Дневник маньяка

Я йду нічним містом... Я шукаю... Я чекаю на чергову жертву... Цілком можливо, що я шукаю саме Вас. Навіщо?.. А щоб убити... Я ж – убивця! Я – маніяк! Отой самий, про якого пишуть в газетах. Я цвях всіх останніх новин. Наввипередки, всякі видання змагаються в тому, хто краще опише мої діяння; хто краще i в подробицях висвітлить на своїх сторінках мої "подвиги"... Я зірка газетних шпальт! Може хтось колись напише про мене книгу чи зніме кінофільм? Слава!!!  Слава, якою я, на жаль, не можу нікому похвалитись. Я не можу гукнути на весь голос:  "Це я!"  Я – невідомий. Я – невловимий... Уcix вас цікавить – хто я? Уcix вас цікавить – хто буде черговою жертвою? Можливо, це будете Ви, а можливо, Ви. Хто знає. Але, нехай йому грець, нікого не цікавить – чому. Чому я убиваю вас? I коли зрештою мене таки упіймають, засудять, розстріляють, то нікому, ні суддям-адвокатам-прокурорам; ні кореспондентам-репортерам; ні Вам, читачі-любителі страшних кримінальних газетних icтopiй; нікому з вас не буде потрібно отих подробиць, як я дійшов до такого...
На жаль, я не письменник. А то б, написав мемуари. Та, на жаль... Хіба що веду лише ось цього щоденника, котрого почав писати ще від юнацьких,  шкільних років. До нього я записував суттєві враження свого життя. Веду його i дотепер. Записую до нього суттєві враження свого гидотного життя.
Ви, можливо, щодня зустрічаєтесь зі мною? Ми можемо бути навіть знайомими, сусідами. Але, ви й не здогадуєтесь – ким я є. Ви й не підозрюєте того, що коли я вітаюсь чемно з вами, коли ми розмовляємо з вами, про те, про се... навіть, буває, про чергову публікацію про мене – маніяка в котрійсь із газет… коли я посміхаюсь до вас... Ви й не підозрюєте того, що я ненавиджу вас! Ненавиджу вас yсix! Я шукаю... Я чекаю на чергову свою жертву...

... Перегортаю сторінки щоденника. Перечитую історію одного життя... З чого складається життя? Чому воно складається в одних так, а в інших інакше?.. Кожне життя складається з окремих його моментів. Виписую їх..

Костянтин Гай

ЩОДЕННИК МАНІЯКА.
 Уривки з історії  одного життя.

13 лютого 1991 року. Вчора їхав до дому з Києва. Довелось заночувати на вокзалі. Не зміг сісти на автобус – квитків у касі не було. Тому, біля автобуса зібрався чималий натовп людей без квитків. Хтось таки сів... А я – як завжди. Не з моїм щастям... Одна мадама так нахабно пропхалась поперед мене розштовхуючи всіх ліктями. Наглюча... То я її ще й підсадив. “Допоміг” влізти, порізавши бритвочкою їй пальто. Нехай їде.

16 березня 1996 року. Набридло! Набридло таке життя. Грошей нема, здоров’я нема. Друзів, щоб допомогли, теж нема... А були ж колись. Коли мав роботу та гарну зарплату і гроші у мене водились... Тому допоможи...  тому позич... Усім допомагав. Ось за те мабуть, і кара Господня. Бо добрі справи, як то кажуть, Богом караються... А друзі?! От коли мені тепер сутужно, то де й поділися?! Нікому допомогти... Срань! Колись, коли на свої зарплати ледве животіли, а я працював на "шабашках" – то скрізь бажаним гостем i другом був. А тепер, усі навколо – крутими бізнесменами поставали... “піднялися”, блін. Руками заробити не вміли, тепер хитрощами всякими заробляють – бізнес. Уміють, бачте, в очі лізти, блефувати, сраку лизати... А я лише вкалувати вмію... ручками. От і дивляться вони тепер на мене з високого ока – “с нєпонима-нієм”. Я ж он навіть грошей позичити не можу. Бо не вмію я язиком працювати... вилизувати. Недовіру чомусь викликаю?!  Чи то морда у мене така?! Так я ж за всеньке своє життя нікому не заборгував?! 
Он, сміюсь з одного кореша свого. Як він м’явся позичати мені, чи не позичати. Але позичив... під проценти. До речі, сам він у мене колись увесь час позичав без процентів. Та я не ображаюсь. Інфляція диктує такі "дружні" відносини. Я розумію... Річ не в тім, а в довіpi. Мені він ледве зважився позичити двісті долярів, а якомусь такому ж, як сам, дуже діловому – дві тисячі баксів, не зморгнувши оком, позичив. Так я з ним розрахувався своєчасно – а отой, ділуган, зник з кінцями... Так йому й треба. Пішов він... Пішли вони всі... Як ото далі жити, хоч бери та грабуй когось?

15 липня 199… року. Сьогодні спробував. Hічoгo не вийшло. Навіть на це я нездатний... ****юк! Взяв я стамеску і вночі вийшов на “полювання". Вже й жертву вибрав... Та, так i не наважився. Боягуз! Чого боятись? Так ****ець – i так ****ець. Коли б то було хоч щось випити, для хоробрості... так i на це грошей нема. Ех! Доля?! Куди не кинь... А так здається усе просто, у мріях-думках: підкрастися ззаду та... Та? Не стає духу... Нічого, ось завтра... Бля... у мене завжди завтра... Отак, що у розумного сьогодні, те в дурня та боягуза – завтра. В тому то вся біда моя... Але треба ж колись і починати...

26 липня I99… року. Я вбив! Вбив! Я зробив це!  Тремчу тепер...  Чи то від страху, чи від збудження. Вбив?! Смішно! Все так просто – до смішного. Стільки разів я проробляв це подумки... Biн був дуже п’яним, ледь стояв на ногах. Я довго за ним слідкував, поки не впевнився в тому, що нас ніхто не бачить. Hi, не одразу я зважився – боявся. Та, зло мене взяло. В мене грошей на хліб нема, а це бидло п’яне має на що напитись?! Заздрість?! Hi. Кому заздрити? Не заздрість – а злість. Алкашня живе?!  І на роботі їх тримають – перевиховують… а коли й виженуть, то у нього друзів по пляшці вдосталь. Алкаш ал¬каша в біді не покине, “підігріє” і на роботу десь влаштує. Алкашам співчувають, про них держава піклується, лікують, на роботу по направленню... А непитущому знайти роботу важче за скарб. Бо непитущий у нашому суспільстві – біла ворона. Та, коли, навіть, буває й таке щастя, непитущий влаштується десь на роботу, та не буде “бухати” за компанію з алкашами співробітниками, то алкашня виживе його з роботи... “ умови створять ”…
От i всадив я йому стамескою... потім ще...  і ще... Biн i не пискнув. В очах у нього навіть здивування не проявилось, одна лише тупість i порожнеча. Обшукувати кишені я в нього не став. Злякався. Мною оволодів страх. Я втік, а він залишився лежати. Тільки вже вдома, опісля того як мене добряче перетіпало, я обмислив i усвідомив усе що зробив... Ніби все нормально, слідів не залишив. Та все ж страшно...
А що як?  Час покаже...

19 травня 1975 року, я закохався! Не вперше, але, здається, по-справжньому. Закохався я з першого погляду – Сашка, з котрим живемо в одній кімнаті в гуртожитку. Дев’ятого травня вийшли ми з Сашком погуляти... у ЮГОКів-ському парку ми й зустріли її:  тонку, струнку, ноги від вух...
– Смотрі какой кузнєчік – сказав мені Сашко, своєю вологодською говіркою, звертаючи мою увагу на гарненьку дівчину, що стояла біля запаленого сьогодні на честь свята, "вічного вогню" – Давай познакомімся.
Ми підійшли, заговорили з нею, жартуючи. Були ж сміливими, і трішечки п’яними. Отак, жартуючи, i познайо-мились... Звати її Надією. Якось так вийшло, що перевагу вона віддала мені. Сашко "намьок" зрозумів, та, погу-лявши з нами для годиться вечірнім містом, зник англійсь¬ким манером, не попрощавшись... А ми з Надійкою ще довго ходили удвох. Надія розповіла мені, що давно уже запримітила нас з Сашком,  і що навіть, ще до нашого з нею знайомства вкинула за нас монетки до "вічного вогню". Так що? Напевно – це доля!  Тепер зустрічаємось з нею щовечора. І я не можу дочекатися зустрічі з нею. Я щасливий! Я кохаю!

