Що маe бути, того не минути

ЩО МАЄ БУТИ, ТОГО НЕ МИНУТИ
               
«Отож, дослідили ми це  –  й воно так,
                послухай цього, – й зрозумій собі все!»
                Книга Йова (Гл.5, Вірш 27)
1
   Хай моя казочка буде вашій душі, як грудочка масла для каші або як доречна латка для дірки на штанях.
   Сказано: нема добра без лиха; і ще: хто не зазнав зла, не вміє шанувати і добра. Про це моя казочка, друзі.
   У країні зелених лугів, молока і меду, де сонце сходило щоранку таке ловке, як стигла ягода малини над росяною землею, жив собі дуже благочестивий чоловік. Доброго він тримався, а поганого цурався, до злого не ходив, а за три милі обходив. Звісна річ: всяк клопоче, бо добра собі хоче. Та коли від злого втікаєш, до доброго навряд чи дійдеш. Чому? Бо крихта тільки в хлібині хліб, а дерево тільки в лісі ліс, а так  –  деревина. Отже: заступи природу дверима, то вона тобі вікном ввійде. А біс уродиться і там, де його не посієш.
   Ой легко, як легко тому живеться, хто взяв до душі слова:
   «ЩО МАЄ БУТИ, ТОГО НЕ МИНУТИ».
   Одного разу в того чоловіка пропала корова. Пішов він її шукати, а сам заблукав, не помітив, як забрів у болото. А тут ніч. Куди його йти? Що робити? Ступи не так крок  –  і прощайся душа з тілом. А тут іще в болоті щось засмерділо. Гнилого болота й чорт боїться, що вже про людину казати. Моторошно йому стало, журба плугом по серцю пройшла. Сів він на горбочку, сумує:
   – Що воно за життя таке! Сьогодні пан, а завтра пропав. Корову утеряв, і сам не знаєш чи спасешся. Нащо його мати надію?
   І звісно: надія  – добрий сніданок, але погана вечеря. Важко ждати, як нічого не видати. І рад би неба прихилити, та не хилиться.

2
   Минула ніч. На світанку  – вийшов з лісу і став на галявині його кум.
   – Куме, ти?
   – Я.
   – А це ти, куме?
   – Я.
   – І мені це не сниться?
   – Ні.
   – А мені це, бува, не примарилось?
   – Яке там примарилось. Рятуй, куме!
   – А хіба що?
   – Пішов, бач, шукати корову, а сам забрів у болото.
   – Ото біда. Невже не міг дочекатися світанку, а тоді вже шукати свою корову?
   – Злякався я за неї, от і пішов.
   – Хіба забув ти, що в болото влізти легко, а от назад – хоч воли впрягай.
   – Не думав я тобі про болото.
   – А треба  було б подумати. Казав я тобі: і з доброї години дожидай лихої днини. Так ти не слухав.
   – Не докоряй мені, куме. Краще порадь, що його робити?
   – А ти ходи до мене.
   – А як провалюся?
   – А як  –  ні?
   – Боюся… куме… рятуй!..
   – Як?
   – Не знаю.
   – От і я  –  не знаю. Я ж до тебе не піду.
   – Невже мені отут сконати?
   – А що. Як то кажуть: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.
   – Не жартуй.
   – А я і не жартую. Зробимо от що: повернуся я в хутір, за хлопцями, може, кого і підмовлю. А ти лишайся, чекай на нас. Щось та буде. Добро минулося  –  лихо настало, лихо минеться  –  добро настане.
   – Знаєш що, куме?
   – Що?
   – Сиджу я у болоті і думаю: є тільки двоє добрих людей на світі…
   – Певно, це ти і я?
   – Ні, куме, ні.
   – А хто?
   – Один вже вмер, а другий ще й не народився.
   – Гарна твоя приповідка. Тільки піду я.
   – То йди.
   І кум пішов.
   А чоловік той з великої туги, відчуваючи, що тут ніхто не врятує його від скорої смерті, загубивши надію на життя, до злоби удався і крізь сльози відчаю почав лаяти і корову, і себе, і болото, і кума, та й неба злим словом не обминув і кляв Бога.
   Звісна річ: злість відчиняє рота, а закриває очі. А є й таке: лиха іскра поле спалить - і сама щезне.

