти для пересадки органів більш психологічно життєздатним... Кров, нирки, спинний мозок... А те, що залишиться, – на паштети-віскаси... Що ж його робити? Мене вже ноги не тримають...
– Давай присядемо на лавочку...
На лавці сиділа жінка, на руках у неї спала дівчинка.
– Що, заснула по дорозі? – поцікавилась у жінки моя дружина. – Можна, ми присядемо? Ми тихенько...
– Заснула, – відказала жінка. – Можете навіть кричати. Не почує. – Схлипнула – Заснула вічним сном! Нехай Господь прийме її душу та простить мені мій гріх...
– Вибачте...
– Та чого там!.. Вибракувані ми... сміття... поганий генофонд. Батьки мої ні красти не вміли, ні махлювати бізнесами всякими, посад не мали... Простими робітниками були. Те лиш і вміли, що чесно трудитись. І нас, дітей своїх, ніде не прилаштували... Такими й ми повиростали... А кому ми тепер такі потрібні?
У високорозвинутих держав і своїх працівників вдосталь... Чоловік мій від безнадії повісився. А я з донечкою самотніми залишились, теж без надії вижити... Правда, таким, як ми, діаспора помагає. Бачте, ось! – Жінка дістала з кишені рекламну листівку. – Благодійна організація “Жертовний Агнець”. Пишуть, що коли Христос пожертвував собою задля спасіння людей, то і ми, ті, що неповноцінні, повинні добровільно принести себе в жертву для поліпшення життя повноцінних життєздатних пристосуванців. Бо планета перенаселена. Ось і роздають безкоштовно “Снікерси” з ціанистим калієм... Дала донечці... Посиджу тепер, поплачу. А тоді й сама пригощуся...
– А де ж та місія?
– В держадміністрації... Можете сходити... Працює цілодобово...

(зауваження автора: за статтею 99 карного кодексу, доведення людини до самогубства карається…)

СКАЛЬПИ
Версія “оптимістична”
– Все-таки я його підловив!.. Взяв! А хитрющий же був! Та не на того натрапив. Довгенько ж ми з ним кружляли спорожнілим вечірнім містом. Гралися в “кішки-мишки” і в Хто – кого? А вийшло, що таки я! Сумління мене не гризе, бо він був таким же, як і я, – мисливцем. Після оголошеного ООН місячника-конкурсу на виживання пізно ввечері у місті можна зустріти лише мисливців...
Десять! Всього десять скальпів потрібно принести до держадміністрації, щоб бути записаним до Реєстру життя у числі тих процентів котрі заплановано залишити на Україні. Але десять – це лише за себе. А за дружину? А за двійко дітей? Не вистачить... І до кінця місяця не так вже й далеко... Он! На ловця і звір біжить... Причаюсь!..
– Та не ховайся, куме! Від мене ж не сховаєшся! Та й немає чого ховатися. Що, не впізнав?.. Тридцять! Чуєш, куме, тридцять! Один в один. Все! Я свою норму виконав! Тільки-що з двох хлопчаків зняв. Вчись!
– З хлопчаків?! А що, із хлопчаків теж приймають?
– І із хлопчаків, і з дівчаток. Яка різниця?! Скальп є скальп. Є скальп – нема лишнього рота. А в тебе як?
– Та-а... Мало... А тут ще й жінка гризе. Хоче, щоб я ще й на тещин рахунок наполював. Сама взяла б та й спробувала... Я її, звісно, розумію, але ж!.. Оце думаю, чи не тещу ще, того, до загального числа? Як не як, а вже попожила своє. Он у Хохловського рідних батька й матері скальпи на балконі сохнуть... А ти, куме, завжди був удатливішим!
– Авжеж! Пам’ятаєш, як на рибалці? В мене клювало, а в тебе ні... Може, тобі допомог...