30 серпня 1995 року. Сьогодні знову шукав роботу... Кожен день одне й те ж. Як ото люди влаштовуються? Вони що, кращі за мене, чи розумніші? А, напевно, що так. Той заробляє ли¬монів п’ятнадцять. Той двадцять – тридцять. нехай це й не так багато, як на наш час. Усе ж таки, щось... Один я тиняюсь, нічого путнього знайти не можу. Хоча я і спеціальностей маю вдосталь і на біржі пропонують… та все не більше як на чотири, чи п’ять лимо¬нів зарплати – якраз на цигарки й вистачить. А у мене ж ще й аліменти. Он, люди, якось живуть і без роботи. Той – свиней продає, той – ще яким бізнесом займається... Так і я теж пробу¬вав...  І тут не щастить...  У людей, як у людей. Того десь родич прилаштував, тому кум на розкрутку позичив, того друг в долю взяв... А у мене? Ну нікого, і нічого!!! Бля... Чи я в Бога теля з’їв? Що я, гірший за інших, дурніший? Адже працював, заробляв... Коли на "шабашку" до кооперативу влаштувався, то "хазяїн" пригледівшись, як я працюю, не див-лячись на мій непрестижний третій розряд через місяць мене бригадиром поставив. Ось зараз, куди не ткнись розряд не менше п’ятого потрібен – "бамагу" давай. Понаробляли всі розрядів на па¬пері по блату. Бля… Якось пристав я до однієї бригади. Там були всі самі “специ”. А як до роботи дійшло – то лише я та бригадир щось і тямимо. Всі решта – принеси-подай. Більше нічого не вміють. От вам і розряди.
Ото, коли я в кооперативі працював і допоки той кооператив не розбігся – я попожив. Заробляв, на радянські ще, в середньому „штуку” щомісяця. Та не просто заробляв. За такі гроші не працювати, а "вколювати" потрібно було. Ще й як „вколювати”. І ось… чи то позаздрило чиєсь недобре око? Щоб воно йому вилізло. Коли оця вся фігня почалася – перестройка ця йо...хана. Всі гроші, які заробив на "шабашках" про¬пали. Держава  "рідна" пограбувала. Казав же дурепі – дру¬гій своїй дружині: "Зніми з книжки, тачку купимо", Де там. Мамуню свою слухалась, на книжці на хату тримала. Розум¬ні люди знімали, а вона клала. От і дотрима-лися – склянку зернят на базарі купить. Отак і ляпнуло все... От поки я добре заробляв, та раз на тиждень приїздив, та й то не завж¬ди – “не об’їдав”, то зятем і чоловіком був гарним. А зараз? Стара сука каже:  "Де ж ті гроші що ти їх заробляв?" Це вона у мене питає?!  Ото й послав їх усіх на х... та пішов від них. Пропадіть ви пропадом. На хрена ото тільки я ще раз одружувався?! Зараз без клопотів, сам якось і прожив би.
А так... ди¬тина... а я ж ще й першій дружині аліментів не виплатив. А тут знову. Прокляття!

5 серпня 199... року.  "Замочив" вчора бабулю. Якось на посиденьках в одній компанії почув я, що є така старушенція в якої, і антикваріат, і золотце є... Один фраєр, все так мрійливо:  "От би її виставити" – хотів. Він хотів – а я виставив!  Тепер у мене все навпаки, що хтось завтра – те я сьогодні. Ось, взяв і виставив. Закрався біля будинку, діждався поки бабця посцяти, чи ще чого там вийде, тай накинув їй удавку на шию – не довго бабця й брикалася. Похрипіла трішки й упокоїлась. Понишпорив я тоді по хаті, по всіх закапелках. Нічого, особливого такого, там не було. Антикваріат – старе начиння всяке там дійсно було... але ж я на ньому мало тямлюсь. Тай що з ним робити? Продати? Так на цьому ж і спалитися можна. Ні, антикваріату я брати не став. Ось золотце... хоч і не так ба¬гато, як гадалось, було… розжився... збуду, гляди і викручусь. Головне, що я, здається, вже набив руку – не так трусить, як у ті перші рази. І на блювоти вже не тягне... Вбиваю без комплексів, мать їх… людишок...

12 жовтня 200... року. Послав бог сусідів. Нувориш-бізнесмен. Трьохповерховий особняк, "тачка” – форд. Пса за¬вів – дога. За отого пса, якого вони на ніч випуска¬ють на вулицю і який на людей кидається, я з ними власне й заг¬ризся. Бо каже оте мурло, що:  “Нема чого ото так пізно по вули¬ці ходити.” Бачте – року ще не минуло, як звідкілясь, з села забитого сюди перебралось, а вже буде тут командувати?! Крутий?! Що, у рідному кол¬госпі добряче накрав?!
Той пес і на мене якось кинувсь. Так я його камінням до двору загнав, та скавучати змусив. Вискочили тоді: кугут, кугутка, ще й кугутеня. Ну й наслухався ж я. Кричали:  "Роз¬велось тут ніщити – собачці й погуляти ніде! Заздрять! Я тобі зроблю..." Підарня! Та на кого ж ви, падла, прете?! Та я ж на цій вулиці виріс, а якась кугутня всрана... Зачекайте! Ніщита?! Зроблю ж я і вас  жебра¬ками. Та я вас усіх... А передусім кугутеня оте – круте?! Воно і в шко¬лі заправляє – пацанва у нього шістками,  а вчителі йому ледь сраку не лижуть...  тьху... Бо тато у нього – "шишка"! Коли згадаю своє ди¬тинство... як ми таких кугутят... Попадеться мені. Вб’ю гаденя.

10 грудня 1973 року. Ось і закінчився мій дембельський відпочинок. По комсомольській путівці я їду працювати на велику будову останньої п'ятирічки – будувати дев’яту домен-ну. Попрощався із своєю коханою Галинкою. Грішний – роз-лучив її з чоловіком п’яницею... уже колишнім. Вирі¬шили, що я, поки що сам, поїду заробляти квартиру. А коли усе буде до ладу, то і її викличу до себе. Коли прощалися – розплака-лась. Каза¬ла – що у неї таке передчуття ніби ми ніколи вже більше не побачимось. Я теж сумував... але… сумував я лише до того самого моменту, коли потяг зрушив з місця. А далі – нові дороги, нові знайомства, нове життя. Життя, що продовжується...

10 грудня 1975 року. Галині 3.

В зимній, зхмарений день,
На пероні надій,
Ми прощались, п’яні,
Від вина наших мрій.

Потяг рушив.
Мене, десь, чекали діла...
Горда мрія моя
Далі й далі вела.

Поки там – "Триякесь"
Десь шукав я – бродив.
Не помітив коли, як,
Тебе загубив.

Загубив... Не знайшов...
І тепер бачу в снах
Вії мрійних очей.
І сльозу в тих очах.

А життя, як плин ріки – тече… змінюється… продовжується…

15 грудня 1993 року. Ось я і в Кривому Розі... вже працюю... Правда, не на самій дев’ятій домні. Будуємо нову чергу НКГОКу – Новокриворіжського гірничо-збагачуваль-ного комбінату, який буде давати сировину для "дев;ятки". Дарма, яка різниця де працювати? Аби платили добре. Поселився я до гуртожитку в одній кімнаті разом з Сашком з Вологодської області, котрий приїхав на Україну, за його ж словами: "Хруктов поєсть, да на солнишкє погрєтца...". Бо він, Сашко, чув, що на Ук¬раїні, оті "хрукти" на дорозі валяються. А взагалі, з тієї групи, з якою я приїхав, залишилось лише половина. Дехто, от¬римавши "підйомні" позапивали, та й розбіглись увсебіч. Отакі вони, контингенти вербовані. Я ж приїхав сюди, щоб заробити на квартиру і буду працювати на всю котушку. На щастя, потрапив я одразу до непоганої бригади – монтувальників-висотників. Тому що в перший же день мого виходу на об’єкт. Чи то помилково? Мене послали зняти опалубку з високого підколонника. Ну я й видав – бо нічого ж ще не вмів. Прив’язався я монтажним ременем, та й почав, розгойдуючись, збивати щити ногами, поки не побачив це якийсь начальник. Бригадиру дали прочухана. А мене запи¬тали – чи не боюся я висоти? Звісно, що ні! Адже доводилось служити в гірській піхоті! От і зачислили мене до монтувальників-висотників. Тепер я з верхотури спостерігаю, як оті, що зі мною разом приїхали, внизу тягають носилками бетон. А на верхотурі все ж легше. Поки застроплять, поки подадуть... знай собі перекурюєш. Пощастило...

