Половина саду цвiте, половина в, яне

ПОЛОВИНА САДУ ЦВІТЕ,  ПОЛОВИНА В’ЯНЕ

«Бог бачить не те, що бачить людина:
чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце».
                (1 Сам. Гл.16, Вірш7)
               
«Коли кохання шепоче, розум мовчати мусить».
                Народне прислів’я
 
    Прийшов Максим Чуб до Івана Чаплія та й каже:

ЧУБ. Чув я, Іване, чудову пісню, тільки не все в ній зрозумів.
ЧАПЛІЙ. Що саме?
ЧУБ. Є там такі слова: «Половина саду цвіте, половина в’яне…» Як це може бути?
ЧАПЛІЙ. І що ж тут незрозумілого?
ЧУБ. Ну як це що? Садок один? Один. Сонце світить на всі дерева й квіти однаково? Однаково. Весна приходить миттєво? Миттєво. А єдиного розквіту нема. Чого б то воно так? Поясни, Іване.
ЧАПЛІЙ. Добре, поясню. От скажи: чи може так бути, щоб одна частина лісу буяла, а друга всихала?
ЧУБ. Ні, не може.
ЧАПЛІЙ. А чого ж із садком не так?
ЧУБ. Їй-бо, не знаю.
ЧАПЛІЙ. Ліс, Максиме, плоть од плоті  –  природа: її міць, її краса, її сила, її душа… Ліс живе за законами природи і сам є її головним законом. Згоден ти зі мною?
ЧУБ. Згоден.
ЧАПЛІЙ. А сад? Сад  –  це витвір людських рук, а відтак, – живе він за законами людини, яка з найдавніших часів – головний руйнівник природи. Звичайно, мрії людства благородні, а от дійсність… Скажімо, мріє людина про красу, а живе в мерзоті; шукає справжнього кохання, а чинить перелюб… Що не кажи, а як немає злагоди в людській душі, то не відчуєш гармонії і в її творіннях. Ось і садок: красивий, але фальшивий, і не може він бути по-справжньому живим, як  його творець.
ЧУБ. Гаразд. Візьму на віру твої слова. Але ти так і не пояснив мені, Іване, чому ж то воно  –  «половина саду цвіте, половина в’яне»?
ЧАПЛІЙ. Зараз поясню. Сила поезії в тому, що вона може за допомогою символу, метафори, аналогії передати стихію людських почуттів, без зайвих слів окреслити стан взаємин між чоловіком та жінкою. І саме ця пісня, яку ти чув, свідчить: що б людина не вибирала, до чого б не прагла, – все в неї виходить  шкереберть. Спитаєш, чому? Бо навіть у коханні керується більше головою, ніж серцем. Чи то парубок добивається дівчини, чи дівчина парубка, а щоб два серденька зійшлися в одне  –  того,  хоч плач,  немає. І він засмучений, і вона  –  нещасна. От тобі й суть: плекаєш надію на взаємність  –  цвітеш, зникає надія  –  в’янеш.
ЧУБ. Йбо, правда…
ЧАПЛІЙ. Ось послухай-но, Максиме, таку пісню:
    
«– Ой ти дуб, я – береза,
Ой ти п’яний, я – твереза;
Ой ти старий, я – молода,
Чом між нами незлагода?

– Ой я дуб, ти – береза,
Ой ти – п’яна, я – тверезий,
Ой я молод, ти – стара,
Чом між нами та й свара?»
   
   Бач воно як! І хотілось би їм жити вдвох у злагоді та любові, та все щось заважає. А то ще… до весілля що молоді одне одному кажуть? «Хоч у курені, аби до серця мені», «Хоч борщ без сала, аби душа пристала», «Сухар із водою, аби, серце, з тобою», «Любитиму, кохатиму, як у саду вишню», «Якби ти знав, що в моєму серці діється, то загоришся». А після? «Як жениться, то мостом стелиться, а як оженився, то кісткою в горлі стає», «Женився  –  як на льоду обломився», «Не мав лиха, так оженився», «В дівках сиділа  –  плакала, заміж пішла – вити стала», «Слова твої ласкаві, а чортова думка: доки тебе не любила, гула, як голубка», «Женився на скору руку та на довгу муку», «Я його так люблю, як сіль в оці, а кольку в боці!», «Доки не поберуться – любляться, а поберуться – чубляться», «Ой знати, знати, хто не жонатий: біле личко, як в паненяти», «Ой біда тому та й жонатому, як тому горщику та й щербатому»…. Подібних міркувань в народі ряснота  –  що шовковиці на деревині. А спитай молоде подружжя: де ж то ви чуття свої розгубили? То й почуєш у відповідь:

«Оженився дурень да й взяв глупувату…» або:

«Чорт мені раду дав!
Сліпий сам, сліпу й брав,
Сліпий піп повінчав,
І сліпі музики грали,
Сліпі люди танцювали».

   Сліпі… Ні, не так воно все, Максимчику, ой не так. Серце ніколи не буває сліпим, а от розум… Давай-но я тобі свою співанку заспіваю…
ЧУБ. Заспівай.
ЧАПЛІЙ:
               
З часів прадавніх, з Ноєвих часів,
Тілесну пристрасть плутають з любов’ю.
І вже ніхто не чує крик богів:
«Жагий  –  сліпий, закоханий  –  ніколи!»

ЧУБ. Тепер-то я, здається, зрозумів.
ЧАПЛІЙ. От і добре.
ЧУБ. Стривай, стривай. Скажи мені, Йване, як то мені навчитися жити, щоб не бути отим садком?
ЧАПЛІЙ. А що  –  боїшся?
ЧУБ. Ще й як боюсь.
ЧАПЛІЙ. То йди тоді, загубися у лісі, у найвіддаленіші хащі залізь, а потім спробуй сам, без зайвої допомоги, вибратися з нього.
ЧУБ. Навіщо ти вчиш мене такому, брате?
ЧАПЛІЙ. А ти й не розумієш?
ЧУБ. Ні.
ЧАПЛІЙ. То знай: хто вибрався з лісу, той садка не боїться. Сила.