Соколиний Piд

СОКОЛИНИЙ РІД

«Як бджола топить з жалом кінець животів,
Так я з думкою у душу у небо втопив».
                Левко Боровиковський
   
   Хай моя казочка горить золотою свічечкою над родовими джерелами в нескінченних ночах ваших блукань.
   У давні-давні часи на зеленому тисячолітньому дубі в калинових та барвінкових гніздах жило соколине плем’я. Небо було їм рідною домівкою; вдень світило їм сонечко, вночі  –  чарівний місяць, а зірочки, замиловані маленькими соколятами, кожної ночі співали їм лагідних колискових пісень.
   Та одного разу прийшов і сів під дубом літній чоловік із сивою бородою. Сидить собі, пісні співає. Довго слухали соколи той спів, а тоді послали таки одного, щоб розвідав він, що воно таке.
   – Хто ти? – спитав сокіл старого співака.
   – Я – людина, – мовив той.
   – А я сокіл  –  син неба.
   – Це добре, – сказав чоловік. – Тільки… чи не набридло вам, соколам, з небом втішатись? Невже ніколи не спадало вам на думку обернутися на людей, щоб жити за їхніми законами на цій землі?
   – А які в вас закони? – питається сокіл. – Як ви живете?
   – Живемо ми громадою, порядкуємо радою, разом сіємо, разом врожай збираємо, хлібець їмо, вином запиваємо. Є в нас і будні, є в нас і свята; живемо, одне слово, гарно й завзято. – І далі каже. – Приставайте, соколи, і ви до нас, на світлий вік, на добрий час.
   – Подобається мені ваше життя, – сказав сокіл. – І все ж маю порадитися з братами.
   – То радься.
   Злетів сокіл на високого дуба і про все повідав братам та сестрам. Погодилися ті стати людьми, тільки один був проти і все благав свою кохану лишитися з ним на дубі.
   – Не можу я йти проти волі батьків, – сказала красуня і подалася зо всіма до сивобородого.
   Він дав їм напитися чарівного зілля  –  і соколи стали людьми.
   Щодня літав сокіл до хутора, де жили його родичі, жалібно квилив-проквиляв, щоб мила його зачувала та смутно ся мала і голівоньку склоняла, серденьком соколика свого споминала. Але кожного разу був він гнаний. Ще вчора брати і сестри, сьогодні жбурляли у нього камінням, стріляли з луків, плювали у його бік, кажучи: «В сім’ї не без виродка».
   Одного разу до того хутора ворожий цар приїжджав, всіх людей-соколів постріляв-порубав, дітей кіньми потоптав, а красуню-соколицю до себе у палац жити забрав, у срібні пута заплутав, жемчужжю очі завішав, велів скликати людей на весілля.
  Сів соколонько на дубоньку, схилив-склонив головоньку униз додолоньку, за подругою своєю тужить-побивається, сльозою-росинкою втирається.
   Аж ось де не візьмись  –  голуб, та й каже:
   – Бачу я, як то б’ється птиця об птиці.
   – Як же мені не побиватися, – каже сокіл, – коли всю мою родину вигубив лютий цар, а королівну серця мого до себе жити узяв. Одна мені тепер дума: як з її ніг срібні пута познімати, коло очей жемчужі пообирати, соколині крила їй повертати.
   – Знаю я, як твою тугу відвести, – мовив голуб. – Тільки для цього ти маєш на якийсь час теж стати людиною.
   – Хай так, – погодився сокіл.
   – Вдарся лише об землю і ти  –  людина.
   Вдарився сокіл об землю, і став перед голубом кремезним парубком.
   – На будь-якого звіра так перекинешся, а на сокола  –  ні, – сказав голуб. – Тепер же збери з-під дуба жолуді, розітри їх на борошно, на джерельній воді тісто заміси і спечи з нього хліб. Досить тобі й коханій твоїй з’їсти хоча б по крихті цього хлібця, щоб ви знову стали соколами.
   – Спасибі тобі, голубе-брате! – радо вигукнув парубок, – затямив я твої слова, все зроблю як ти звелів.
   – Поспішай же, бо часу в тебе до нового сонця.
   Сказав так голуб і зник.
   Зібрав парубок скоренько жолуді, перемолов їх на борошно, на джерельній воді тісто замісив, зробив з глини пічечку, розвів вогонь, спік хліб-рятівник і побіг мерщій до царевого замку.
   Став йому на перешкоді густий ліс ; він скинувся ведмедем та перейшов; тут море  –  він скинувся окунем та переплив; у замок влетів мушкою, а до дівчини підійшов комашкою ; і врешті перекинувся чоловіком.
   – Коханий мій! – кинулася на шию парубкові красуня. – Як я на тебе чекала, один тільки Сокіл-Рід знає!
   – Я, кохана, перекидався не раз і не два, поки дійшов до тебе! Був я спершу звірюкою, потім зробився рибою, мушкою, комашкою, а іще попробував бути чоловіком…
   – Та краще, мабуть, жити між комах, – зітхнула дівчина, – а між людей  –  нема гірше!
   – Е-е, соколя моє бездольне, безрідне! Краще ми будемо по небу літати та собі живності діставати, аніж у тяжкій неволі у царів проживати. Ей, тяжко!.. У царів є що пити і їсти, та тільки не маєш волі по світу ходити. Тож скоріше, моя люба, причастимось до мого хліба та знову станемо соколами… А де ж він?.. Гой…
   Кинувся парубок шукати хлібину, а її катма, десь загубив дорогою. Все одно, давай тікати.
   Цар як помітив, що бранки його нема, то й послав погоню.
   Першими до дуба добігли соколині діти, а що далі робити, не знають. Тут їм знову став у пригоді голуб.
   – Лізьте, – каже, – мерщій на дуба, а я тим часом лісових звірів покличу, вони тих людей затримають трохи.
   – У них же зброя є, – каже парубок, – вони звірів переб’ють та за нами полізуть.
   – Хай вас це не турбує.
   – А що ми на тому дубі робити будемо?
   – Погукайте Раду-Радуницю, вона Кришеня попросить, Кришень Вола у Віз впряже і до вас прижене. Ви тоді сідайте в той Віз і рушайте Чумацьким Шляхом, куди вам вкажуть Риба Яві і Риба Наві. Багато верст доведеться вам подолати, та настане такий день, коли з’явиться вам Коляда і сповістить про час повертати назад. Онук цього дуба, що виросте обабіч, чекатиме на вас, і як тільки ви торкнетесь його листя  –  знову станете соколами.
   Все сталося по словах голуба! – подалися молоді у далеку спасенну путь.
   Що тільки не робили цареві слуги, щоб повернути втікачів, – усе марно.               
   Аж  зірвалася тут страшна злива, і йшов дощ всю ніч; вода піднімалася все вище й вище; багато людей тої ночі потонуло. Лише кілька з них врятувалося ; ті, що дісталися вершини дуба. І стали утопленики: жінки  –  русалками, а чоловіки  –  морськими людьми. Про це ще в народі така пісня збереглася:
                «Русалочки, земляночки,
                На дуб лізли, кору гризли…»
   Як ви розумієте, врятувався і наш голуб, бо як би я дізнався про цю історію.
   А вчора до мене прилетів сокіл, і став коло мого вікна, і дивився на мене, і ніби казав: “Ось дивись, ми повернулись”.
   І спала мені раптом думка, що й сам я сокіл.
   Сила. Хто ким народиться, тим і згодиться.