Iсторiя села Плавинище

Село Плавинище розташоване в долині ріки Сули, на її правому березі, на схід від міста Ромни. Назва села походить від слова «плавні», тому що село розташоване в низині і оточене заплавними луками, які весною заливаються водою. Раніше, під час весняної повені, до міста Ромни добратися можливо було тільки на човні. Нині значна частина осушена і перетворена на пасовиська і сіножаті.
Територія нашого краю заселена з дуже далеких часів. У 7 ст. до н.е. з глибин Азії в Північне Причерномор’є вторглися племена скіфів і жили тут 400 років. Пізніше скіфи розселилися і на території нашого краю. Це були кочівники-скотарі, а у нас жили скіфи-землероби. Біля села Басівка була столиця скіфів Посулля.
Скіфи залишили про себе згадку – скіфські могили, які височать на правому березі ріки Сули (біля сіл Оксютинці, Вовківці).

 

При розкопках цих могил вчені виявили прикраси із золота і срібла (грецького походження), бронзові наконечники стріл, тощо.
Скіфів-землеробів вчені вважають праслав’янами. Археологічні розкопки слав’янских городищ, розташованих в басейнах річок Сули і Роменки свідчать, що у 8-10 ст. тут жили ранньослов’янські племена сіверян. В середині I-го тисячоліття н.е. утворилась держава Київська Русь, до якої ввійшли і землі нашого краю.
Ріка Сула стала ніби кордоном між Київською Русью і Диким полем, де жили войовничі кочівники печеніги, а пізніше половці. Посулля було головною лінією оборони, на якій відбувалися кроваві сутички захисників земель Київської Русі з печенігами, а пізніше з половцями. Не даремно ж у літописах за два сторіччя двадцять чотири рази згадується річка Сула, на берегах якої билися наші пращури, захищаючи свою землю.

 

В 1113 році київський князь Володимир Мономах поспішав назустріч половцям. Шлях його лежав «к Ромну». Почувши про це, половці втеклі. А в 1185 році половецький хан Кончак після перемоги над князем Ігорем «зніс Сулу» і половці «по Сулі поділили міста». Про це розповідає «Слово о полку Ігоровім».
Можливо, саме на території нашого села відбулась жорстока битва між кочівниками і захисниками міста Ромни, а можливо воїнами київського князя. «В самом с. Плавинище на выгоне группа из 24 курганов. Вскрыт один из средних курганов. В насыпи оказались позднейшие погребения на глубине 12, 14 аршинов (вероятно християн).(Журнал раскопок Н.Г. Бранденбурга (1888 – 1902 гг. Из-во 1908г. стр. 155).
Шкода, що останній із цих курганів був розритий у 1970 році. Його розгорнули бульдозером и зрівняли з навколишньою поверхнею. Діти знайшли остатки знамена (шовкові жовті кручені нитки), рапсову чорну стрічку, войлочну шапку, черепи і людські кістки, а одна жителька знайшла золотий хрестик. Це засвідчує, що поховані тут були християни.
Одночасно насипані 24 курганні могильники свідчать, що битва була жорстокою і загинуло багато людей.
Після розпаду Київської Русі на окремі феодально-удільні князівства наш край опинився в складі Переясловскої землі, яка вперше в 1137 році названа Україною ( в розумінні окраїни, що межує з Степом).
В 1239 році місто-фортеця Ромни було дуже зруйноване татарами і надовго занепало. Ослаблені татарською навалою роздроблені руські князівства потрапили під владу феодальної Литви. В 1362 році під Литвою опинилась і Переяславська земля з Роменщиною (завоював литовський князь Ольгерд).
Після Люблінської унії 1569 року, коли Литва і Польща об’єдналися в одну державу – Річ Посполиту, на цих землях разом з місцевими феодалами стали господарювати і польські феодали. Більша частина переяславської землі, з містами і селами, потрапила під владу польських магнатів Вишневецьких. Тікаючи від лютого і жорстокого польського магната Яреми Вишневецького, жителі нашого краю переходили до Росії, і околиці міста Ромни і саме місто обезлюдніли, і тоді урядник Роменського острожка Сіножатський дав указ про створення нових поселень навколо Ромен.
            
