Ворона i Лисиця

ВОРОНА  І  ЛИСИЦЯ

   Без коня дорога далека, без байки прісне життя.   
   Чи є хоч одна душа на білому світі, яку б не обдурила лисиця? Певне  –  немає. А щоб лисицю одурити? Теж, мабуть… Хоча – стривайте. Одного разу це вдалося зробити Вороні. Ось як воно було.
   Дивиться якось Ворона  –  від хутора до лісу біжить Лисиця і несе вона в зубах не курку, не півня, як це бувало щоранку, а  –  золотого годинника на срібному ланцюжкові. «Десь, мабуть, знайшла», –  подумала Ворона. І забажалося їй відібрати той годинник у хитрунки.
   Ворона швиденько розшукала Вовка і каже йому:
   – Вовчику, Вовчику, скільки ще буде Лисиця тримати тебе за дурня?
   – А хіба що?
   – Твоя кумася весь час ходить по лісу, і, глузуючи з твоєї довірливості, розповідає усім, як вона тебе дурить. Ось і зараз вона приготувала для тебе нову штуку.
   – Яку саме?
   – Вона вирішила прикинутися покусаною хутірськими собаками й лягти на твоїй дорозі…
   – Ну й що з того? – перебив Вовк Ворону.
   – Що, що? Побачивши тебе, Лисиця заскиглить, пожаліється тобі на свій нестерпний біль, ти її, звичайно, пожалієш і віднесеш аж до її нори. А вона, жива й здорова, буде сидіти на твоїй спині й примовлятиме: «Якщо кум бовдур, то й коня не треба».
   – Правду кажеш? – спитав Вовк.
   – Та щоб моє пір’я побіліло, як крейда, коли брешу.
   – Гаразд. Ось вона мені попадеться…
   Тільки Ворона вже не слухала його. Вона мерщій полетіла, розшукала Лисицю, сіла на гілку й мовить до неї:
   – Лисичко, Лисичко, яка чарівна у тебе річ.
   – Ще б пак, – мовила Лисиця.
   – Тільки не буде тобі від неї щастя.
   – Чому?
   – Бо сірий Вовчисько вже знає про твою знахідку і не дасть тобі життя, доки не відбере дзиґарик.
   – От горе. Що ж його робити?
   – Зроби ось що, – почала навчати Ворона. – Давай свого годинника мені, я його гарненько сховаю, а ти лягай серед дороги й прикинься, що тебе покусали собаки. Вовк скаже: «Віддай мені, що знайшла», а ти йому: «Мене, Вовчику, хутірські собаки покусали, вони в мене мою знахідку й відібрали. У них і проси». Вовк, спіймавши облизня, піде своєю дорогою, я віддам тобі часомір, і ти тихцем хащами дістанешся своєї нори.
   Так Лисиця й зробила. Аж тут Вовк. Побачив він Лисицю, що лежить серед дороги, кинувся на неї й метеляв її на всі боки, аж доки не вирвалася та не втекла…
   Чи так воно співпало з цим випадком, я вам їй-бо сказати точно не можу, але саме з того часу Ворону почали величати  мудрою…