Бачити добро

БАЧИТИ ДОБРО
   
   Багато людей приходило до мене, і майже від кожного чув я таку думку: «Як не було добра зроду, не буде й до гробу». Тільки з власного досвіду скажу: не має воно того бути, якщо…
   Дорогі мої ви й любі, від щирого серця добра я вам зичу. Ось послухайте від старого діда гараздую притчу.
   Жили собі чоловік та жінка. Бідненько жили, вели кой-яке хазяйство і ростили діточок. А я виросли дітки (два сини і дочечка-квітка), то й попросили вони батьків «покірно», наступивши на горло, забиратися геть з двору. Чому? Тіснувато їм, бач, стало у хаті, не схотіли вони зайвого клопоту мати, стареньких батька й матір доглядати. Ото тобі: біда бідному  –  і вмерти у своїй хаті не дадуть. Що його робити? Впилися старі водою, похмелилися сльозою та й пішли з рідної домівки.
   Великий світ, та нема де дітись.
   Ідуть вони дорогою, чоловік і каже:
   – Прожив я вік, як у ступі стовк: ні смаку, ні знаку.
   Жінка каже:
   – Вже нам, рідненький, і в пеклі гірше не буде. Легше бездомному собаці, ніж нам. Ні кола у нас, ні двора, ні рогатого вола. Тягли все життя лямку, і на тобі, – дожилися: як помремо, то й нікому буде викопати ямку. Дістануться наші білі тілечки чорним крукам та хижим звірам.
   – Так, моя люба, так: тільки й ходу, що з моста в воду.
   – Гріх таку смерть йняти, – каже жінка. – Зачекаємо трохи. Бог не без милості. Може Він, дивлячись на наше страждання, й дасть нам хоч трохи щастя зазнати. Гіркий світ, а треба жити.
   – Що ж робить, треба жити, – погодився муж. – Душа не пташка – не виженеш.
   За такою розмовою не помітили вони, як увійшли в ліс. Аж тут де не візьмись – вуж.
   – У чім ваша туга? – питається їх.
   – Діти нас на старості літ з хати вигнали, – каже жінка.
   – Щоб їм світ замакітрився! Щоб їх, окаянних, земля не прийняла! Щоб їх родимець побив! – посипав прокльонами чоловік.
   – Нічого дивного, – каже вуж. – Кого біда кусає, той завжди на когось злість має. Та тільки чим ви кращі од своїх дітей, коли на них прокляття насилаєте?
   – Хіба по-інакшому можна? – здивовано запитав чоловік. – На віку горя  –  море, а радощів  –  і на ложку не збереш. Ну як тут не злитися?
   – А чи чули ви таке? Біда вимучить, біда й виучить. Біда розум родить і на розум наводить.
   – Чули, чули, – мовив чоловік, – Але, на жаль, приказка не завжди на життя схожа.
   – Не скажіть. Кожна пригода  –  до мудрості дорога, якщо не потурати журбі: вона тобі ножем під серце, а ти їй під носа перцю. Іще скажу: прийшла біда  –  тримайся, прийшло щастя  –  пильнуй.
   – Аж смішно, йбо! – втрутилася в розмову жінка. – Навіщо ти цього вужа слухаєш? Якби він такого горя зазнав, як ми зазнали, то й не захотів би нас на розум наставляти.
   – О, якби то ви знали мою долю! – зітхнув вуж. – Знався і я з горем, а тепер от із щастям у злагоді живу.
   – То, може, ти й нам свого щастя позичиш? – спитав його чоловік.
   – А чому б і ні? – лагідно усміхнувся вуж. – Кажіть, що вам треба для щастя?
   Вони тоді нумо промовляти, що їм для щастя треба:
   – Велику хату, на всі достатки багату; такий шматок землі, щоб за півдня обійти й ще за годину; пару волів, плямисту телицю, овечок з десяток і різної птиці. Це все, що нам треба для щастя.