– Допомож-ж-ж-жи... Допомож-ж-ж-жи, куме... Допоможи!.. Ху!.. Вибач, куме... Хоч ти й удатливіший мисливець, але й мені право на існування потрібне... Оце ось зніму твого скальпельця... Упокойся куме...
– Що сьогодні? Скільки? – Спитала мене дружина, ледве я переступив порога…
– Ось! Хвалити кумові, допоміг! Тридцять дев’ять тепер. Отож, ще один – і буде норма. А за тещу… Я б радий... та, розумієш, сил вже нема... Вибач... То, може, того? З тещиним разом... ікхм-м-м!..
– Бабцю! Не душіть татка!
– Замовкни! А ти чого стоїш? Бери ножа... З лівого боку... З лівого у нього... Та сильніш, дурепо! Ось так!.. З тещі зиску захотів? Бач?! З тещі забагато, а з тебе буде якраз... Знімай, доки не охолов!
– Татку-у-у!
– Цить, дурненьке! Іншого тобі знайдем... Ну ось, тепер вистачить. Завтра і віднесем до держадміністрації...
Коли жінка вранці принесла до держадміністрації скальпи, чиновник перерахував їх і, приязно усміхаючись, привітав з успішним виконанням норми для одержання права на занесення її родини до Реєстру життя. Потискуючи їй руку, він вивіреним рухом вихопив ножа й тицьнув жінці попід цицьку. Затим заходився знімати скальпа...
У чиновника теж була велика сім’я і для неї теж потрібно було здобути право на запис в Реєстрі.

КРУТИЙ
Версія фаталістична
Я крутий! Встаю вранці впевненим у собі, впевненим в удачі нового дня. Роблю комплекс вправ карате, десяток разів штовхаю штангу, миюсь, голюсь, вдивляючись у своє відображення в дзеркалі і заряджаючись від того ще більшою впевненістю: я – крутий!.. Снідаю. На сніданок маю куплену на чорному ринку, вирощену десь на таємних плантаціях, в обхід ембарго ООН на вирощування сільськогосподарської продукції в Україні, – смажену на справжній, такій же підпільно-контрабандній вітчизняній олії українську картоплю. Як кожен крутий, я не харчуюсь всякими там безкоштовними гуманітарними ерзацами. Випиваю престижну шклянку такої ж престижної української “Горілки з перцем”, закушуючи її лошачим м’ясом, яке зараз є наймоднішим в закордонні делікатесом. Зате ми, круті, маємо його вдосталь. Бо самі його й добуваємо. За кордон продаємо й собі якусь шкварку лишаємо. Лошаче м’ясо – то не конина. Лошаче м’ясо – з лохів. Так-так, з нашенських тутешніх лохів, які після розподілу суспільства на крутих і лохів залишились за так званою межею бідності. За бугром лошаче м’ясо у великій ціні, бо у них там лохів вже давно немає. А у нас же їх!.. Знай собі лупи та гав не лови. Закордонці дбайливо підгодовують наших лохів гуманітарними поставками харчів – соєвим жомом, віскасами та іншими малопридатними для споживання цивілізованим індивідом штукенціями. А от ми, круті, займаємося найдоходнішим нині бізнесом: постачаєм закордон лошачим м’ясом. От і сьогодні мені треба завалити кількох. Для цього діла в мене є класна “тачка” –“Форд-Трак”, із спеціальним бампером та холодильною камерою. Загалом, наявність “тачки” – основна ознака, що відрізняє крутого від лоха. Той, хто має “тачку” і права – має і  право на життя. То вже за престижністю “тачки” оцінюється ступінь крутизни… А хто “тачки” не має – той лох без права на виживання, ціна якого оцінюється його власною ж вагою на терезах закордонних скупників лошачого м’яса…
Заводжу двигуна й виїзджаю на полювання. Проїзджаю вулицями престижного району міста. Тут живуть круті, а отже й ловити тут нічого. Беру курс на околиці. Лохи ходять, притиснувшись до стін будинків, боячись навіть наближатися до краю тротуару, вулиці переходять тільки у відведених для цього місцях і тільки на зелене світло світлофорів. Можна, звичайно, ризикнути – давонути якогось з порушенням правил руху, але при цьому можна нарватися на патруль з “Грінпіса”, а у грінпісівців штрафи безбожні. Гуманісти зелені! Взяли наших лохів під свій захист, як представників тваринного світу. Їм, бач, подай замість тваринного м’яса лошачого, але при цьому все має бути законно! Хочуть і лоха з’їсти, і на х... сісти. Та нічого... і вони не святі, на лапу теж беруть... Ще й як беруть.
