Скоморохи

СКОМОРОХИ

   Рибі - вода, птахові – небо, зерну – земля, людині – притча.
   У стародавні часи, за князя Олега, жив у Києві знаменитий скоморох Панас Плясун. Змалку мав Панас розбадьорий характер, легку вдачу і схильність до комікування. Про таких кажуть: «штукар від Бога». Верткий, ворухливий, кожного дня він витанцьовував на місцевому майдані, роблячи надзвичайно цікаві стрибки і гримаси, ще й потішав глядачів дотепними жартами та римованими примовками.
   Підохочуваний похіпливим пострибуном люд починав весело просміхатися, сипати всілякою сміховиною, паркотіти і гопкати. Так що весь столичний майдан перетворювався на озеро срібноголосого сміху.
   Не раз бачив розвеселе дійство Зиз Завалій, відомий мешканцям міста тим, що йому, за сороміцькі патяки на князя, обрізали губи. Мало того, що Зиз мав потворну парсуну - постійно оголені гнилі зуби під бульбоподібним носом, ще й був він петельгузий черевань.
   І спала якось тому Зизу думка: «Було б добре і собі стати потішником». Одягнув він на себе сорочину й штанці, що сам зшив з різнокольорових клаптиків матерії, узяв черкавку й бубон і подався гасати вуличками, чимдуж горлопанячи та цигикаючи.
   Одначе люди, ще здалеку взрівши скомороха, спішно одверталися, аби не бачити його потворну либу. Тільки парубійки, організувавши швиденько чималу ватагу, унадились бігти за Зизом, кидаючи в нього камінці і дражнячи:

«Зиз, Зиз Завалій,
Знаменитий дуралій.
Віддав жабам свої губи,
Як сміється - видно зуби!»

   ...Уже вдома, тяжко зітхаючи, Зиз напружено мізкував над тим, що сталося. «Бути веселим - втішно. Це я розумію. - казав він сам собі. - Не розумію одного: чому мої веселощі не сприймаються громадянами?»
   Він би не силував так мозок, якби знав народне прислів’я: «Так воно буває, що два потураї одне діло роблять, та не однаково виходить». (Сила)