3
   Минуло ще кілька днів. Голодний, покусаний гнусами, страждав той чоловік несказанно. А що поробиш? Рада б зірка зійти  –  чорна хмара заступає. Та не знав він іще, що недалеко вже його щастя. Бо чим темніша ніч, тим ясніші зорі.
   Брів якось лісом голодний ведмідь. Вийшов він на галявину і побачив серед болота людину із запалими від голоду очима і щоками, з блідим і худим тілом.
   – Ти потрапив у болото, куди ще ніхто з людей не потрапляв, – сказав ведмідь людською мовою і спитав: – Що ти там робиш?
   – А ти й не бачиш! – докірливо мовив чоловік. – Ось сиджу в болоті і плачу та Бога клену за те, що він дав мені таку гірку долю.
   Ведмідь розсміявся.
   – Що тут смішного?
   – Сердилась баба на діда, а він того й не відав, – відповів йому приказкою ведмідь. І ще сказав: – Хто звечора плаче, той вранці скаче.
   – Дивлюсь я на тебе, Ведмедику, і думаю: не кращий ти од мого кума.
   – А хіба що?
   – Усі ви розумні, доки в біду не потрапите.
   – А звідки ти знаєш, що я не зазнав у житті біди? – спитав Ведмідь. Чоловік промовчав. – Отож-бо. Минулого літа прийшли до лісу мисливці і постріляли всю мою сім’ю. – Ведмідь помовчав. – Не журись, чоловіче. Нехай тобою біда журиться. Йбо гарно тому жити, хто не має за чим тужить. Твій гнів без сили. Не дай йому вмерти, то він тобі не дасть жити.
   – Куди там жити! Я вже до смерті готовий.
   – Це добре. Та тільки не спіши поки що вмирати. Старе вогнище, а як на ньому хороше новий вогонь розкласти!
   – Я, Ведмедику, й без вогню горю.
   – І це чудово. Вогонь кочерги не боїться, а кочерга вогню. То й стань кочергою.
   – Що ти цим хочеш сказати?
   – Що в болоті родиться, то в дорозі згодиться.
   – Нема мені вже путі.
   – А як я тебе порятую?
   – Порятуєш, щоб з’їсти?
   – Брехати не буду  –  їсти я справді хочу, але ти вже мені не їжа. Бо бачу я, на що в тебе слина котиться.
   – Тоді рятуй, – погодився чоловік.
   Завалив ведмідь височезне дерево, що росло коло самого болота, і воно своєю кроною якраз дістало того острівця, де сидів невдаха. Геть слабкий був сердега, але зібрався він з духом і таки переліз по стовбуру на галявину. Збігав ведмідь до лісу, назбирав корінців, ягідок, навіть медком десь розжився, нагодував того чоловіка та й каже:
   – Втамував ти свій голод, а тепер поспи трохи, наберися сил. А вранці я тебе віднесу до села.
   – А ти що цей час робитимеш? – спитав підозріло чоловік.
   – Теж посплю трохи. Бо втомився і я.
   Лягли вони спати. Ведмідь  –  той одразу заснув, а чоловікові думка у голову – бамц! «Повернуся я до села, – думає собі, – і що? Годувальницю свою я утеряв. Як жити буду? А коли ведмедя вбити… що буде? Одна лише користь. Здеру з нього шкуру, продам і куплю нову корову!»
   За думкою потяглися руки, підхопили, незважаючи на велику слабкість, чималу каменюку і жбурнули ведмедю в голову. Але оскільки він від слабості тремтів і все зробив поспіхом, намагаючись учинити дурне діло, то камінь лише розбудив ведмедя; він не влучив у звіра всією своєю вагою, а тільки розсік ведмедеві гострим кінцем вухо.
   Підскочив лісовий велетень, обдивився навколо, шукаючи того, хто це зробив. Але не побачив нікого – тільки врятований ним чолов’яга стояв осторонь з присоромленим обличчям. Від жаху у нього пересохло в горлі, він змок від поту і навіть очей підняти не смів.
   Зрозумів ведмідь, чия це справа, і заплакав. Котилася гірка сльоза не від болю, не від гніву та люті, але від ганебної дії того, хто вдався до спокуси проти свого блага.
   – Слухай, діброво, що ліс говорить, – сказав Ведмідь. – Вийшов ти з одного болота, а в друге ускочив. Ліс великий, а путнього дерева не знайдеш. Та тільки немає такого дерева, щоб на нього птиця не сідала. Тепер як порятуєш себе сам, то будеш жити. А як ні… Обіцяв я тобі, що віднесу тебе до села. Так і зроблю. Пильнуй же себе, і Боже тебе збав зробити щось подібне.

4
   Повернувся чоловік до хутора ; і одразу до кумової хати. А там кума. Як заплаче, й мовить до нього:
   – Прийшов позавчора мій чоловік додому і каже мені: «Бачив, – каже, – як кум наш гине, а рятувати не став. Бо не знав що вчинити. А вночі йому погано стало, покрився він злим гнояком по всьому тілу. Він тоді як підскочить і побіг… Я кричу: «Куди ти?» А він мені: «За кумом!..» Ось і ти прийшов, а його все нема».
   – Не плач, кумо, – сказав кум. – Як дасть Бог, то й він вернеться.
   І з того часу зажив той чоловік гарно, бо стало на його душі так тихо, що хоч мак сій.
   Сила. Чисте небо не боїться ні блискавки, ні грому. А сонечко в дорозі не спіткнеться.
             
    Ви спитаєте мене: а де ж ділася його корова? Скажу. З’їв її отой ведмідь. Але про це в народі така помовка існує: «Не прав ведмідь, що корову з’їв, не права й корова, що в ліс пішла».