Так… це перехрестя я знаю. Тут є вказівник часу для переходу вулиці. Тридцять секунд даються лоху, щоб перетнути вулицю. Вигадають же?! Але такі правила гри. А гра – є гра… три, два, один, чавви…и!!! Шляк тобі в фак! Чавити нема кого. Ніби лизя язиком злизала. Бач, якими всі законокультурними поставали?! Довели народ дімократи – червоного світла бояться.
О! Назустріч Мишара пре! Вдоволено мордою посміхається, показуючи мені пальця. Значить, одного вже замочив. Маладесс... Але й у мене ще не вечір. Тихенько газуючи, підкрадаюсь до перехрестя, на якому немає переходу для лохів. Якось тут аж двох одразу зняв. Гут! Ондечки перебігає!.. Даю газу, різко вилітаю з-за рогу... встигаю побачити кинутий в мій бік переляканий погляд... вправно підчіплюю правим краєм бампера... Готово! Один є! Нехай Мишара не задається!.. Добре я його чвакнув. Без відкритих ран... Мастер! Кров’ю не зійде. Цього до Мами Зої відвезу. Мама Зоя – крута перекупка. Не полінується кров зцідити, кишки перемити. Кров’янку зварганить, а вона за кордоном – самий цимус. За лоха з кров’ю Мама Зоя платить за підвищеним тарифом. Закидаю лоха до холодильної камери і рушаю далі... А чи не рвонути до міського звалища? Там завжди чимало лохів нишпорить у покидьках...
О, чия то така знайома “тачка”? Пожмакана, як стара газета, під стовпом. Ваньки-Кугута?!. Ванька хоч і має “тачку”, та все ж таки – лох! А “тачка” в нього – “сам-пан-кльопав”... Стоп! Обережно! Чавлю на гальмо, “Форд-Трак” з писком-виском зупиняється... “Їжачки”! По дорозі розкидані “їжачки” з колючого дроту. Падли, лохи! Понакидали. Певно, знов ота організована злочинність – банда, що “Торерами” себе називають. Організувались, бач, для боротьби з крутими!.. Захищають, падлюки, свої права на існування. Козли!!! Які у лохів можуть бути права?!. Опускаю з-під бампера спеціальний пристрій – “щіточку”, промітаю дорогу. Гарна штукенція! Обійшлася, правда, недешево, на півтора лоха потягнула, але все ж дешевше, аніж раз за разом шини міняти...
– Привіт, Ванька! Ти, що, стовпа з лохом переплутав?
– Та ну його! Понакидали, бля... Та ще й на приманку, бля, один, через дорогу, я як газонув, бля, та на їжачки, бля! Занесло, бля! Тепер лохів чотири на ремонт, бля, піде!.. А ти що, бля, взяв щось, бля?
– Та так… одного збльовиша.
– Слухай, бля, буксир у тебе, бля, є?
– Нема, Хунику позичив.
– І я не взяв, бля... Слухай, виклич по своєму, бля, мобільнику техдопомогу, а то мій, бля, накрився від удару... Ще, бля, на три лохи.
