Вуста вхiд i вихiд

ВУСТА; ВХІД І ВИХІД
   
   Хай казочка моя засяє під людським серцем, як вогник лампадки під образами.
   Жили-були два брати: один лагідний, доброзичливий, щиросердний, а другий такий злий, аж у роті йому чорно. Не чоловік, а варивода, аж клекотить у нім злість. Так було впече словом, не треба й вогню. Рідні брати, а такі різні, наче не одного батька діти.
   Та був і у першого один гріх: поїсти він любив. Не встигне вранці очі продерти, а вже щось до рота тягне. Сказано: «лакома душа з’їла б і лоша», – це про нього. І так уже він від того з часом розтовстів, що й сказати гріх. Другого такого товстуна у світі не відшукати.
   Прийшли якось до нього гості на свято. Цілий день їли й пили, а він усе промовляв: «Оце ще вареника з’їм, та після ще сім, та ще полежу, та ще стільки умережу, подивлюсь на сволок, та ще сорок». Але стало йому від того переїду та перепою погано. «Піду, – каже, – на печі полежу». Поставив він ногу на припічок, хотів і другу поставити, та, бач, не втримався, впав навзнак серед гостей, так що багатьох пом’яв і покалічив.
   Повернемось тепер до другого брата, у якого була тільки шкура та кості, та повна торба злості.
   Одного разу, коли він вийшов на майдан, щоб сварити всіх, то й сталося з ним ось що: почали у нього з рота вискакувати жаби! Безліч жаб!!
   (Тут треба сказати, що хутір, де вони жили, стояв біля самісінького болота, і людям дуже вже допікали гнуси та шкідливі комахи).
   Пострибали ті жаби в болото і почали ловити тих комах. Одразу ж поменшало гнусів і людям стало легше жити. То правильно кажуть: «Нема того злого, що б не вийшло на добре». Почали люди дякувати тому чоловіку за лайку спасенну, і сталося диво: остання жаба вистрибнула у нього із рота, і він заспівав. І з тих пір не чули від нього жодного лайливого слова.
   Сила. Багато з того, що входить до уст, не виходить назовні, а лишається в людині і сквернить її, але те, що виходить із уст, позбавляє людське серце від сквернот різних.