   – Добре, – сказав вуж. – Прийшло ваше щастя. Візьміть мій чарівний перстень, повертайтеся у своє село, і де вподобаєте місце для домівки своєї, киньте ним об землю – одразу все з’явиться по ваших словах. Та не забувайте моєї науки: пильнуйте своє щастя і не потурайте журбі.
   Та з часом чоловік і жінка знову прийшли до лісу.
   – Що сталося? – запитав їх вуж. – Чи не до вподоби вам таке щастя?
   – Яке там щастя!
   – А що?
   – Як побачили наші діти, що ми краще од них живемо, то й прийшли і вигнали нас із нової хати, – гірко зітхнув чоловік.
   А жінко слізно сказала:
   – Буде біді кінець, як нас не стане. Бо де щастя, там і заздрість.
   – Так, так, – зайшовся сміхом вуж. – Головне ви вже зрозуміли. Чи не казав я вам: біда помучить, але й жити научить.
   – То що ж робити?
   І він їх навчив:
   – Дам я вам, – сказав, – корінець радості, чарівну торбу, в якій ви завжди знайдете що поїсти, і чарівний горішок. Повертайтесь у рідне село, знайдіть таке-сяке місце, киньте горішка об землю – і виросте на тому місці невеличка хатинка, яка нікому не впаде у вічі. Їсти вам буде що, а корінець радості додасть миру вашим люблячим душам. Живіть собі в злагоді і любові, радійте своєму щастю. Що ж до людей… Кожного дня на їхніх очах чиніть щось подібне до сварки. Сьогодні, скажімо, жінка чоловіка лає та мокрим рушником частує, а завтра  –  чоловік жінку навколо хати ганяє. Тоді ніхто не зазіхне на ваше щастя. Бо, як звісно, чужа біда  –  людям коляда.
   Усе зробили чоловік і жінка, як навчив їх вуж. І зажили вони з того часу добре: горя в людей не позичаючи, а своє «роздаючи». Щодня вони сварилися та гризлися на очах у всього села, а потім, як увійдуть у хату, чоловік було й скаже:
   – Нема ні в кого правди, тільки в мене та в моєї жінки.
   – Так, любий, так, – було скаже  і жінка: – Не завжди горе на плечах сидить, настане час, що і звалиться.
   Ох і цілющий же ж був той корінь радості! Чарівний відвар, зроблений з того корінця, додав старому подружжю такої насолоди в житті, що вони кохали одне одного так ніжно та так солодко, як ті молодята.
   Коли ж прийшла і постукала в їхні двері сама панна Смерть, вони зустріли її як найдорожчого гостя, посадили за стіл на покуть, поставили перед нею безліч мисок з різними наїдками, а самі пішли на майдан танцювати (саме у той день свято в селі було).
                «Танцювала риба з раком…»
   Дивляться на них люди й дивуються:
   – Чи вас ґедзь укусив?
   – А хіба що?
   – Ви ж усе життя в сварках провели, а тепер  – на тобі  – до танців удалися.
   – Бува лихо, що плаче, – мовила жартома жінка, – а бува, що й скаче.
   А чоловік сказав:
   – Не щодня брехня, деколи й правда. А чи є серед вас наші діти: два сини і дочечка-квітка?
   – Ми тут, тату! – вигукнули ті. – Ми, ще й наші діточки  – ваші онуки.
   – А ходіть-но до нас у танок!..
   
«Оце іду, оце іду по коліна в лободу,
Та до тої дівчини, що хороша на виду!..»
   
   Пішли у танок їхні діти з онуками.
   
«Ти, чорна, подай човна,
А ти, руда, ходи сюда,
А ти, біла, постій там,
Я до тебе прийду сам!..»
   
   Коли музика перестала грати, чоловік і жінка тричі навхрест обнялися, ніжно поцілувалися і попадали на землю.
   …Прибігла на майдан панна Смерть, а вони вже й мертві.