Полiт до зiрок

ПОЛІТ  ДО  ЗІРОК
   
   Хай моя казочка додасть вам радості, як тій курці, що знесла золоте яйце.
   Жив собі один пан. В юнацькі роки бавився він верховою їздою - цілісінькими днями літав на своєму золотогривому коні зеленим лугом. Коли ж він виріс і став поважним паном, то забавку свою змінив: почав скрізь роз’їжджати в золотій кареті, в яку запрягали трійку білих коней.
   Звідусіль збігалися люди, щоб подивитися на дивовижний виїзд багатої особи.
   Якось спало йому на думку впрягти в карету не трьох, а шестеро коней. От, виїхав. І що? Люди спочатку здивувалися, а потім замилувалися вигадкою пана. Добре. Набридла шестірка  -  впріг дев’ятеро. Набридла дев’ятка - нумо впрягати дванадцятьох. А потім ще більше, і ще, й ще!.. Так дійшов пан до сімдесяти коней в одній упряжці. (Це все, що було в його табуні).
   Одного разу виїхав він у степ, розігнав коней, і  -  диво!  -  злетіла карета у небо трохи не до самого Місяця. Налітався він так досхочу, аж поки коні не торкнулися копитами землі. Одна жалість  -  ніхто з людей цього не бачив.
   Наступного дня зібрав пан селян і оголосив їм, що минулої ночі літав він у золотій кареті по зоряному небу, і хто бажає, може вийти наступної ночі у степ і подивитися на надзвичайну дивину.
   А коли пан каже, хто не піде.
   «Гей! Гей, коні мої любенькі! Гей, гей, коні мої вірненькі! Несіть мене до зірок!..»
   Та що це? Не злетіли коні. Розігнав він їх удруге, і знов не сталося чуда. Спробував втретє  -  так само.
   - Повірте мені, люди добрі, літав я минулої ночі, літав! - бив себе в груди пан.
   Та хто ж йому повірить. Сміється товариство. Глузують, та й годі.
   З великої люті взяв пан батіг  -  розігнав коней, взяв голоблю  - побив карету і пішов собі світ-заочі.
   Блукав пан дорогами життя дуже довго, все шукав людину, яка б повірила йому. Шукав, шукав, та так і не знайшов.
   Сів він якось перепочити на придорожній камінь, коли це дивиться - виріс перед ним, як з-за горбочка млин, сірий заєць.
   - Мовчи, чоловіче, - сказав він панові. - Я знаю всі твої слова. Забудь їх. Я і твої коні  -  ми бігали колись одними стежками. Сьогодні ти виплакав останню сльозу свого відчаю, і я можу повернути тобі небо. Сідай на мене, - пан послухався, сів. - Я відвезу тебе додому, і кожної ночі, ми будемо з тобою літати до зірок. А коли ти забажаєш кому-небудь розповісти про свої небесні прогулянки, я призову до тебе моїх довірливих братів-зайців. (Сила) Коні і люди вже поза твоїми плечима.