Власний Вибiр

ВЛАСНИЙ ВИБІР

   Промовляючи добре слово, зичу слухачеві добра.   
   Жили собі чоловік і жінка. Якось народилася у них дитина  – ловкий кароокий хлопчик. Гадав батько: «От виросте мій син, то й передам я йому секрет свого ремесла: як робити красиві квітчасті килими».
   Підріс син, а батькові допомагає неохоче і не бажає того ремесла знати.
   – Чому? – запитав його якось батько. – Робота творча і грошики дає.
   – Хай так, – відповів син, – тільки не до душі вона мені.
   – А що ж тобі по душі?
   – Хочу бути чаклуном, чародієм.
   – Ха-ха! – розсміявся батько. – То тільки в казках бувають чаклуни та чародії. У житті цього нема. Життя  –  це інша річ.
   – Не тримайте мене, татуню, – серйозно, по-дорослому, сказав хлопчина. – Піду я шукати іншого вчителя.
   – Не пущу! Ні за що не відпущу! – обурено гримнув батько.
   Та не послухався його син і одної ночі втік таки з дому.
   Довго йшов він дорогою, і захотілося йому спати. Зайшов він до корчми. Корчмар нагодував його, а тоді й каже:
   – Залишайся у мене. Будеш мені допомагати, а я буду тебе годувати. А з часом зроблю з тебе такого кухаря, що ген-ген! І ситий будеш, і грошики матимеш!
   – Спасибі вам за те, що нагодували мене, – подякував підліток, – але піду я собі далі.
   – Куди ж ти підеш?
   – Піду шукати вчителя, чаклуна.
   – То йди, – тільки й розвів руками корчмар. – Як дурна голова  – ногам спокою нема.
   Пішов той хлопчик далі. Тільки ступив на ґрунт, коли дивиться  – обабіч дороги, на траві, сидить сліпий кобзар, щось на кобзі грає й плаче.
   – Чого ви плачете, дідусю?
   – Як тут не плакати, – сказав кобзар. – Втік від мене мій поводир. Куди я тепер без очей піду!
   – А куди вам треба?
   – Та хоча б до сусіднього села потрапити. Там у мене родичі є.
   – То я вас туди проведу, – запропонував маленький мандрівник.
   – От спасибі!..
   Пішли вони вдвох. А коли прийшли до села, кобзар і промовляє до нього:
   – Лишайся зі мною. Будемо мандрувати вдвох: і світ побачиш, і на кобзі грати навчишся. А скільки я знаю пісень, дум та байок – не полічити!
   – Гарно мені з вами, – сказав хлопчик, – і пісні мені ваші подобаються, але маю я йти далі один.
   – Чому?
   – Шукаю я собі вчителя-чаклуна. Хочу я пізнати що, то є  – чародійство.
   – Навіщо воно тобі?
   – І сам не знаю.
   – Шкода мені з тобою розлучатися, – гірко зітхнув кобзар. – Та хіба тебе втримаєш. Іди собі з Богом.
   Пішов він далі. І зустрівся йому подорожній. То був цікавий, вчена людина.
   – Ходімо зі мною, – сказав він хлопцеві. – Я відведу тебе до столиці і навчу різним наукам. Чи чув ти: де знання, там і мудрість.
   – Може й цікаве ваше життя, – відповів хлопчик, – та тільки для мене цікавіше довідатися, що то є чародійство.
   – Твоє бажання  –  пусте, – глузливо мовив вчений. – Чародійство –  штука, воно від лукавого. Не годиться тобі змалечку хибну дорогу обирати.
   – Дозвольте вас запитати…
   – Питай.
   – Чи чули ви про чародійство, чи самі пізнали?
   – Чув.
   – А я хочу пізнати.
   І пішов собі хлопчик далі.
   От прийшов він до лісу та й натрапив на хатинку лісничого. А вже ніч. Ліг він спати. Уранці прийшов лісничий; сам поїв, хлопця нагодував. І все мовчки. Потім пішов надвір дрова рубати. І так уже він ловко орудував сокирою, що хлопець аж замилувався, зачарувався ним, а про себе подумав: «Залишуся в нього жити».
   Через якийсь час пішли вони до корчми вже знайомого нам корчмаря. Було якесь свято. І так сталося, що зійшлися туди батько й мати хлопця, сліпий кобзар із новим поводирем і цікавий муж із столиці. Як побачили вони хлопця, то й почали питати:
   – Ну як, знайшов собі вчителя?
   – Знайшов.
   – І де ж він?
   – Поруч зі мною.
   – Який же він чародій? Ми його знаємо. Це  –  лісничий, і глухий до того ж.
   – Він мій Чародій-вчитель.
   – І чому ж він тебе навчив?
   Хлопець лагідно всміхнувся, ніби щось пригадав, і так їм сказав:
   – Він навчив мене прислухатися до голосу лісу і розуміти мову звірів.
   – І це все?!!..
   – Все… (Сила)