                Довідка
Про заснування села Плавинища та інших сіл навколо Ромен в 1624 – 1626 роках.
Село Плавинище, на той час нараховувало 10 дворів, засноване «по велению урядника Роменського острожка Сіножатського (з доповідної урядника Путивльського воєводства Онисима Циплакова руському царю Михайлу Федоровичу Романову: «Литовські люди поселились,завели буди і пасіки, и золу палять, і звірину б’ють, і рибу ловлять, і бджіл деруть, і бортні дерева рубають, і медового оброку не платять». (Фонд 210 Белгородского стола, столбец 20, листи 120-144).

Як свідчать ці документі, село Плавинище було засноване десь в 1624 – 1626 роках.

Універсал Мазепи засвідчує, що село Плавинище передано гетьманом роменському сотнику Якову Лук’янову в 1700 році, а в 1709 році гетьман Скоропадський Переписав село Плавинище вдові Якова Лук’янова.
«В селе Процовка 20, в селе Плавинище 6 дворов, владение бывшего Роменского сотника Якова на Ефимия Лукъянова дочь по универсалу гетьмана Скоропадского, данному 1700 году мужу ея на уряд сотничества, село Процовка ( 39 дворов по ревизии 1729г. ) и деревня Плавинище войск ни на какой уряд не подлежат, а за гетьмана Мазепы его універсалом перед нашествием шведським бывшему на тот час атаману городовому Роменскому Якову Лукъянову, по руине же шведской, когда стал оный атаман сотником Роменским тые-же села ему подтверждены не на уряд сотничества но на его персону».
«В 1709 году от Гетьмана Скоропадского его универсалом, в подданское владение за его войсковые услуги и по тому универсалу за умертвлением его Лукъянова, жена его владала а ныне сыны их Федор и Степан владеют».
(Укр. архів. Выдан археологической комиссией Всеукраинской академии наук. Том IV. Выдан в 1931г.).

«Генеральное следствие Лубенского полку».
В 1709 році августа дня гетьман Скоропадский підписав в Глухові універсал про передачу сіл Процівка і Плавинище.
(Мі же ди гетьман заховуючи его пана Якова Лук’яновича сотника в особливом нашом распекте щире зичливеє в войску запорожском за раньше услуги до которіх і впредь заохочуючи яко же перереченіх села Процовку і Плавинища в подданское владение   и в запивании от таможенних посполитых людей, подданского послуженства и повинности, особливо дозорца (опроч казаков, якие при своїй вольности мають заховати бытии».