18 квітня 1996 року. Бачив сьогодні, як хлопченя просило хліба... Стояло біля гастроному, голодними очима провод¬жало покупців. Коли вийшла одна жінка, що несла в руках буха¬нець хліба, то воно в неї попрохало шматок. Жінка не пошко¬дувала, дала. Відломила йому невеликий кусник. Ви б бачили, як, з яким виразом очей, оте хлопченя їло... голодне. Сволоти! Суки! У мене ж теж... До чого довели? Чув, якось, виступало по телевізору, якесь жирноморде падло. Казало:  "Зараз усім важко." А спитати б його – всім, це кому? Йому теж?! Йому важко, що?!  Важко – триповерхову дачу добудувати, чи хабарі брати?! Йому, що, теж по три-чотири місяці зарплати не пла¬тять, чи його діти попід гастрономом хліба просять?! Ні. Вони гарну зарплату отримують. Та, тільки за, що?! А вилупків сво¬їх до закордонних коледжів по всовували. Ще й оздоровлюють їх за кордоном, за рахунок благодійності милосердних закордонів, та за рахунок тих, хто дійсно отого милосердя й оздо¬ровлення потребує. Бо не так-то легко тому, хто неімущий, чи не при владі, свою дитину за кордон оздоровлюватись послати. За це ж потрібно дати на лапу... тим хто сидить, у тих самих, милосердних організаціях – такі ж хабарники й хапуги і такі ж чиновні сволоти. Порядна людина туди й не потрапить. Всім важ¬ко?! Що може оплату хабарів затримують, тому що в хабародавців грошей нема?!  Падлюки! Як стояли біля корита, так і залиши¬лись. Отак би ножакою по жирній тій горлянці... і вилупків їхніх теж... бо повиростають, ще більшими сволоцюгами бу¬дуть. А люди?!  Їх душать, а вони мовчать... гандота. Не¬хай хтось руки бруднить... засранці. Кожен думає – що може його лихо мине?  Убивати...  убивати всіх підряд. І сволоту держимордату, і баранів злиденних. Невинних нема!!!

14 серпня 200... року. Зняв вчора профуру під ресто¬раном... я там вечеряв. Можу, нарешті, вже таке собі дозволити – повечеряти в ресторані. Підсіла до мене бл... Взяв я у неї адресу, сказав – нехай чекає. Мовляв,  з нею разом йти не можу, тому що сімейний. Отже, прихопивши з собою щось випити, я, почекавши, щоб не засвітитись, прийшов у "гості". Випили ми з нею по чарчині, по другій... домовились про ціну. Я зажадав кохання у ванні – отака от у мене з’явилась фантазія. Дурепа наповнила ванну, роздяглася... я теж... залізли до купелі. Там я її трішки приголубив і… коли вже дійство дійшло до тієї миті, як мало статись головне, я, пестячи волосся “коханої”, цупко вхопив її за розкішні патли й занурив з головою під воду. Через прозорінь води я вдивлявся їй в очі… спостерігав зміну спроектованих в очах відчуттів. Спочатку, то було – нерозуміння "жарту", але, згодом, – розуміння "жарту". Вона забрикалась-заби¬лась піді мною. В її очах промайнуло: прохання зжалитись, відчай, жах... з рота вирвались останні бульбашки повітря, її рот відкрився у безмовному воланні... зіниці зупинились, заскля¬ніли, тіло стомлено ослабло. Все!.. Я виліз із ванни...  і тут, раптом, внизу живота у мене нестерпно залоскотало... я спустив – кінчив?! Смішно... то ось, як воно буває?! Я спустив не трахаючись?! Я трахнув її – не трахаючись?!
Я одягнувся, оглядівся довкола... Забрав недопиту пляш¬ку, витер склянки, зсипав до заготовленого заздалегідь пакета недопалки, замив усі сліди... понишпорив по квартирі – знайшов заначку. От так удача! Пару тисяч "зелених", золоті прикраси – гарно заробляла б... оце так "гонорар"?! Добрячий! Фест!!! Я засунув одну сотку баксів їй у пісю. Я ж сьогодні щедрий! І… потихеньку зник...

5 січня 1996 року. Віднедавна я відчув, що щось сталося... Незрозуміло що, але щось… В наші з Надією відносини вплелось, щось невловимо-тривожне. Все нібито так, як і було завжди. Та все ж, щось не так. Я не міг зрозуміти, аж поки, в новорічну ніч, мій кум – чоловік Надійчиної под¬руги у котрої
я хрестив дитину, не пояснив мені всю ситуацію. Зібрались ми разом зустріти новий рік, посиділи, випили.... коли ж вийшли покурити, кум і розповів мені: що Надію зґвалтували на весіллі в однієї з її колежанок-співучениць, троє якихось друзів нареченого. Як те сталося ніхто не знає, але кума, та ще
дехто з дівчат з їхньої групи, вчасно знайшли Надію тоді, коли вона готувалася кинутись у провалля кар’єру.
Заспокоївши її, та порадившись, вирішили: нікуди не заявляти. Та і мені про те, що сталось, теж нічого не розповідати. Ну, чисто жіноча логіка. Кум же, розуміючи душевний стан Надії, а за разом і те, що однак, колись таки, все невідоме стає відомим, вирішив, що краще йому зі мною поговорити по-товариськи, й по-чоловічому. Ось так... а вирішувати тепер мені. Тільки, що вирішувати? Хотілося б виловити, отих падлюк... А з Надією тепер, як бути? Сталося те, що сталося. От я й ви¬рішив одружитися з нею. Все залишити так, ніби я нічого й не знаю. Можливо, це лише бажання здаватись кращим за інших – вищим над людськими пересудами? Чи, може ще щось. Мабуть таки бажання покрасуватись, але перед ким? Лише перед кумом та самим собою? Але... вирішено...

21 листопада І995 року. Вчора вішався... Прийшов додому з базару, та вирішив перерахувати виручку – підбити "дебети-кредити". А гаманця немає. Обшукав усі кишені, сумку, в ха¬ті все перевернув – нема. Грошей там було не так уже й ба¬гато, але то було все, що я мав. Чи то біс який мною кру¬тить?! Адже вже невперше отак: пропадають невідомо куди, речі, гроші... Гублю?! Ні! Я впевнений, що не гублю. Просто зника¬ють,  і все – нечиста сила якась. Ось, наприклад, одержав я якось зарплату... і коли прийшов додому, то замість трьох мільйонів, у гаманці залишилось лише три сотки?!  І чомусь зникли саме крупні купюри – по п’ятсот тисяч купонів?! Адже коли б загу¬бив – то загубив би всі?! Нечиста сила! Сатана! От і тепер... Господи! Ну чим я завинив перед Тобою? Чому Ти мене так караєш? Чому лише мене?! Відчай... взяв я мотузку, зробив петлю, перекинув через трубу опалення, одів петлю на шию, помолився Богу... На жаль, не часто згадую про Бога в мо¬литвах, а тут вирішив помолитись. Проказав я  "Отче наш", і... вже коли... словом, в останню мить, побачив свого га¬манця на видному місці?! Слава Тобі, Господи! От і не вір у потойбічні сили?!

