ХОЧУ

ХОЧУ

   Ця притча для мене є Притчею притч. Відколи Її дарували мені Небеса, я живу Нею, я співаю Її, я танцюю Її. До кінця днів моїх Вона буде у кожному вдиху, в кожному ударі мого серця.
   У часи, коли на київських горах вознеслися під небеса перші золотоверхі церкви, жив собі парубок Тимко Лемник. Був Тимко, причком сказати, гожим, жвавим, статурним, кучерявим. Єдину, правда, ваду мав - красти хлопець полюбляв.
   Довго нікому не вдавалося спіймати Лемника на гарячому. Та одного разу сам начальник міських стражників вхопив Тимка за руку, коли той потатурив у торгаша барильце браги.
   - Ось я тобі покажу, як красти! - загримав військовий. - Вечір і ніч просидиш у темному льосі, а вранці на майдані ми привселюдно відрубаємо тобі правицю аж по лікоть. До кінця днів своїх пам’ятатимеш про свій гріх, ще й для інших халамидників суд над тобою пересторогою буде.      
   Замкнувши злочинця в льосі і приставивши вартового, начальник сторожі почимчикував додому на спочинок. Ідучи квітковим придолинком, він раптом надибав під розлогою грушею... нашого Тимка!
   - Та як? Та що?.. - заблимав очима вкрай здивований вояк. - Я ж тебе тільки що особисто до льоху саджав, щиколду задвигав, каменя на дверцята накочував, а ти втік! Як?!..            
   - Сам не розумію, - відповів Тимко. - Раптом мені стало в льосі так моторошно і одиноко, що я сказав собі: хочу опинитися десь на квітковій галявині під ясним сонечком! І це сталося.      
   - Брешеш, негіднику! - гримнув де;белень. - Це ти мого сторожа підкупив, не інакше.    
   - Не робив я цього.      
   - Зараз дізнаємося...       
   З цими словами начальник міської сторожі вхопив хлопця за руку і повів до місця ув’язнення. І що? Стоїть вартовий, дверцята зачинені, каменем пригнічені.   
   - Де той, кого ти охороняєш? - спитав бойовик свого підлеглого.         
   - Де ж йому бути - у льосі.      
   - Відчиняй...      
   Відчинили двері, піднесли вогню, роздивилися... в льосі порожньо.
   - Ти його випускав?      
   - Ні.      
   - Побожись.         
   - Христом Богом клянусь!   
   - Вірю.               
   Знову Тимка зачинили в темному льосі. Та повторилося те саме.
   Не на жарт перелякався начальник усіх стражників міста. «Цей Тимко не простак, - подумав він, - тільки прикидається дурником. Раз хлопець володіє чарівною силою, значить, він - вархомол* (*вархомол - чаклун). От бісова дитина! Треба негайно сповістити князя».

   ...Вийшов князь подивитися на новоявленого волхва, а разом з ним і дружина його ясноока. Витримавши паузу, князь запитав парубка:
   - Скажи-но мені, люб’язний, чи є правда в тому, що я чув від своїх людей?   
   - А що ви чули?      
   - Буцімто ти за власним бажанням можеш опинитися, де забажаєш?      
   - Є таке, - мовив Тимко.               
   - Доведи.            
   - Спробую.         
   - Зараз ми замкнемо тебе у  темниці кам’яній, на сім сажнів у землю вмурованій, а самі підемо до тієї груші. Якщо ти за годину опинишся біля неї, я дам тобі цілий гаман червінців, ще й скасую покарання, яке було призначено тобі за крадійство.       
   - Згоден.       

