Колись я не любила понедiлки...

Колись я не любила понеділки, а зараз ніби втратилось відчуття часу, і стає все одно — чи то понеділок, чи то четвер... Дні минають ніби спалахи іскор, такі насичені, такі цікаві і водночас безкінечно виснажливі. Я дуже мало сплю — мені здається майже злочином спати навесні, коли повітря довкола сповнене квітучих запахів, коли сутінки м'якою пурпуровою вуаллю опускаються на землю, коли вмикаються лимонного кольору ліхтарі й мені здається, ніби я у Львові. Не вистачає лише старенької вуличної бруквіки та кавових ароматів.

Ні, весняними ночами неможливо спати, особливо коли біля ліжка лежить купа книжок, сучасні українські автори упереміш з класикою на кшалт Цвейга та Паустовського, а ще мапа світу та англійська книга Tourism Career. Як тут будеш спати? Часом відчуваю себе Кафкою, це ж він писав: спати я буду, коли здобуду вищу освіту, а поки що я п'ю чорну каву. Так і зі мною. Книжки, робота, туризм, балет, весна повністю відібрали у мене увесь сон, заповнили всі години/хвилини/секунди, позбавили спокою та рівноваги. Отак і балансую, шукаю віправні точки, будую нові зв'язки, відкриваю нові паралелі та меридіани.
По-іншому не можу.
Або рухатись веперд, або відступати назад.
Назад, у минуле — хибний шлях.
Лише вперед, уверх,
вище за усі обрії,
вище від самої себе.