Так за універсалами гетьманів Мазепи і Скоропадського Плавинище опинилось під владою роменського сотника Якова Лук’янова, а потім його нащадків. Величезні земельні володіння з лісами і пасовиськами сталі власністю панів Лук’яновичів. Центральна садиба знаходилась в селі Лучки. Останню володарку пані Лук’яновичку вигнали із маєтку в 1917 році після Жовтня і вона жебракувала.
В селі Плавинище крім панських, як сказано в універсалі, посполитих ( 6 дворів ), жили ще й козаки, вільні від панської повинності.
Найстаріша частина села, це правий підвищений берег ріки Сула, де зупинили свій вибір перші жителі села, адже ріка була найбільш зручнім шляхом в лісистій і болотистій місцевості.
Тут було побудовано водяний млин (направо від церкви). Тут теперішні жителі в 50-х роках викопували цеглу з його фундаменту, яку використовували для будівництва.
За часів царювання Петра I заохочувалось виробництво тютюну, це давало прибутки для казни. Саме тоді збільшувались площі посівів цієї культури. А місто Ромни, де тютюн переробляли, Петро I називав «табачным городом». Пристосовували своє господарство до зростаючого виробництва і пани-кріпосники. Так в Плавинищі, на південь від церкви, була тютюнова плантація, де кріпаки вирощували тютюн, а пани його продавали.
Поступово село розширялось, виникали нові вулиці. Під горою над проїжджою дорогою оселялися люди. Цією дорогою їздили жителі других сіл, через Процівку в Ромни, і восени та навесні тут було багато грязі, - звідси назва «Помірки», - поміряй грязь. Вулиця, яка йшла від ріки, крайня біля лугу, називалась Репівка, тут жили переважно мешканці із прізвищем Репа. Згодом купив землю у Лук’яновичів пан Романовский і оселився в селі. Вулиця, де стояв його будинок, одержала назву Панська. Пізніше на цьому місті построївся голова колгоспу Холоша, а хату пана перевезли на територію тваринницької ферми, де вона стоїть і понині.
В 1809 році в селі збудована Богословська церква, вона була освячена весною на Івана Богослова, але пізніше престольній день (храм) перенесли на Івана Покрівного, бо восени достигають овочі і фрукти, і частувати гостей в цей день можна краще.
Дозвіл на будівництво церкви одержали лише після того, як багаті жителі села виділили землю для оруги (земля якою користувались священики). Землю виділили Таратуни, Костенко. Петраш, Кириченко, Симоненко (із розповіді церковного старости Антона Костенка).
В книзі «Волости и важнейшие селения Роменщины. Выпуск I» записано: «При р. Суле дворов 86, жителей 450, 6 ветряных мельниць», Млини-вітряки жителі будували на курганних могильниках, навколо яких розросталось село.
В 1861 році, колі було скасоване кріпосне право, панські селяни одержали землю. В село приїхав землемір для розділу землі. Для допомоги йому виділили двох чоловіків, які тягали цеп, щоб відміряти межі. Як розповідав Антон Костенко, його дідові землемір добавив трохи землі, за те що той дав йому півня і могорич.
Після скасування кріпосного права село втягується в капіталістичні відносини. Іде розшарування селян на багатих і бідних. До багатих відносились: Замура Панас – мав багато землі; Яременко Яків Іванович – мав цегельню (де зараз колгоспні гаражі); Яременко Василь Іванович  - мав олійницю (де тепер швейна майстерня).
В 1907 році в селі було побудовано школу «Народне училище». Це була звичайна селянська хата. Стояла вона через дорогу від теперішньої школи. В ній була одна класна кімната, в якій стояв довгий стіл, навколо якого на лавах-ослонах сиділи учні, переважно хлопці. Вчилися два роки. Вчив дітей один учитель. В школі застосовувалось рукоприкладство, за провину дітей ставили на коліна на гречку або сіль. Ніякої наглядної наочності не було. На стіні висів тільки портрет царя. Раз на тиждень приходив школу священик, який навчав дітей Закону божому. (Із розповіді Кириченко Леонтія, який закінчив це училище).
В 1913 земство побудувало нову школу, нині приміщення сільської Ради. В 1925 році, як засвідчує документ, в ній навчалось 62 учні (44 хлопці і 18 дівчат). Працювало двоє вчителів.
