Переслiдувачi вiдьом

ПЕРЕСЛІДУВАЧІ  ВІДЬОМ
   
   Хай ця казочка замилує вас, як цвіркунова пісня подорожнього вночі серед степу.
   В одному селі жила баба на ім’я Варвара. Жила вона самотньо в хаті коло цвинтаря.
   Чутки про неї ходили різні, але всяк вважав її відьмою. У кого не спитай, кожен скаже, що знає, що вона може наврочити або перетворитися на яку завгодно тварину тощо. Тільки трапиться в селі якась оказія  –  вже й чутка пішла: “Це Варка зробила, вона чаклунка”.
   От захворіла якось баба Варвара: усе тіло чиряками обсипало, та так густо, що місця живого не знайти. Ні лягти, ні сісти не може. Нічого робити  –  пішла вона до лікаря.
   А той на неї з лайкою:
   – Скільки людям лиха поробила, а тепер, бач, і саму болячки вчепили. Не діждеш від мене помочі, відьмо!
   – Та ти ж лікар, Семене (лікаря саме так звали), поможи старій бабі.
   – Ні, Варко, не буду тебе лікувати. Забирайся геть, бо собаку спущу!
   – Пух-земля, одна сім’я, – сказала баба Варвара і пішла до церкви просити помочі в дяка.
   Дяк теж не вшанував Варку. Охрестив її анахтемською служкою, бісовою дитиною, лякав небом і пеклом, казав, що кожен чиряк у неї ; то окремий гріх і провина перед Богом, і теж звелів забиратися геть, частуючи бабу погрозами і прокльонами.
   – Пух-земля, одна сім’я, – сказала баба Варвара і пішла до річки. А чому? Не сказала б і сама.
   Назбирала вона хмизу, розпалила багаття, а коли дерево згоріло, встромила ноги у попіл і почала оплакувати свою гірку долю.
   Прочули люди про її хворобу, зібралися й пішли гуртом до річки, щоб доконати відьму.
   Прив’язали до старечої ноги чималу каменюку і кинули бабу у воду.
А вона й не втонула. Виринула з-під води й лежить собі на річковій гладі, як на м’якій траві. Камінь теж над водою піднявся, гойдається собі, як рибальський поплав.
   Тоді прив’язали каменюку і до другої ноги, та повторилося те ж саме.
   Дехто злякався. Та чи можна було стримати людей, коли їм конче кортіло порахуватися з чаклункою?
   Хтось порадив підсмажити на сковороді молоко та линути їй в обличчя; якщо баба відьма, то воно має одразу ж зробитися чорним. Хтось запропонував скинути з неї спідницю і прив’язати хреста до її хвоста (який у неї, певне, є), то вона тоді розідметься, як весняна жаба, підніметься під самісінькі хмари, де її й проткне золотим списом архистратиг Гавриїл.
   Однак зійшлися на тому, що нічого довго мудрувати, а треба просто, як те завжди робилося по всьому світу, взяти і спалити відьму на вогні. Вже й вогнище розвели, аж тут біжить дяк і каже таке:
   – Було мені зараз видіння. Вийшов я на двір скубти курку, аж ось розкрилося наді мною небо і чийсь гучний голос сказав мені: “Збери, дяче, свою паству. Хай кожен покається в гріхах, бо завтра прийде на землю Господь, щоб судити живих і мертвих по ділах їхніх!” Тому я і кажу вам: сповідуймо ж один одному провини і гріхи свої, щоб з чистими душами стати перед Господом, – і одразу ж до Варки: – Зізнавайся, відьмо, у своїх гріхах, бо через тебе й нам горе буде!
   – Я готова, – сказала баба Варвара. – Питайте.
   Тут вийшла вперед баба Горпина.
   – Кажи, Варко, – зацокотіла вона люто зубами, – ти моїй Квітці поробила так, що в бідної корови повне вим’я молока, а дати не може. З учорашнього вечора бідна кричить не своїм голосом, і ніхто їй не дасть порятунку. Ти поробила, кажи, ти?!
   Хотіла баба Варвара щось сказати, але не встигла; не дав їй цього зробити пастух Левко Босоніжко.
   – Це мій гріх, – схиливши голову, сумно сказав парубок.
   – Твій?!!..
   – Мій… Вчора ввечері жену я додому корів, і треба ж такої халепи – вже перед самим селом ваша Квітка, бабусю  Горпино, ніби сказилася, знов до лугу подалася. Я й так і сяк намагався її завернути – все марно. Тоді спересердя я й кинув по ній ціпком, та бач, влучив прямісінько у вим’я. Мій це гріх, мій. Каюся я за це перед Богом, а у вас, бабусю Горпино, прошу пробачення.