11 жовтня 200... року. Сьогодні була хохма… Власне не сьогодні. Тоб-то, не зовсім сьогодні. Тому що почалася вона, оця хохма, значно раніше. Якось, зайшов я до бару випити пива. Стою, п’ю пиво. А за сусіднім столиком зібралась досить уже веселенька компанія. І як ото водиться – за таких умов, та у таких місцях, про останні новини "базари" балакають. Однак, зовсім не про політич¬ні, і не про спортивні новини балакають, а про мою, так би мовити, "про¬славлену персону". А що? Я ж уже, неначе, як якась кінозірка. Ще б пак – "Джек-потрошитель"?! Визначна особа! Раритет! Не сходжу з газетних шпальт! Ось він – п’янкий трунок слави! От і п’ю я його разом з пивом, і слухаю про себе – поганого хлопця. А ще слухаю про те, як один з цих півників найбільше за інших розпатякує: який я, сякий-такий негідник; яка в нас міліція нікудишня; і щоб він ото зі мною зробив, коли б я ото потрапив йому до рук. Отак, п’ю пиво, і слухаю, як він: і на кілок мене посадив би; і шкіру, з мене, живого, здер би; і очі б мені висмалив, як мене на повільному вогні спалили б... та ще багато усяких кар він мені понапридумував. А все тому, що я, бачте, негідник-садист. А він хто?!! 3 живої людини, шкіру здерти мріє?! Ні! Не розстріляти – а з живого... щоб попомучити?! А в самого аж слина з рота піниться від отих садиських мрій про садиські задоволення. Він - хто?!  П’ю пи¬во, слухаю, сміюсь... було... А ось сьогодні зустрів я отого "бика" на темній вулиці, п’яненького... Давно чекав...
– Ну, привіт "колего"! – кажу –  Так що ти, ізверг, зі мною
зробити збирався? – запитую я в нього, приставляючи йому до пуза обріз – Ти, я чув, дуже хотів зустрітися із маніяком? То ось він – я!  От і зустрілись…
– Я вас не знаю?! Я... я... ме... ме... – замекав він, як ото баран недорізаний перед бойнею. Ви б бачили його бліде, перелякане обличчя; перелякані, бігаючи очиці... – Я нічого... Я не хотів
– Як не хотів? – перепитую – Ти ж хотів: з мене, живого, шкіру здерти; на кілок сракою посадити... Що ж, давай! Спробуй! Але скажи? От я – вбивця! Так, я убиваю. Але я ніколи ні¬кого не мучив. А ось ти – хто? Ти, котрий ладен з живої людини шкіру здирати, мучити... ти – хто? І хто ж із нас більший маніяк?! Ах ти ж фашист недобитий…
– Я?! Так я ж ні! – щось там ще мимрив він. – То я так... я ні над ким не знущався... я не хотів... Я... ніколи... змилуйтесь…
– Ні. Ти хотів! Я сам чув і бачив, як ти хотів. А не знущався, лише тому, що не мав на те змоги, та ще... сміливості тобі бракує. Кишка у тебе тонка... але дай тобі тільки волю... ти б... хотів! Ще й змилуватися просиш? А ти б мене?.. Чув я, як би ти надімною змилувався.
– Ні. То я так... Так усі кажуть... – виправдовувався він – Так заведено... про маніяка... А я... як усі…
– Так заведено?! Гарна традиція?! – злий сміх став мене розбирати – З живої людини шкіру... Ось ти не бійся. Я з  тебе живцем шкіру не зніматиму. Я тебе просто і швидко – кажу, пересмикуючи затвора – Ну, баране недорізаний
– Не стріляйте! – благав він. – Ось гроші... я віддам... тільки не стріляйте... у мене ж діти...
– Твої діти їсти у мене не просять. Гроші твої, я у тебе і в мертвого заберу. А от стріляти тебе таки не буду. Раптом хтось почує. Краще я тебе заріжу – вихопивши ножа, я полоснув йому по горлянці. В горлі у нього забулькало... заюшившись кров’ю він упав... я, для вірності, штрикнув йому ще пару раз в груди. – Ось тепер ти, баран дорізаний – промовив я, витира¬ючи ножа об його одіж – А грошей у тебе?.. Фі... не густо. Теж мені... крутий?! Залишу їх тобі на похорони. Я ж не жадний...

26 травня 1978 року. Ось, тримаю в руках свідоцтво про народження мого сина! Мій син!  У мене є син! Радію, і боюсь... Боюсь тому, що за підрахунками він у нас восьмимісячний, а це, кажуть, гірше ніж семимісячний. Правда, за вагою та зростом він всеж відповідає отим стандартам для нормально народжених. Отже, можливо, що підрахунки були неправильні. Дай Боже... А пере¬ляку ж було. Все сталось так раптово. Мене поздоровляють, а я:  "Чого радіти? Рано ж". Потім пив за його здоров’я з усіма знайомими і незнайомими, поки Надія з дитиною в поло¬говому будинку були. Можливо, тому і вижило дитя, що багацько людей за його здоров’я пили? Тьфу-тьйу через ліве плече...
Далі було біганини – купив дитячого візка, та всяке необхідне дитяче придане. А опісля того, коли дружину з малим ви¬писали, ми все сперечались, як дитину назвати. Я хотів Богда¬ном, та дружина із своєю сестрою були проти. Бо ім’я Богдан, мовляв, старе та не сучасне. А самі пропонували якісь ширпотребні імена. Тут уже я був проти. Навіть коли вже прийшов я до ЗАГСУ реєструвати дитину, то на запитання – як назвали? Не одразу й знайшовся, що відповісти. Сидів та думав... а за тим згадав пораду свого начальника коли ми з ним за народження сина випивали. А порадив він назвати новонародженого моїм власним ім’ям, мотивуючи це тим, що всі великі люди мали однакове ім’я та по батькові. Сам він, до речі, звався Дмитро Дмитрович. От і вирішив я свого сина назвати  теж своїм ім’ям... Ось так і став мій син моїм тезкою. Мій син! Звучить!

10 травня 1996 року.  Господи! За що ти мене так караєш? Чому Ти такий немилосердний, Господи?! Невже я чимось гірший за інших? Чому Ти лише мене караєш? Чому Ти мене так жорсто¬ко караєш? Адже я... так, я грішний. Каюсь! Грішний. Та чи грішніший я за всіх? Подивись, Боже... Он і крадуть, грабують, перелюбствують... та їх Ти не караєш! Вони живуть... а я?! Слухав оце, нещодавно у парку, проповідь якогось пастора-євангелиста. Він проповідував, що: "Ми повинні дякувати Господу вже – за одне лиш те, що Він сотворив нас та дав нам жит¬тя." А за що мені дякувати Тобі, Господи?! За що Тебе слави¬ти?!  Так, Ти дав мені життя... Але чи просив я у Тебе, щоб Ти мені його дав?!  Хіба ж я живу? Я ж мучаюсь!!!  Навіщо мені оце таке життя? Не хочеться мені жити. Не можу я! Несила мені вже жи¬ти! Навіщо я живу?! Я не чекаю вже від оцього життя нічого доброго. Все мені на зло. Все. Всі. Увесь світ... мені на зло... Невже, Господи, ти хочеш-таки довести мене до самогубства? Адже ж Сам ти заповідав, що то великий гріх. Тому, що ко¬ли вбиваєш себе сам, то ти руйнуєш і світ свого світосприйняття. А отже, руйнуєш світ Божий. Господи! Навіщо Ти мучаєш мене? Дай мені смерті! Господи!

6 грудня 1993 року. Я продав свою душу Дияволу... Так. Може то й буде комусь смішно, але продав... Нова моя дружина, вампірша чортова, догризла мене – грошей, грошей... А де ж їх взяти, як роботи немає? Немає ні роботи, ні щастя-удачі... блін… от і написав я на папірці своєю кров’ю зобов'язання віддати душу свою Дияволу за щасливе та забезпечене життя.  А вночі спалив отого папірця над вогнем... Спалив, і страшно мені стало. Що тепер буде?