Після столипінської земельної реформи селяни одержали право браті свою землю на «отруб», тобто виділити її з селянської общини і розпоряджатися нею на свій розсуд (продати, подарувати або оселитися на ній). Багато жителів села переселилось жити в яри, що на північний схід від Плавинища. Тут оселились Таратуни, Бурун, Репа (Комісари), Поляки, Соломка, Коломієць та інші. Яри перетворювались на обжиту місцевість, були викопані ставки (Бурмака, Таратун), розорювались землі, висаджувались сади. Бурмака Прокіп побудував вітряний млин, а Комісари – цегельню. Деякі селяни (Бурмака, Коломієць) ці землі купили у Лук’новичів. Перед війною із ярів жителі були переселені в село. Виникла нова вулиця Новоселівка (нині Комсомольська). Згадка про це залишилась в назвах урочищ (Коломійцеве, Симоненкове, Аркадіїшена балка, Бурмачине, Таратунове).
На захід від села жив Гайдамака, ближче до Курячого брідка. За Курячим брід ком починались землі, що належали пану Геллеру. Тут була і панська садиба, обсаджена деревами. До наших днів зберігся ставок, що був в середині панського саду. Геллер, використовуючи найману працю, вирощував овочі для продажу на ринку в Ромнах. Люди розповідають, що пан будував кладки від своєї садиби, через болота, аж до передмістя Ромен. Люди ходили цими кладками в місто, але за це повинні були працювати один день на рік в панській садибі. Перед війною будинок розібрали, сад викорчували, землю розорали.
До революції населення займалось сільським господарством – обробляли свою землю, багатьом доводилось батракувати і ходити на заробітки в місто Ромни. Селяни жили бідно, хати були криті соломою, одягались в домоткане полотно, влітку ходили босі.
25 грудня 1917 року в Харкові було проголошено встановлення радянської влади. На початку січня 1918 року була проголошена радянська влада і в Плавинищах.
8 січня 1918 року у Ромни прибув комісар Центральної Ради для організації загону «вільного козацтва». Для загону з Києва привезли 1200 гвинтівок і два кулемети. Плавинівські козаки погодились ввійти в загін (Петраш Мусій, Кириченко Ерехтей, Литвиненко Євмен, Яременко Іван, гайдук Яким та інші). Але робітники і солдати вигнали з Ромнів прибічників Центральної Ради. В селі було вибрано Плавинівський Селянський Комітет. Першим його головою був вибраний Кідик Свирид Матвійович, який ще деякий час користувався, при оформленні документів, печаткою старости. Секретарем Комітету став Кириченко Леонтій Євтухович.
Було поділено поміщицьку землю, викладання в школі стали вести українською мовою. Церква була закрита, були зняті дзвони і все церковне майно відправлено у фінвідділ.
В березні 1918 року в село вступили німці, які грабували жителів – відбирали худобу, хліб. Селяни чинили опір загарбникам. Так, коли в Таратуна Артема німці хотіли забрати волів, то селяни озброївшись вилами і сокирами, кинулись не давати худобу. Зав’язалась сутичка і німці змушені були відступити.
На початку 1919 року німці залишили село, але влітку цього року прийшли денікінці. Вони грабували селян і відновили владу поміщиків. Тих селян, які чинили опір грабіжникам, сікли нагаями. Так, жорстоко побили братів Кулика Свирида і Тимофана, і бувшого Роменського повітового комісара Яременка Івана Івановича. З великими труднощами його відправили до Роменської окружної лікарні, а потім викрали і переправили на хутір. Так він уник смертної кари.
Коли влітку 1919 року розгорнулись бої проти денікінців, то в Ромнах була сформована комуністична рота, яка діяла до перемоги над денікінцями і врангельцами. Жителі села Плавинища теж вступили в ряди бійців комуністичної роти. Це Кулик Тихін, Гайдук Арсеній, Гайдук Олексій, Давиденко Никифор, Забловський Яків, Таратун Григорій Федорович (загинув в 1919 році в бою з денікінцями). Гайдуки Олексій і Арсеній загинули в боях з махновцями. На початку грудня 1919 року денікінців було вигнано з Роменщини.
В 1920 році в селі було організовано комнезам (комітет незаможних селян) на чолі з Кириченко Микитою. В комнезам були обрані Співак Яків, Петраш Мусій та інші. Комнезам займався вилученням хліба у куркулів і передачею його на фронт.
На 1 вересня 1920 року в селі Плавинище нараховувалось 200 сімей, 880 осіб (Інформація Роменського уїзного комітету про утворення комнезамів селян Роменської волості).
В 1924 р. в селі була створена комсомольська організація. Першим секретарем і організатором її був Лисенко Пилип Кирилович – командир Роменського партизанського загону в роки громадянської війни. Жив він в цей час в Плавинищі в приміщенні школи, його дружина була вчителькою.
