Як Oрел став царем птахiв

ЯК ОРЕЛ СТАВ ЦАРЕМ ПТАХІВ
   
   До потопу не знало ще птаство небесне, що то є  –  цар. А вже після…
   …Довідався якось Орел, що Бог має намір зітерти з поверхні землі все  –  «від людини аж до скотинки, аж до плазунів, і аж до птаства небесного»,  –  і став він перед Богом, і так сказав:
   «Боже, Ти пожалкував, що людину створив. І тепер, за розбещення людей Ти вирішив покарати кожне тіло і винищити із землі».
   «Ну то й що?» – запитав його Господь.
   «В чім винні ми: звірі, плазуни, птахи?.. Чому ми маємо прийняти смертну муку?»
   «Чисті ви перед очима Моїми, – мовив Творець, – тільки людина нечиста! Та вже нічого не вдію. Бо тверде Моє Слово, – і ще сказав Господь Бог: – Погукай, орле, самицю свою, і летіть обоє до Ноя. Він врятує вам життя. І буде множитися орлине плем’я після потопу».
   «Не хочу я такої ласки, – здійняв голос орел. – Хай рятує він інших».
   «Що ж ти робитимеш, коли розчиню небесні розтвори, коли дощ лине на землю і відкриються всі джерела?»
   «На горі вище хмар зів’ю я гніздо своє, і сидітиму там з подругою своєю, і чекатиму кінця потопу!»
   «Дивує Мене гордість твоя, – прорік Господь. – Та чи вистачить у тебе сили й терпіння витримати все це?»
   «Відважні рушають у мандрівку, найвитриваліші вертаються додому, – так відповів Орел. – Не благаю від Тебе помочі, тільки благословення».
   «Будь же благословен, орле!..»
   …От линула вода потопу на землю, і покрились усі гори високі, окрім тої, що за хмари сягнула. Марне казати  –  на тій горі і звив собі гніздо наш орел.
   З часом вщухла стихія, почала спадати вода. Тяжко, ох як тяжко далося орлові й орлиці те сидіння. Але більш за все страждали вони від без’їжжя. З кожним днем танули їхні сили. Аж тут  –  дивляться вони і очам своїм не вірять  –  прямісінько на них летить голубка! Довго видно летіла сердешна, бо ледь-ледь крильцями тими тріпоче.
   Сіла голубка (куди подінешся) на край гнізда. Як тут зраділа орлиця: «От, – каже, – і вгамуємо голод». – і вже хотіла було кинутися на голубку, тільки не дав орел, заступився: – «Не годиться нам її їсти!..» – «Чому?!.» – здивовано  вигукнула орлиця. – «Бо ця голубка з Ноєвого ковчегу і шукає вона землі». – «А нам яке діло? З’їмо її й квит…» –  «Ні! – як відрізав Орел. – На цю голубку чекають птахи й звірі, що в ковчезі. Адже страждають вони не менше нашого».
   Висмикнув Орел з гніздища стеблину оливкову, поклав перед голубкою.
   «Бери, – сказав їй, – у дзьоб це стебло оливкове і сідай мені на спину. Я віднесу тебе до ковчегу, щоб прискорити мить довгоочікуваної вісті».
   …Знов зароїлося життя на землі. Небесне птаство, вдячне орлові за благородний вчинок (бо ж голубка повідала їм про все), обрало його своїм царем. І Сам Господь Своїм словом затвердив їхній вибір.