15 серпня 200... року. Сьогодні хлопнув одразу двох щасливців – нових і відморожених. На додачу до їхнього щастя, і я теж "ощасливив" їх путівкою на той світ. А було це так: їдучи раненько в ліс за грибами в дизель-потязі познайомив¬ся я… вірніше, не познайомився, а запримітив їх. Запримітив, бо дуже вже... отой... на весь вагон доводив, що зараз краще жити, ніж колись. Що колись він за мізерну ставку працював на державу, а тепер, бачте, вільний бізнесмен, на себе працює і добрі гроші має. А от оті, хто зараз погано живуть – доводив він – так то ледарі, котрі не хочуть свою сраку від стільця відірвати. Що при совдепії, мовляв, звикли нічого не робити і зарплату отримувати... гандон! Це я при совдепії не працював?! Я працював!
Вколював! Тому й гроші тоді мав такі, що йому на той час і не снились. Блін… коли він мізерну зарплату отримував, значить ото й видно, ким він був – інтелігентик всраний, десь в кон¬торі конверти клеїв?! Це ось тепер: всякі шухлі-мухлі, бізнеси... Робочі руки тепер нікому не потрібні, а ось, такі от, ко¬лишні туники, тепер бізнесменами поставали. Всеньке життя не працювали і тепер не працюють, а крутять усякі маклі. Саме через отаких от сволот і життя мені немає. Ото саме ось такі суки й обіб¬рали мене і довели мене до того, що я став убивцею-грабіжником. Хвалиться, бачте, що він дуже хитро-ви... Ще й насмі-хається з таких, як... А сміх... самовпевнений і наглючий. Геть, як у Льови Михайлова... Фермера-ділка, бля... хитродовбаного. Ще й по гриби, бачте, приперлися?! В ліс... на лоно природи... Грибочків закортіло?!  То могли б і на базарі купити, коли вже такі круті. А по гриби нехай пенсіонери ходять, котрі по півроку пенсії не отримують. Нехай пенсіонери та безробітні гриби збирають, щоб продати та заробити на якийсь кусень хлі¬ба. Так ні ж... оці вирвиглоти і тут хліб у них з рота видирають. Грибочків?! Блідих поганок вам! Щоб обжерлись... Щаслив-чи¬ки... Ненавиджу таких.
Коли на зупинці вони вийшли й підійшли до лісу, я теж пішов слідом за ними. І коли ми досить уже заглибились у ліс, то і я до них приєднався та отак, ніби-то, продовжуючи започатковану в потязі дискусію, розмовляючи пішов з ними разом. Для годиться, я ще трі¬шечки посперечався та послухав, як він “втирав” мені понятія про свої моральні та матеріальні устої, поки… Поки я, впевнившись про власну безпеку від присутності небажаних свідків, не втикнув йому свого "вагомого аргументна" у вигляді ножа . . .
Його супутниця... Не знаю, ким вона йому доводилася – може дружина, а може перина? Умовляла мене пощадити її. Обіцяла мовчати, себе мені пропонувала... Ні. Я ж не по цьому. А пощадити?! Мене ж ніхто не щадив, і не пощадить!
Я її за¬душив. Коли задушив, то знов кінчив?! Що не кажіть, а душити приємніше! Коли душу, завжди кінчаю. Хоч бери та перед тим, як душити, штани скидай. Цікаво, що кінчаю не лише тоді, коли душу жі¬нок?!  Оце ось, недавно, задушив якогось пацана за те, що він зі мною неввічливо розмовляв. Крутим себе дуже ставив. Вони зараз всі такі... от і скрутив я йому удавку на шиї.. Коли задушив – кінчив! Може я – транссексуал?

5 серпня 1985 року. Ну ось я й знову холостяк. Розлучи¬лись ми з Надією... Зрадила мені... сука… загуляла... Та з ким загуляла?! З кугутом-шоферюгою задрипаним?! Чого не чекав – того не чекав. Чого їй не вистачало? А може й не вистачало? Тому що не любитель я отих “веселих” компаній в яких
найдотепнішим жартом вважався дотеп: "А давайте поміняє¬мось чоловіками" і з випивонами без причини, аби лише напитися до всирачки – примітив, одним словом.
Я не любитель, а от Надійка... чи то в крові у неї? Адже і тато, і брати у неї – випивохи. От і вона... то, якось все й мене затягувала на гульбища своїх дебіломоральних співробітників, до котрих я ставився досить презирливо. Цікаво, ну чому люди так влаштовані, що замість того щоб тягнутись до чогось вищого, навпаки, намагаються все принизити до себе. Будь, мовляв, простішим. Отак і знайшла, напевно, Надія собі посеред тієї шушери "простішого"... із своїх...
Скандалити-розбиратися я не став. Зібрав її речі, взяв квитки на потяг, та й відправив її до мами з татом. Вона спочатку на¬віть не зрозуміла всього, що сталося... телефонувала мені: "Ко¬ли ти нас забереш?" А ніколи! Я своїх рішень не змінюю! Обрі¬зав,  і край! От лише дітей шкода. Однак, що поробиш? Так вже сталось. Я не ревнивий, але брезгливий – з однієї тарілки ні з ким і ніколи не їв. Тому я з нею не зможу більше жити. Так навіщо?.. Від смутку за дітьми був запив... але взяв себе в руки, зупинився...

1 січня 1987 року. Ледве знову не одружився. Але… Одного разу, працюючи у відрядженні в одному з райцентрів, я познайомився з керівником місцевого осередку культури – непогана жіночка, як на мій смак. І теж, як і я – розлучена, ще й без дітей. Ну чим не кандидатура для спільного проживання? Домовилися з нею, разом зустріти новий рік. А далі… як сподобається. Словом – звичайна життєва ситуація. Я, звичайно, підготувався – причепурився. Купив шампусіку, коньячку, квіточок… словом, все, як годиться. І вранці, 31 грудня, вирушив у гості.
Я мався приїхати першим рейсовим автобусом, а “наречена”ж малася чекати мене на автостанції. Отже, я, взявши квиток у касі, став чекати автобуса на платформі Сквирського напряму. Але так його і не дочекався. Довгенько простоявши, я пішов до каси запитати – чому немає автобуса? І… виявилось, що потрібний мені автобус стає не платформі – як те має бути, а десь там збоку – як у нас заведено. Феніта ля комедія?! Процес пішов – автобус здимів. Допоки дочекався слідуючого рейсу, надіючись на – “а раптом” все ж таки поїхав. Звісно, ніхто вже, ніде, і нікого не чекав. Адреси ж у неї я не запитував. От і все. Шампусик та коньяк, звісно, не пропали – пішли на загоєння душевних страждань. Квіточки, гарно так, знайшли собі місце в урні на автостанції – чим не ваза? Отак – гарний початок нового року. Фатум долі. От дивина – якась непередбачена дрібничка може зовсім змінити долю людини.

16 березня 1989 року. Перемога! Я переміг! Сьогодні на засіданні суду, де розглядавсь мій позов: про незаконне звільнення мене з роботи за "скороченням штатів", суд виніс рішення: поновити мене на роботі! Ось так! Директорсько-профоргівська комуняцька мафія сіла у велику калюжу лайна!  Ось вам!!! Залишились позаду: ходіння по установам, писанина, триденне голодування на центральній площі... Я, таки, домігся свого. Досяг, незважаючи на брудну помийню, якою поливали мене свідки – директорські сраколизи, котрі, самі того не бажаючи, своїми свідченнями, що я такий, і що я сякий засвідчили саме про те, що мене звільнено зовсім за іншими мотивами, але, аж ніяк, не за скороченням штатів. Та ще там... Словом – недоумки. Позвикали, що – начальник завжди правий. А фігос вам по-під ніс і кінчик вам в зуби!  Часи тепер не ті!
Хоч я виграв, але і вони не програли. Не програли тому, що... коли б ото суд... коли б рішення суду було не на мою користь, то я знищив би фізично оте гадюче кодло директорських сраколизів. Це у мене було, навіть, і розраховано,  і заплановано... і в просторі і в часі – похвилинно. Нехай би мене потім розстріляли, але повбивав би і все... Коли звіра заганяють у безвихідь – звір звіріє, а людина стає звіром. Так що, панове можновладці, не доводьте людей до відчаю... бо...

17 вересня 200... року. Багаті теж плачуть! Підіть подивіться – нова серія! Підстеріг я таки виб... синульку моїх "любих", крутих сусідів. Приколов, як курча... Перед тим як здохнути, де й гонор отой його весь подівся, просився, навко-лішки падав... Крутий?! Всі вони такі, поки смерть їм не гляне в очі моїми очима...
Сьогодні були похорони, матуся вила, і причитала... Ви б чули, яка то файна опера... Я теж "поспівчував" під оту "рапсодію" по сусідські. Сказав їй: "Тепер у вас один лише песик і залишився..." Не зрозуміла... Звісно, горе... Заждіть! Я ще все кубло ваше знищу, й хату спалю... Тепер я вже знаю слабке місце " сильних", жирномордих падлюк: крутих, ділків, можновладців... Ось де їх "Ахіллесова"! Дітки!  Чадушка їхні ненаглядні! Якраз задля них вони готові всім, навіть, життям своїм ризикувати. Чим більший у негідника батьківсь¬кий інстинкт, тим він більший негідник. Бажання бажань, весь сенс його життя – це "вивести в люди" свій виплодок. От і потрібно позбавляти таких їх головної життєвої мети. От по цьому найболючішому місцю й бити потрібно. Діточок, вилупочків, виб... їхніх знищувати, оце для них найболючіше.