В 1928 р. було створено комуну-артіль ім.. Яковлєва по спільній об робітці землі. На геллерівщині було виділено 100 га орної землі. В артіль увійшли Якимович Семен, Охват Денис, Кулик Тихін, Гайдук Фома Денисович, Хижняк Григорій. Головою став Давиденко Никифор (1894-1971 рр.).
В 1930 р. на базі цієї артілі було створено колгосп ім. Парижської Комуни. Його головою став Давиденко Никифор.
В цей час розгорнулась боротьба за ліквідацію неграмотності. Було створено товариство «Просвіта», яке займалось поширенням книг серед населення. В селі виникають гуртки співочий, музичний, драматичний. Члени цих гуртків ставили п’єси українських авторів, організовували концерти.
Осередком культури на селі стала школа. В приміщенні школи ставили п’єси, тут відбувались читання з «чарівним ліхтарем». Вчителі Подлесная Анастасія Олександрівна та Рахубовська Ольга Іванівна організували лікнеп, навчались жителі, які були неписьменними.
В 1933 р. в селі було створено партійний осередок.
В 1937 р. в селі відбувалися арешти «ворогів народу». Було арештовано і посаджено в тюрму майже 20 чоловіків. Їм пригадали «вільне козачество» часів Центральної Ради. Були заарештовані Петраш Мусій, Яременко Сава, Яременко Іван Іванович, Литвиненко Євмен, Гайдук Яким, Кириченко Ярихтей, Кириченко Микита та інші. Додому ніхто з них не повернувся. Всі вони були активістами, проводили розкуркулювання багатих селян і організацію колгоспу. Особливо уславився своєю жорстокістю Петраш Мусій, який ходив в супроводі вівчарки, і міг витягти із печі їжу в горщиках і віддати її собаці, не лишивши дітям на обід, при цьому на благання матері відповісти: «Мій собака кращий за твоїх дітей і він хоче їсти». При розкуркулюванні людей викидали з домівок, забирали все майно, не тільки худобу і реманент, а й хатні речі, і одяг. Так примусово людей заганяли в колгосп.
В 1941 р. почалася війна. Всі дорослі чоловіки пішли захищати Батьківщину. Коли наближався фронт, колгоспну худобу відправили на схід. У вересні в село увійшли німці. Почалось нужденне і небезпечне життя. Фашисти грабували жителів, забирали хліб, худобу, розграбували колгоспне майно. В село повернувся пан Романовский. Він став старостою села. Повернувся і пан Геллер. Ці пани нічого не навчили і нічого не забули. Вони знову змушували селян працювати на себе. Фашисти насильно забирали молодь в Німеччину, але юнаки і дівчата, не бажаючи їхати в рабство, тікали на ходу з поїзда, ховалися в лісах. Німці так пограбували селян, що нічого було їсти. І селяни їздили міняти одяг і взуття на продукти в інші, більш віддалені від Ромнів, села і менш пограбовані.
15 вересня 1943 року село Плавинище було визволене від фашистів. З великою радістю зустрічали жителі своїх визволителів. Відступаючи фашисти спалили декілька хат на Помірках. Спалити все село не встигли, бо Радянська Армія безупинно гнала загарбників з рідної землі.
Знову було відновлено колгосп, але ішла війна і господарству трудно було залікувати рани, нанесені фашистами. Нічим було сіяти, нічим було орати землю. Та колгоспники, переважно жінки, старики, підлітки, не шкодуючи сил, працювали на колгоспних ланах. Орали землю коровами, або шкодуючи худобу, впрягалися самі, аби вчасно засіяти поле та виростити урожай, щоб допомогти фронту.
Закінчилась війна, повернулись чоловіки додому, але в багатьох сім’ях, так і не дочекались годувальників. 142 чоловіки не повернулись з фронту. За героїзм і мужність в роки Великої Вітчизняної війни 108 фронтовиків було нагороджено орденами і медалями.
Ішли роки. Колгосп було укрупнено: два колгоспи ім. Парижської Комуни і ім.. Кірова об’єднали в один – «Вперед до комунізму». Центральна садиба колгоспу знаходилась в с. Плавинищі. Тут в 1960 році збудували будинок правління колгоспу (нині приміщення пошти). Площа орної землі, яка належала колгоспу займала 3421 гектар, пасовиська – 511 гектарів. Зернові культури вирощували на 1206 гектарах, технічні (махорка, коноплі, м’ята, цукрові буряки) – на 128 гектарах. Середній урожай зернових з гектара в 1962 р. становив 14,3 центнера. В колгоспі налічувалось 1085 голів великої рогатої худоби, свиней 1244, птиці 1400.
Доход колгоспу в 1962 р. становив 513961 крб. Неподільний фонд в 1962 р. – 565954 крб.

