Людожери

ЛЮДОЖЕРИ
 
   Сухе перо не пише, прісне слово не всолодить душі.
   Спитав якось Іван Чаплій свого брата:
   – Що то за річка, в якій ти топитись зібрався?
   – Та річка  –  людська обмова, – відповів брат.
   – І що ж вони кажуть?
   – А те й кажуть, що я вбив Василя Заброду, коли ми з ним ходили на полювання.
   – Ти його вбив?
   – Ні.
   – То чого ж ти топитись зібрався?
   – А як я їм доведу, що я його не вбивав?
   – А чи чув ти таке: хто не чує, той здорово ночує?
   – Чув.
   – От і добре. Людське слово не сажа, не замацає.
   – Еге! Де там не сажа…
   Уранці прийшла ватага людей, давай казати:
   – Це ти Заброду вбив, тіло його вночі переніс додому, розрубав на шматки і тепер смажиш щодня його м’ясо?
   Вийшов до них Іван Чаплій та й каже:
   – Не знав я, що в мого брата у хаті робиться, то хоч у людей спитаю.
   – Ти, Йване, краще не насміхайся, – гримнули на нього, – бо й на тебе, людожера, кара чекає.
   – То прошу до хати, – всміхнувся Чаплій. – Там і суд чиніть.
   Зайшли в хату, почали шукати доказів злочину. Ні м’яса, ні кісток Василевих не знайшли, а от рушницю його вгледіли.
   – Ось і доказ! – заверещав хтось із обвинувачів. – Рушниця Василеве тут, а кістки його десь у лісі непоховані лежать.
   Сіпнувся було брат Івана щось зле сказати, а Іван йому:
   – Слухай, брате, в якій-то річці деревина потоне.
   Він і замовк.
   Потягли їх до судді. А той вже давно зуба гострив на двох зухвалих братів і тому, не вагаючись, виніс вирок: «Повісити обох як душогубів і людожерів!»
   Уже й шибеницю налагодили, вже й зашморг закріпили, аж тут  –  Василь…   Так-так, Василь Заброда. Живий-живісінький.
   Люди до нього:
   – Де ти був?
  Він їм:
   – А хіба Іванів брат не сказав? Я йому рушницю віддав, а сам зостався в лісі птицю сіткою ловити. І ось дивіться  –  пощастило мені упіймати аж сімох глухарів!..