29 вересня 200... року. Замочив! Серед білого дня замо¬чив! Щось останнім часом мене тягне на гострі відчуття та на не виправданий ризик. Ні. Це до добра не доведе, але замо-чив! Дуже вже бажання мав... Ходив я по базару... Коли бачу: як якась бабця з продавцем, за яйця торгується. Вже продавець і ціну їй трішки знизив... Коли оце, раптом, підсунулась якась пройда та у бабці з по-підноса оті яєчка й перекупила. Бабця їй: "Хто ж так робить? Я ж зторгувалася..." А та пройда, нахабно у відповідь: “Ти зторгувала, а я купила... А ти даль¬ше торгуйся..." Плюнула бабця та й пішла собі геть. Але я залишився – бажання з’явилося. Ото такі от – горлохвати й живуть. Ото така сучка останній шматок хліба не посоромиться з рота видерти. Вона і до трамваю, і крізь натовп, розштовхуючи всіх ліктями, влізе;  і в чергах колись, отакі, дефі-цитами позапасались; і квартири позачергово поотримували; і до вузів...  і на тепленькі та прибуткові місця працювати по¬влаштовувались; кредити собі понабирали, за рахунок таких дурнів як я... Ненавиджу горлохватів! Колись давно одній такій, що без черги до автобуса пролізла, я лише пальто бритвочкою попанахав. А тепер, прослідкував за падлюкою. І коли вона в свого "тачку" сідала підійшов, нібито у якій справі, та тицьнув попід цицьку заточкою,  і не пискнула... Я ввічливо так посадив її, клацнув дверцятами, та й пішов собі... Ненавиджу горлохватів!

20 червня 1988 року. Задовбали бля! Пси... Зеки йо... Понаприймали їх на роботу. Всі ж добренькі, лояльненькі... А як же?!  Хлопчики ж в тюрмах сиділи, страждали "бідненькі"... Піклуватись про них потрібно... А мені з ними, розхльобуй! Правильно роблять оті керівники, що колишніх зеків на роботу не приймають. Тому, що пара отаких, колишніх зеків, буде каламутити увесь колектив – закони свої, зеківські, і “панятія” встановлювати. І хоча може на зоні дехто з них кришкою на параші був, то тут – ну всі "пахани"... Пронюхали вони, що я самогону привіз – до свого дня народження готував. Стали на мене наїжджати – дай-дай! Та ще й з погрозами. Дав одну пляшку, дав другу... бачу, поки все не вижлуктять – не відчепляться. Приготував для них одну пляшку з отрутою… так бля... як ото відчули... більше не приходили. Тільки дарма горілку зіпсував. А оце, вчора, зустрічає мене Руслан, каже – Не ходи до готелю, бо прийшлі, оті.... "друзі"... до нас у номер на “розборку”, сидять, на те¬бе чекають. Ну, тут у мене нерви й здали – "перемкнуло". Увірвався я до номеру та вхопив свою підводну рушницю – спеціально ж її зарядженою тримав. Коли б не Ігор "кабан", при¬шив би котрогось із них. А то, став... "герой"... собою їх затулив. Але нічого, тепер поважати стали. З ними можна тільки так!

30 березня 1993 року. Все! Випер я "нінзю" з бригади... Довго ж він з мене "кров пив" – бригаду проти мене підбурював. А все через те, що я замість нього бригадиром став. На¬брид він мені разом з усіма алкашами-шабашниками разом узятими, та з погрозами своїми. Та якби ж... а то, надивилось по відику бойовиків різних, і як вип’є, так нінзю з себе корчить, погрожує... Битись же не ліз, гавкав тільки, як ото моська... Звісно – зек, зеківські й штучки. Вони завжди так... от коли не стримаєшся, наб'єш такому мордяку, тоді тебе ж і винним зроблять. Пам’ятаю колись, ще у школі, таке ж цуценя моськіне і в моєму класі було. Як почне, бувало, на публіку:  "Я тебе вб’ю" та: я тобі те... я тобі се... Не  стерпів я одного разу, даю йому бритвене лезо й кажу: "Якщо можеш убити, і коли крові не боїшся, на, тримай! Ріж мені вени!" А він... Такі, як до діла, то десять причин знай¬дуть... нікчема...
боягуз...  знов на горло:  “Та я!  Та що! Та я об тебе..." А я йому на те: "Не можеш, то й не пи..." І як різонув йому по венах... крові було... А ще більше переляку та крику. Мене тоді на "дурку" на перевірку запроторили. Потім випустили – мабуть погано перевіряли.
Отак і цей – нінзя-моська. Довго я терпів, через те, що заробітки на  "шабашках" класні були. А от вчора не втримався я від спокуси, виманив його на вулицю, та як вліпив йому зненацька. Звалив його додолу, та ногою в пику, та пальцем в око... Він якось схопився, ножа витяг... Він ножа, а я заздалегідь наготовані для нього нунчаки. Опісля декількох ударів він знову упав, а я його все ментегелив: по голові, по голові!.. Він тільки рехкав. Ну й відвів же я душу, аж нунчака розкололась... На йо¬го щастя, йшли з ферми небажані свідки – доярки. А то добив би гада. Вранці ж він, мовчечки, зібрав свої манатки і тю-тю на Київ... додому. А я ще й "філософа" – дружбана нінзіного, та ще одного алкаша з моєї бригади "похмеляв". Га¬няв їх пів дня: марширувати змушував,  "зік хайль" кричати, "Єщем Польска не згінела" розучувати... Влаштував їм "дурдом", відплативши за три роки терпіння. Щоб запам’ятали... Прямо кайф отак: мовчиш, мовчиш... а потім раз та на роги алкашню. Битись мені не вперше, доводилось. Але щоб ось отак? Просто бити, бити, збивати... знущатись... вперше. Ох розумію я тих фашистів?! Я таке задоволення відчув...

27 вересня І996 року, сьогодні ввечері зателефонувала мені моя дружина... Завтра весілля у її сестри... І я запрошений разом з дружиною... Але в чому йти? З чим йти?! Зателефонував до колишніх друзів...  "Друзів"... Одному, друго¬му... Просив позичити, де там... Коли б не так?! Хто пози¬чить?! Аякже, жди?! Всі круті, а позичити ні в кого... От коли б я позичив… В сраку! Немає в мене друзів. Всі вороги. Всі проти мене! Все, блін... проти мене!  Доля?! Так, це доля. Загадую наперед – моя дружина на тому весіллі знайде собі хахаля.

25 жовтня І996 року. Все сталося, як гадалося! Все сталося саме так, як я й передбачав – радій пророк! На весіллі у своєї сестри, на котре я так і не потрапив за тієї простої причини , що не мав грошей навіть на який-небудь букет, не кажучи вже про інше, моя дру¬жина, познайомилась з одним із гостей, і – радій пророк! Тепер у неї є коханець... матеріально забезпе¬чений – “крутий”, а не те що я. Що ж, так мабуть... отака вже доля моя. Навіщо я їй? Кохання?! Не було ніякого кохання. Були гроші. Колись у мене були гроші, а тепер нема. Моїй дружині завжди були потрібні тільки гроші. Господи, за що?..
О, Дияволе! Сатано! Бери мою душу! Бери мою закляту душу, та дай одного – помсти! Помсти усім!
Я нікому не відмовляв у допомозі. Нікому...  Чому ж мені, ніхто й ніколи не допоміг. Ніхто!!! Не могли?! Могли! Але ніхто... Помсти!!!
Люди!!! Нехай вам у сто тисяч раз буде гірше ніж мені зараз. Нехай: епідемії, Чорнобилі, війни... Будьте ви всі прокляті! Щоб ваші матері повмирали, а діти каліками народ¬жувались! Щоб ви, кожен день, дітей своїх хоронили! Сатано! Помсти!!!

21 жовтня 200... року. Вчора "замочив" мужика. Навіщо – питається?! Взяти у нього було нічого, й злості він у мене не викликав.  Такий-собі – сірий. Я вбив його просто так.  У звичку вже пішло. От побачив я його самотню постать на темній, безлюдній вулиці, і увіткнув йому заточку попід
лопатку. За звичкою... просто так… потренувався... для кайфу.