   – Є на тобі ще який гріх? – запитав його дяк.
   – Ні, немає.
   – Добре. – і далі: – Знов тебе запитаю, Варваро, відповідай мені, як перед Богом, чи бува не через твої чари наш пан Афедроненко на ноги послабшав і зліг, бідолаха?
   Хотіла баба Варвара щось сказати, але не встигла: не дали їй цього зробити молода панночка зі своїм любчиком. Вийшли вони до кола, попадали навколішки, заплакали густо, почали навперебій казати:
   – Це наш гріх, люди добрі, наш! І чи є за такі гріхи позбавлення від кари?
   – Годі плакати! – сердито сказав дяк. – У чім гріх ваш, кажіть швиденько.
   – Усі ви знаєте, – почала панночка, – що мій батько, старий пан, завжди був страшенним скупирадлом. Усе життя він тримав домашніх своїх на хлібі й воді, копійки нікому ніколи не дав на гостинця. От ми й вирішили з коханчиком моїм Гнатом отруїти його, щоб все добро його перейшло до нас. Та вийшло так, що чи отрута була слабка, чи батько дебелий, але не помер він, бач, живий, тільки ноги в нього послабіли й язика відібрало.
   – Ой, не знаю, – сказав спантеличено дяк, – чи буде вам милість від Бога за такий гріх. Ну, то вже Його справа. Чи є за вами ще які гріхи?
   – Ні, немає.
   – Добре. – і далі: – Знов тебе запитаю, Варваро, кажи: ти нашого коваля Олімпія минулого тижня вночі як того жеребця, по степу до смерті заганяла?! Кажи: ти… чи не ти?
   Хотіла баба Варвара щось сказати, але не встигла; не дав їй цього зробити Олімпіїв кум, псар Максим Живорадло.
   – Це мій гріх, – сказав слізно псар.
   – Хіба?!
   – Ага, мій. Зайшли ми якось з Олімпієм до корчми, щоб побавитися горілкою. І як потягли ми по третьому кухлю, я й вирішив поглузувати над кумом; вивів його до вітру, а сам накрився квітчастою хусткою, схожою на Варчину, закинув на Олімпія обидві ноги і ну степом гасати… Не міг навіть у думках своїх уявити, що в цього дебелого довганя від переляку серце трісне. То ж, в’яжіть мені руки, ведіть до судді, бийте мене киями або й зовсім забийте, але цей гріх на моїй душі.
   Після такої сповіді псаря Живорадла весь народ мов скам’янів; якого там ладу шукати, ніхто не знав.
   Лише дяк опанував собою:
   – Зізнавайся, Варко, та повторюй за мною: “ Я  –  відьма, бо вмію на свиню обертатися”. Ну, чого мовчиш? Ніч на дворі… Повторюй, кажу: “я – відьма…”
   – Пух – земля, одна сім’я, – сказала баба Варвара. – Що хочете зі мною робіть, але не вмію я на свиню обертатися!
   Аж тут грім загуркотів. Ніч-повитуха у хмари дощову зливу прийняла. Куди там до сповідання.
   Вирішили на світанку зібратися коло річки, щоб гідно стати перед очі Небесного Судді.
   Улітку   ніч минає швидко. Настав ранок. З-за річки усміхнулося лагідне сонечко. Вбрані у білі сорочки, зі свічками, почали сходитися до річки люди.
   Чекають.
   Година, дві минає, а Небо знай мовчить.
   Тут хтось і каже:
   – А де ж відьма?
   Туди, сюди  –  немає. Еге!..
   Послали хлопця, щоб довідався про неї.
   Збігав хлопчина і приніс таку звістку, що буцімто стелю з Варчиної хати минулої ночі було зірвано буревієм і віднесено аж під рівчак і що сама відьма померла, та як  –  стояла з протягнутими до неба руками!
   Потому у людей аж від серця відлягло. Все знай хрестилися та раділи спасінню. А дяк сказав:
   – Немає на вас гріха, люди добрі, тому й Судний День перенесено до інших часів. Одну лише відьму Бог покарав нещадно. Отже ж Варка! То вона так зробила учора, щоб ви на себе її гріхи побрали. Відтепер живіть і радійте з милості Божої, уславлюйте Сущого в молитвах старанно.
   …З того часу пішло життя в тому селі, як у раю. Тільки… Хто його знає, з якої причини десь через півроку у дяка вискочив на носі чиряк, у лікаря, ніби вітром, з голови волосся поздувало, а псар Максим Живорадло осліп на одне око. От і все.