   Перш ніж ми підемо стежиною притчі далі, скажу тобі, сердечний слухачу, що князь і не думав про приязне ставлення до парубка. Він прийняв рішення: тільки-но той з’явиться біля груші, озброєні тіуни миттю піднімуть його на списи. Адже волхвам нема місця в стольному граді серед правовірних християн.
   Чекали Тимка біля груші аж до вечірньої зорі, а він так і не з’явився. Врешті-решт, у князя увірвався терпець.
   - Помилився ти, брате, - з такими словами звернувся він до начальника сторожі. - Твій Тимко бреше, як водою чеше. Ніякий він не чародій, не чаклун, а звичайнісінький пройдисвіт і тюхтій. Сидить собі у кам’яній сорочці на прикові, як цуцик. З мого тюрмища ще ніхто не зміг утекти.          
   Пішли вони подивитися на невдаху. Відчинили залізні двері - зирк! - а Лемника як пийма пойняла. Тут уже не на жарт перелякався сам князь.
   - Кепська справа, - сказав він. - Утік баламут і тепер підбиватиме людей на бісівські вчинки. Треба його негайно впіймати.       
   Розіславши вірних людей на лови волхва, князь поспішив до терема, щоб сповістити про все своїй дружині.
   Побіг вельможний, не знаючи, який сюрприз на нього чекає. У світлиці, на власній ложниці, він узрів те, чого не хотів би побачити жоден чоловік у світі. Його власна дружина, ясноока княгиня, бавилася пестощами... І з ким? З в’язнем Тимком!
   Від несподіванки світлий князь зчорнів, як земля, на якусь мить у нього відібрало мову. Отямившись, він жаско закричав:
   - Паскудник! Курва! Що я бачу?!.. Як опинився тут цей мугиряка?!..
   Тимко підвівся з ліжка і зворушено проказав:
   - Великий князю, ваша дружина викрала пристрасними поглядами моє серце. І коли я опинився у вашій темниці, то й сказав собі: хочу бути біля місяцеликої красуні! І ось це сталося.      
   Підвелася з ліжка й княгиня.
   - Великий князю, - збуджено вигукнула вона, - ти знаєш, що між нами давно вже існує рів нелюбові. Цього парубка я покохала всім своїм серцем, всією душею, і готова піти за ним на край світа!       
   - Спасибі за щирість, - скам’янілим голосом прорік князь. А потім, як той блазень, скорчив потворну гримасу і саркастично сказав: - Підеш, люба, за своїм коханцем, підеш... Тільки не на край світа, де ласкаве сонечко сходить, а у вічну темряву. І там вже що забажаєте, те й робитимете: або молитви складатимете, або лихі соромоти справлятимете.    
   І наказав князь мурникам замурувати Тимка і князівну в чорній скелі, у глибокій печері.

   «Ой червоно сонце сходить, червоно заходить...», а нашим бідахам цього й не видати. У темній яскині* (*яскиня - печера) чорно, як у пекельному мороці.
   Каже княгиня парубкові:
   - Серце, Тимоше, голубе, наша хата без дверей, без віконець, аж тут нам буде кінець! Десь цвітуть сади-виногради, а ми з тобою в’янемо безпорадно.         
   Тимко їй відказує:
   - Лебідко моя ласкосерда, така вже, видно, наша планида.         
   - Зроби що-небудь, начудний Тимоше! - заблагала жінка. - Не бажаю я живою в могилі скніти.       
   - Нічого не вдієш...         
   - Як це нічого?! Адже ти володієш даром опинятися де завгодно за власним бажанням. А у Вишгороді князює мій рідний брат. Якщо ти перенесешся до нього і розкажеш, у яку біду я потрапила, він прийде з дружиною і визволить мене. І тоді ми заживемо з тобою радісно й щасливо, гідно нашому закоханню.       
   - Я кохаю тебе, - сказав Тимко, - кохаю палко. І все, чого я прагну, ; це бути поруч з тобою. Ти зі мною - і я щасливий.         
   - Я теж тебе кохаю, але не настільки, щоб бути відірваною від світу і, рахуючи гнітючі хвилини, очікувати на наглу смерть.      
   - Нічого не вдієш, голубко.      
   - А ти вдій!       
   - Що?         
   - Передай мені свій дар. Через тиждень я прийду з братовим військом і визволю тебе з кам’яного полону.            
   - Заради кохання я спробую це зробити.       
   Тимко ніжно-ніжно поцілував княгиню, торкнувся долонею її голови ; і вона зникла.

   Княгиня дотримала обіцянки. Рівно через тиждень дружинники її брата дісталися Чорної скелі і розібрали кам’яний мур. Скучивши за своїм милоданцем, зраділа жінка кинулася у печеру... Туди ник, сюди ник, нема Тимка; ні слухом не чути, ні видом не видати.
   - Схилив ти мене, Тимоше, та й покинув, - гірко заплакала красуня. - Казав ти, що завжди будеш поруч зі мною, а сам утік.         
   Нагадавшись, що їй передано дар переноситися у бажану місцину, княгиня вголос проказала:
   - Хочу опинитися біля Тимка, де б він не був, аби востаннє подивитися в його брехливі очі і запитати його, як він міг так обійтися зі мною?!             
   Але дива не сталося. Вона ні на крок не зрушила з місця. Княгиня ще двічі виголошувала ба;ганку. Марно. Аж ось, її змарніле личенько просяяло лагідною усмішкою. Вродливиця вийшла з печери і попрямувала до місцевої брами...
   «Що з тобою? Куди ти ідеш?» - питали її люди. Та вона не відповідала.
   Княгиня йшла травневим чапашем, віддаляючись від міста.
   Раптом зашумів луг, і вона зробилася крізькою, як повітря.
   Більше ні її, ні Тимка ніхто не бачив.