18 листопада 200... року. Придурок! Я – придурок! Здається все! Ні-ні!  Тільки не панікувати! Ще нічого не сталось. Сталось лише те, що я, не стримавшись... псих... устругнув! Це ж треба?!  Зарубати свого знайомого?! Та де?! У себе, дур¬ня, вдома. Ідіот!!!  Тепер чекай... А що коли хтось бачив, чи знав, що він до мене зайшов? От принесла його нечиста на мою, і на його біду. Тоді, коли він, під шумок кавардаку у всраній економіці, гро¬шей нахапав, то мабуть забув, що я є, і хто я такий – кирпу дер... А тут, раптом, згадав?!  А чому згадав? А тому, що погорів... на мілину сів – у бізнесі таке буває. От тепер і згадав про мене. Пронюхав, що грошики у мене завелись, так знов, як бу¬вало у старі, добрі часи... за тим же самим за чим і колись мої “друзі-приятелі” до мене частенько звертались: "Виручи, позич, допоможи... на розкрутку дай..." А ху-ху? Не хо-хо? Я ж не каса гуманітарної допомоги! Я вам не фонд милосердя! І не пройда, що побіля отих фондів пристосувалась-прикормилась. Допоможи?! А де ж ти,  "Коханий" був, коли мені твоя допомога потрібна була? Кирпу дер... був весь у справах, то¬бі все було ніколи. А тепер знов?! Коза до воза?! Бач, розумник!  Мерзота! Гандота!  Так, є у мене гроші! Та чи знаєш ти, падло, якою ціною вони мені дісталися? Скільки душ я загубив, знаєш? У Пеклі мені горіти за них та горіти. Розплата за все скоєне мене рано чи пізно таки знайде. Неминуче знайде! А він знову, за мій рахунок, із грязі та в князі виї¬хати хоче. Душі своєї на занапастивши, рук своїх не забруднивши, казьол!
Не стримався я... вхопив сікача, рубонув його по голові... потім ще...  і ще... Коли ж охолонув, злякався. Затягнув його до ванни, порубав на шматки... По кусках, порозносив та поза¬копував у різних місцях. Ну тепер не зберуть – не кубик Рубіка. Але спокою тепер все одно не маю. І знову отой клятий страх. Я  завжди, і всеньке своє життя, чогось боявся...

25 грудня 200... року. Вчора довідався про те, що один мій зна¬йомий повісився. От взяв та й повісився на могильному хресті своєї матері. Як я йому заздрю! Він зробив те, на що я ніяк не міг наважитись. Йому тепер все до фені... А я?!

Несила жити, грішно вмерти.
Чомусь усе на світі зло...
Мо, хтось із верху прагне жертви...
Мені на плечі налягло.

Важкий тягар, душа гріховна,
Болить. Болить гріховна плоть.
Видать зробить “Жертовна Овна”
Із мене вирішив Господь.

О, Господи! – душа вопіє –
Як можеш чашу пронести,
То пронеси. Та, як волієш…
Хай буде так, як хочеш Ти.

Твій Син – розп’ятий на хресті,
За те, що світ прийшов спасати.
А я  за що, у цім житті,
Живу, як без хреста розп’ятий?

Чи ж Божа воля, така доля?
Чи з’їв у Бога я теля?!
Не можу навіть збожеволіть,
І труп мій не прийме земля.

Навпіл юдолі з “Вічним Жидом”,
Що не живе і не вмирає,
Я заблукав у цьому світі
Між пеклом, раєм, як той Каїн.

А я, як той Каїн: вбиваю, грабую, живу... Кляте життя! Хоч і гроші тепер маю – "назаробляв". Життя все одно огидне, опостиліле. Навіщо я, питається, живу?! Щоб ще більше гріхів наробити? Я теж, якщо розсудити,  самогубець. Адже, як не крути, мене все ж таки колись упіймають. І тоді все – феніта ля комедія... кінець-капець. Тільки, кінець чому? Кінець лише одному з епізодів в історії розвитку людства. За свідченням "Книги Буття" – дух Каїна невмирущий і вічний. Джек "Потрошитель", Чикатило, Онопрієнко... Он, засудили Онопрієнка до страти. А для чого? А щоб покарати, щоб всяких ін¬ших потенційних маніяків залякати. І що? Лякали ж уже: стріляли, вішали, голови рубали... Так не допомагає ж.. Тому, що дух Каїна вічний! Ха-ха! Темнота! Ото, коли б, усяких Чикатилів та Онопрієнків... про себе скромно промовчу... я ж поки що невідомий, і не впійманий. Та я не дуже й поспішаю. Отже, коли б нас, маніяків, не карали судом людським на смерть, а без емоцій, за для власної ж таки безпеки, просто ізолювали на довічне ув’язнення. Тоді б отой – злий дух Каїна ув;язненний в тілі, і по смерті чекав би суду Божого. Але ж ні. Ви, не визнаючи суду Божого, і не покладаючись на Нього, судите по злобі своїй. Ви самі караєте... не за для того, щоб захистити себе, а щоб, просто, покарати. Або, щоб потішити свої емоції помстою – помститись. І караєте... самих себе. Тому, як, убивши вже ув’язнене вами тіло, ви, звільняєте безсмертний дух Каїна. А він, поблукавши по світі неприкаяним, знаходить собі інше тіло... і ви маєте ще одного маніяка... в іншій подобі, під іншим ім’ям, але такого ж... і того ж таки. Мабуть отак буде вічно. Адже, щоб перемогти зло, щоб розірвати безкінечний ланцюг перетворень в існуванні зла, людському суспільству потрібно перемогти зло у самому собі. Жодна з матерів маніяків не народжує. Маніяків народжує суспільство. Наше з вами суспільство потенційних маніяків, котре доводить окремих своїх членів до крайнощів. Зло породжує зло. От за те ви і маєте відплату.  Я – ваша відплата! Я – ваша кара! Ха-ха! Маніяк маніяка, маніяком лякає!  І нехай потім мене спійма¬ють, засудять, розстріляють... Потім... Але сьогодні – я вас караю. Невинних нема. Всі винні. Мене також довели... Ви всі мене довели! Чому ж відповідати маю лише я?! Чому наші можновладці за доведення людей до самогубства не відповіда¬ють?Чому не відповідають за 99-ю статтею Карного Кодексу?  Її ж, оту статтю, здається, ніхто не скасовував?! А вони ж таки доводять. Он в газетах пишуть, що випадків самогубства все більшає... що збільшилась кількість тих, хто "добровільно пішов з життя..." Хто ж це отак – "добровільно" в петлю?!  Чи, не від того “гарного” життя яке нам влаштували жирноморді суки?! Довели до того, суки!.. Як і мене довели...
А я?! Шукач справедливості, бля... правдолюб всраний! На мітинги ходив, листівки розклеював по парканах, агітував... Щоб пройди політичні всякі до корит пропхались, витерши об таких, як я ноги. А ті чиновники-хабарники, які були при коритах так при них і залишились. Ті, чиї рила мордаті й так були в коритах, тапер там з ногами. Чого добивався? Щоб тунеядці і злодюги розбагатіли, а люди... Та які там, до біса, люди?! Коли мене за оте правдолюбство, колись, з роботи поперли, так ті, за кого я сво¬го лоба підставляв, зарплату мою ділили – рахували на скільки "срібняків", за рахунок мого "скорочення", вони більше плат¬ні отримуватимуть. Люди?! Свинота!  Худоба! Коли б мав таку можливість, то всіх... на жаль, життя не вистачить.
Набридло! Пора залягти на дно... вже й нерви здають. Але ні. Я ще зіграю останнього аккорда. Влаштую святковий салют з феєрверком! Дістав вибухів-ки... хочеться чогось грандіозного. От, як підкладу десь до тролейбуса... чи у метро... та, як бабахну...

