Нестримний гомон

Нестримний гомін, що бушує глибоко в мені
Вертає знов тривожний стан в мою реальність
Мовчу, зціпивши зуби всі ці дні,
Старанно посміхаюсь ближнім театрально…

Бо так душа болить і туга за простих людей
За ненависть людську, що серце крає.
Коли один кричить: «Вбивай!» - другий: «Убей!»
Любові слово десь у грудях завмирає.

За що ми гинем, люди, в мирний час?
За гасла, що майОрять за спиною?
За тих політиків, що дурять нас?
За нелюдів, що нам вручають зброю?

Коли ж збагнемо ми, розумні ж, не дурні!
Що там де розбрат там не має сили
Не треба слухати продажних «тарганів»
Що в нас пітьму і морок воскресили

Бо час прозріння, каяття прийде й тоді
Запізно буде вибачатись словом…
Невже потрібно бачить горе сиріт, вдів,
Щоб Світло в душах наших спалахнуло знову?

Ми ж бо сердечні люди, ми брати,
Життя у нас одне на всіх, що милосердям сяє
Нам все дано, щоб досягнути висоти
Єства людського, що не судить, а прощає…

Хай зараз зброя в пил впаде без всякого жалю,
Вуста всміхнуться всим так дружньо і так братньо…
Для того, щоб сказати: «Я тебе люблю»
Зусиль не треба, лише погляду достатньо…