Метаморфоза

В неповних сімнадцять років доля закинула мене до Кременчука. Рано залишившись зовсім без батьків, я мусила сама пробивати дорогу в житті. Може саме тому, ніколи нікого не боялась, майже кожного дня пізно повертаючись до свого  гуртожитку з вечірньої школи.

Одного зимового вечора, коли міцний мороз та рвучкий вітер розігнали всіх по домівках, я спокійно йшла сама по зовсім порожніх вулицях.
В яскравому світлі поодиноких ліхтарів починала свій божевільний танок перша заметіль. Я, заворожена тим дивним видовищем, не відразу помітила, що хтось мене на-здоганяє. Озирнувшись, побачила худорляву, якось хижо зігнуту, постать. Щоб перевірити своє недобре передчуття, пішла швидше. Незнайомець майже біг за мною, і я вже відчувала за спиною його важке дихання. І тоді, я вперше злякалась. Хотілось бігти, тікати щодуху. Та додому було ще дуже далеко.
« Не втечу, наздожене,» – промайнула думка. І тоді якась вища сила, яку ми називаємо інтуїцією і не завжди до неї дослухаємось, підказала мені це неординарне рішення.
Ще сама не розуміючи навіщо, я раптом зупинилась, повернувшись до нього, на добре освітленому місці.

Чоловік майже налетів на мене, і на якусь мить закляк від здивування.
Подивилась прямо на нього. Нічого втішного я там не побачила. Розпашілий мисливець в азарті погоні за жертвою. Обличчя потенційного злочинця: низький лоб, високі надбрів’я, глибоко посаджені очі хижо поблискували, вузька щілина рота, квадратне виступаюче підборіддя. Холо-дний жах поволі охоплював мою душу, яка вже зовсім «пішла в п’ятки».

І тоді раптом я йому посміхнулась і помертвілими губами вимовила не своїм, тремтячим голосом:
– Добре, що я вас тут зустріла. Так страшно іти самій! .
І ось на моїх очах з чоловіком почала відбуватись дивна метаморфоза.
З тьмяної глибини його холодних очей несподівано проглянуло щось людське, жорсткі губи розтяглися в посмішку, а обличчя стало якимось розгубленим і вже не таким страшним.

Випнувши впалі груди, розправивши вузенькі плечі, він взяв мою тремтячу руку і промовив хрипким голосом:
– Зі мною можеш бути спокійною. Мене тут всі бояться. Може чула про Жору-Одесита? То це я. Для тебе – просто Жорик. Не бійся, я проведу тебе аж додому.
І він мене дійсно довів до дверей мого гуртожитку. По дорозі я чомусь, розповіла йому трохи про своє життя.Він уважно слухав,не перебиваючи і нічого не запитуючи.
 На прощання, Жора шляхетно вклонився і кумедно шаркнувши ногою, сказав так лагідно, як тільки зумів:
– Якщо тебе хтось колись скривдить, звертайся прямо до мене, – і пішов геть.
 Через кілька днів я знову побачила його біля нашого гуртожитку в гурті п’яненьких розв’язних парубків, що брутально лаялись та чіплялись до перехожих дівчат.

Коли я, з острахом, проходила повз них, Жора сказав:
– Пацани, запам’ятайте цю чувіху. Якщо хтось при ній скаже хоч одне погане слово, будете мати справу зі мною!
Більше він не попадався мені на очі і я про нього майже зовсім забула у вирі напруженого життя.
Та якось, один з моїх друзів, неохоче зізнався, що його перестріли якісь підозрілі типи та попередили, щоб він ніколи не ображав мене. Доволі наляканий кавалер кудись хутко зник. Потім попереджали й інших. Так несподівано у мене з’явилась таємна охорона, якій я була не дуже й рада, бо моїх прихильників значно поменшало, а ті сміливці, що залишались, були зі мною аж надто чемними. Жора мене не забував, і , як тепер кажуть, «кришував» аж до заміжжя.
А коли ми до упаду танцювали на вулиці на моєму весіллі, до нас несподівано підійшов якийсь чоловік з величе-зним букетом біло-рожевих півоній. Я його навіть не відразу впізнала: гарно одягнений, зніяковілий – Жорик! Він привітав мене, вручивши букет, і, недобре зиркнувши на мого новоспеченого чоловіка, сказав:

– Ти, напевно, і не знаєш, яка дівчина тобі дісталась! Не раджу тобі її кривдити. Дивись мені! – і раптом по його щоці сповзла скупа сльоза.
– Та, ну вас! – сказав Жорик і зник так же блискавично, як і з’явився. Більше ніколи в житті я його не бачила.
Вже пізніше я чомусь часто ламала голову над цим феноменом, намагаючись зрозуміти, чому тоді сталася з ним така метаморфоза.
Може тому, що вперше в його невдалому житті, від нього не відсахнулись, а звернулись за допомогою, як до хорошої людини, повірили в нього?
Мабуть тоді, несподівано для самої себе, мені вдалося зачепити в його здичавілій душі якісь потаємні струни глибоко захованої людяності.