13 вересня 200... року. Сиджу на чергуванні, дописую останню сторінку щоденника. Набридло! Набридли вбивства. На¬бридло вбивати вас. Набридла отака реальність такого життя... Можливо придумаю інше. Але то вже буде інша реальність іншого життя... Все! Пора ставити крапку в цій історії, в якій я так і не зміг відповісти собі на поставлене мною ж запитання: Чому? Навіщо і за що я убивав вас?.. Чому долі людей складаються ніби за відомим законом "падаючого бутерброда"? Це коли в одних, отой бутерброд з маслом, падає завжди маслом доверху, а у інших – маслом донизу. За теоріями: відносності, вірогідності, послідовності, і... за законом Мерфі. В од¬них є ген життя-виживання, а в інших його нема. Світ існування життя побудований на контрастах. Не було б чорного – не було б і білого; світло зародилось у пітьмі; зло існує за рахунок добра; добро може існувати тільки на фоні зла. У класичних казках-мріях добро завжди перемагає зло. Але то тільки в казках. Насправді ж – зло є непереможним, навіть, хоча б то¬му, що воно  переважаюче.
Я вже чую ваші заперечення. Відкиньте оте "фарисей-ство" ваше! Адже зло – це не лише конкретне, чітко окреслене всього-на-всього загальноприйнятими рамками розумінь моралі, зло – вбивати, красти, ґвалтувати... Рамками, згодьтесь, досить відносними. Адже те, що комусь являється злом, то теж саме, для інших є добром. Отримувати гроші у вигляді хабара – зло, але витрачати їх на свої потреби то є, навіть, дуже добре. Добро ж, у своєму чистому розумінні, не буває життєздатним. Спавжнє добро – це відмова від свого Его. Як у Ісуса Христа, котрого розіп’яли якраз ті, за для кого Він і приніс себе в жертву.  Добро не може бути конкретним для когось одного, як таким є зло. Добро може бути добром тільки для всіх. А це вже є утопія. Добро, у такому випадку приречене на самознищення. А ось зло, воно вічне і всеоб;ємлююче. Навіть те, що на котрійсь філіграні розвитку суспільства вважалося за добро, по суті – є злом. Ще ніхто, і ніколи, ні практично, ні теоретично не встановив показника еталону добра і зла. Наприклад, чи можна вважати за зло, коли хтось вкрав, щоб прогодувати своїх дітей; обдурив когось, щоб нажити собі  "добра"; чи вбив, щоб відвоювати со¬бі місце під сонцем? Навіть, коли ви робите комусь, прийняте в загальному розумінні добро, то, признайтесь самі собі, робите це у надії на відповідне дійство що до вас самих. А отже – це звичайнісінький пошук комерційного зиску. Зло всеоб;ємлююче! Може бути лише різниця в тому. Яке? Біль¬ше чи менше зло? Але зло – все одно є і залишиться злом!

Ви прочитали історію лише про одного „поганого хлопця”. А скі¬льки їх, маніяків, існує посеред нас? Озирніться довкола! Во¬ни не вважаються маніяками, тому що не убивають. Не убивають фізично. Вони... поспостерігайте уважніше! Гляньте самі на себе! Зазирніть у глибини своєї душі. Або, задайтесь питанням, хто завжди знаходиться при владі? Чому у цих людей якесь хворобливе бажання – будь що бути при владі? Чи тільки матеріальні вигоди причиною цьому? Чи так бага¬то людині потрібно?! Замисліться! Ви ж, як і кожен із нас, коли-небудь у житті, висолопивши язика, по декілька разів стукали в одні й ті ж двері до кабінетів поважних можновладців задля вирішення навіть найпростішого питання. Згадайте: безкінечні ходіння по різних установах, збирання потрібних і непотрібних документів, довідок... Навіть, довідок про одержання довідки... Невже це конче так потрібно? Може, комусь-таки потрібно?!  Тому, що в тих установах сидять садисти-маніяки, вампіри, котрим потрібно підзарядитися вашою біоенергети-кою... Вони, отримуючи садиську насолоду – Кін¬чають, спускаючи крізь сукно своїх номенклатурних штанів на шкіряну оббивку своїх посадових, начальницьких крісел. А ще. Згадаймо, які два перших закони прийняла новостворена Верховна Рада, буцім, незалежної уже України? Перший – відміна смертної кари. Ну це зрозуміло – себе, так би мовити, застрахували, напевне ж знали, що вона за ними аж плаче. А от другий – скасування статі карного кодексу про відповідальність за гомосексуалізм?! Кому так нагально це було потрібно? Хто лобіює Верховну раду? Хто сидить у Верховній Раді? Хто закони приймає, і править нами – підари та збоченці?! Ось тому-то, що тільки знаходження при владі гарантує забезпечення можливості досягнення отих збоченських та садисько-мазохіських забаганок, більшість можновладців – це збоченці та садомазохісти, котрі логічно збираються в "сімейні" кла¬ни, щоб утримувати владу в своїх руках, а при тій владі – "своїх"... користуючись, чомусь, повною безкарністю. От коли б, можновладці-збоченці, відчували страх, безславно ги¬нучи в результаті терористичних акцій, чи ще з яких дій... тоді б менше негідників-збоченців було б при владі... Адже саме паталогічне ЕГО людців-збоченців – містить в собі чине найбільший патологічний страх за своє життя. Але... на жаль... вся історія України – це історія національного мазохізму. Українець – це нація, яка отримує задоволення, оспівуючи спогади про свої страждання та приниження... Отже... на жаль...
От ви поспостерігайте за собою, чи іншими, на тролейбусних або автобусних зупинках. Поміркуйте! Чи так уже потрібно Вам, чи комусь іншому, їхати саме зараз, оцим тролейбусом чи автобусом? Ні. Вам-таки потрібно – пропхатись у натовпі, про¬штовхатись, штрикнувши когось ліктем попід дихало... насту¬пити комусь на ногу… а все тому, що вам потрібно утвердити себе в натовпі, відчути себе сильнішим, вищим за когось... принизивши слабкішого, обматюкавши його останніми матюками, одержуючи від свого хамства садиське задоволення. Чи не нашу країну змалював фантаст Іван Єфремов у своїй фантастичній повісті "ЧАС БИКА"? Здається, і дуже схоже, що так. І навіть, якщо хтось виявиться сильнішим за вас, наб’є вам пику, чи своїм хамством принизить вас самого, ви і тоді отримаєте, цього разу вже – мазохіське задоволення. Чи не кінчаєте ви часом собі в штани у таких випадках? Замисліться над тим – навіщо нормальній людині будь-що, будь-якою ціною... навіть ціною недоїдання... так потрібні "престижні" речі? Навіщо потрібно зодягатись краще за інших? Чи не для того, щоб принизити когось.
А ще, чому ви так любите читати в газетах про різні кримінальні історії про вбивства, звірства? Адже любите?! Чому, коли трапиться якась дорожньо-транспортна пригода, вбивство, пожежа... чи інше яке лихо, відразу ж збирається натовп “цікавих”? Чи не лоскоче у них внизу живота від споглядання чужих страждань або смерті?!
Каїн убив Авеля лише за те, що Господь виділив своєю увагою Авеля. Ревність?! Ні – заздрість! Убивство з заздрості – це було перше, на що спромоглися нащадки Адама, та отак чинять і по сей день. А чи не замислювались ви над тим, що коли ви штовх
нули когось у черзі, то, можливо, то був останній поштовх до більш вагомого та виразнішого
садизму? До такого, як оце описаний у цьому щоденнику. І... можливо, самі колись стане¬те "персонажем" подібної історії... "Заповідь нову даю вам: любіть один одного..." Та, на жаль...

Передбачаючи ваші заперечення, буду дуже радий за вас, коли ви аргументовано зумієте заперечити мені образом свого власного життя...

Я перегортаю останню сторінку щоденника...переби-раю в пам’яті всі епізоди описаного в ньому життя... Правда, чи вимисел? Тут мають місце, і правда,  і вимисел разом!  Не існує в цій історії межі, що відділяє правду від вимислу. Навіть, якщо оця істо¬рія вигадана, автор, описуючи вбивства, вигадуючи образи жертв, способи вбивств, в миследіях своїх таки убивав. Чи не отримував він від того отих маніакально-садиських задоволень? А Ви? Коли читаєте подібні історії...
Маніяк-садист, створений за образом і подобою, на ім’я – “людина”, ходить десь по землі... живе десь посеред нас. В газетах знову і знову повідомляється про найдені трупи, про не розкриті злочини-вбивства, невідомо куди зникають люди... Хто стане черговою жертвою нашої дійсності? Можливо це будете Ви?  Можливо – я? У когось в потаємному закапелку, чи в душі, вже припасена вибухівка-бомба, яка може вибухнути будь-коли. Отже, попри мого великого бажання написати в цій історії слово: "КІНЕЦЬ" та пос¬тавити останню крапку.  Мушу писати – далі буде...

П./С. Життя – то є ілюзія його сприйняття, вигадана кожним індивідуумом окремо, за своєю фантазією. Тому за збіг фактів, місць та імен автор відповідальності не нестиме ...