Викликаю Ваньці техдопомогу і їду далі. Бкусир у мене, звісно, є. Це я збрехав. Адже причепиться: затягни до гаража... А в мене часу немає. Сам якось викрутиться. Хитрий, як кугут... Власне, якщо розібратися, то всі круті – з кугутів... О! Як складно виходить…
Ми, круті – із кугутів,
Всі круті – із кугутів…
 Чорт! Мамо!.. Лобове скло розлітається на друзки – в мою “тачку” летять з-за рогу пляшки із запалювальною сумішшю... О боже, мій “Форд”, моя гордість крутого, спалахує!.. Машину заносить, вона не слухається керма... мене засліплює... перекидаюсь... швидко вибираюсь з машини... гасячи на собі полум’я, озираюсь...
Мене оточує гурт лохів. Це вони – злочинці з банди “Тореро”! Пушка?!. Гадство, мій револьвер залишився у бардачку полаючого “Форда”!.. От дурна звичка... В кобурі під пахвою носити треба!.. Та пізно вже картатись, треба якось захищатися... Стаю в стійку...
– Ну, зі знайомством! Лохи! Козлота! Хто буде першим, ну?
Один з лохів націлює мені в лоба цівку рушниці…
Все! Здається, влип капітально... В голові гарячкувато пульсує думка: вистрілить чи не вистрілить? Лох же тому і є лохом, що не повинен бути, в принципі, здатним на вбивсто… Лохи не здатні вбивати – отже, не вистрілить…
– Іди собі! Іди, шуруй на всі чотири! – Каже лох. – Ну, пішов на х..., ти нам тепер не потрібен! Ти тепер такий же, як і ми. Іди й не забувай обережно переходити дорогу, – лохи, зловтішно сміючись, зникають в глибині кварталу…
Що його тепер робити? Тачка палає, ось-ось вибухне... Відбігаю подалі... Треба зателефонувати комусь із братви... Гадство! Мобілка теж у машині… А в цих лошачих трущобах, бля, і телефону не знайдеш! Доведеться якось виплутуватись самому... Ха! Відбувся легким переляком і спаленою “тачкою”... Суки!.. Ну, нічого, головне – додому добратись... а там… Ха! Я – такий, як і вони?! Лох дурний! Теля довбане! Лох він і в Африці лох! Я такий, як вони?! Ні, я – крутий! Тачку мені спалили? Так у мене ще на одну тачку знайдеться заначка. О, як складно виходить…
Ще на одну тачку,
Знайдеться заначка.
Лох дурний! Теля довбане! Та мені нову тачку купити – все одно що два пальці обісцяти!..
– Падло! – стрибаю від краю тротуара під стіну будинка, ледь встигаючи в останню мить втекти від автомобіля. – Куди преш?! Крутий дуже?! – реву вслід шикарній “Тойоті”, що ледь не збила мене...
Сука…Треба бути обережнішим. А то, гад... і справді... ледве лохом не став... Та ні, не стану я лохом! Не лохом же я народився... і батько мій лохом не був...
– Чорт!!! – Підводжусь на ноги, тицяю дулю й показую рукою “довгого х...” з “факом” водієві “дев’ятки”, яка, ледь не зачепивши мене, зупинилась, вискнувши гальмами, метрів за тридцять. Водій, смачно плюнувши в мій бік, хряснув дверцятами й газонув, аж гума задиміла.
Блін! Треба обережніше! Лохам легше, вони безпечні маршрути знають. А я... Ну, нічого! Ось куплю нову тачку, тоді й там їх дістану. А таки куплю… ще кращу! Навіть коли грошей не вистачить, у братви позичу… В борги влізу… але… О, і Ванька-кугут, і Мишара допоможе… Я ж – крутий! За мною не заіржавіє! Та, в крайньому випадку продам щось… навіть хату продам – а “тачку” таки куплю. Бо без “тачки” – гаплик, плети постоли.  Хто без “тачки” – той лох...
Замислившись, не помічаю, як сходжу на бруківку... чую: десь за рогом ревонув двигун... оглядаюсь... бачу круто обладнаний бампер тачки... за лобовим склом хижі очі на дуже знайомому, вдоволеному обличчі...
– Мишара! Сука! Я ж кру!..


Рецензии