Вiйна мiж людьми та деревами

ВІЙНА МІЖ ЛЮДЬМИ ТА ДЕРЕВАМИ
   
   Нехай казочка моя пливе, як та річечка, хай як човник, проведе вона вас поміж берегами буденної брехні.
   Святобора  –  духа лісу - запросив якось до себе в гості Морський Цар. А як Морський Цар кого кличе до себе, тут вже відмовлятися ні-ні.
   Обійшов Святобор навколо свого лісу і неквапом подався до моря-океану.
   Тільки-но він пішов, всі дерева немов показилися, ніби їх ґедзь якийсь укусив, ніби лукавий поплутав. Що ж сталося? А ось що. Почали вони обмінюватися своїм віттям: дуби відламували свої галузки і віддавали їх ясенам, а собі прищеплювали віття ялин; клени прищеплювали собі березові галузки, а березам віддавали свої… Одне слово, за якісь дві-три години ліс той було не впізнати, бо не зосталося жодного дерева з власними галузками.
   Повернувся Святобор, дивиться на своїх підопічних і трохи не плаче.
   – Погляньте, – гримнув, – на себе, на що ви стали схожі! Нічого потворнішого я не бачив за довге своє життя. Кожне з вас мало святий корінь, святе віття і давало святі плоди. І жили ви в добрості, і мали силу від землі, і світло від сонця, а тепер… Ось клен-молодець, а став кокеткою-жінкою, як жінка, він одягнув собі у вуха сережки березові. Ось береза з красуні тендітної, стрункої  –  перетворилася на кудлате страховисько. А ось… чи назву вас мудрими, ви, дуби-велетні, що віддали нести золоті жолуді ясенам, а самі повбиралися в колючки. Горе, горе мені! Вся природа стогне і плаче зі мною! Слухайте ж вирок лісового духа! Не гідні ви бути деревами, і щоб не було невірності під сонцем, ось живіть відтепер, як ті люди, що не відають правди.
   Тільки він те сказав – враз дерева стали людьми, а чарівного лісу  –  як не було. Але поклялися ті люди, що були деревами, помститися Святобору, і взяли вони в руки сокири, і пішли по землі рубати дерева…
   …Скільки віків минуло, а війна між людьми та деревами все триває. Немає тій війні кінці і хтозна чи буде.