Зобов’язання колгоспу в п’ятерічці (1965 – 1970 рр.)

1. Виростити урожай зернових….........….27,3 ц/га
2. Виростити урожай картоплі……...........150 ц/га
3. Виростити урожай цукрових буряків....300 ц/га
4. Виростити урожай овочів..........…......…277 ц/га
5. Виробити м’ясо в живій вазі....…..……..270 т
6. Виробити свинини.................……...…….125 т
7. Виробити молока…................……….......1375 т
8. Одержати на фуражну худобу молока….2500кг
9. Збудувати в селі 8 річну і початкову школу (в селі Синенки)
10. Закінчити будівництво клубу на 200 місць
11. Збудувати 80 жилих будинків.

В 1962 р. в селі було 510 дворів, жителів – 1868 осіб.
В 1959 р. село було електрифіковане.

В селі є 8-річна школа, де навчається 136 учнів, працює 9 вчителів, 6 із них мають вищу освіту. При школі працює заочна школа, де можна одержати середню освіту. В селі є клуб, стадіон, парк. У вихідні дні на стадіоні бувають футбольні змагання. В клубі є стаціонарна кіноустановка, чотири рази на тиждень демонструються кінофільми, село радіофіковане. Майже в кожний будинок приходять газети, журнали. Останнім часом над дахами будинків з’явились антени, що свідчить, що господарі дивляться телевізор. Достаток і радість приходять в сім’ї колгоспників. Якщо раніше велосипед був неабиякою розкішшю, то зараз багато жителів мають мотоцикли і машини.
В 1965 році розпочато будівництво нового будинку культури на 250 місць, закінчено в 1970 році.
1968 рік (Газета «Комуністичним шляхом» від 6 листопада 1968 року).
За успіх, досягнути в переджовтневому змаганні та гідну зустріч 100-річчя з дня народження В.І. Леніна рішенням бюро міського комітету КП України і виконкомів міської та районної Рад депутатів трудящих на районну «Дошку пошани» занесено колгосп «Вперед до комунізму» (голова правління Холоша М.Ф., секретар партійної організації Сидоренко А. І., голова місцевкому профспілки Божко М.І., секретар комсомольської організації Скрипаль М.С.) За 9 місяців вироблено на кожні 100 гектарів угідь: молока – 372,1 центнера, м’яса 90,7 центнерів. Продано державі 6938 центнерів молока, при плані 5500 центнерів; м’яса 1927 центнерів, при плані 1150 центнерів. План продажу вовни виконаний на 124%.
Господарство колгоспу з року в рік зміцнювалось і колгосп став мільйонером. Колгоспники одержують стабільну заробітну плату, а в кінці року – преміальні.
4 жовтня 1970 року відбулось урочисте відкриття нового будинку культури і пам’ятника В.І. Леніну. Проведено мітинг, на якому виступили секретар парторганізації Сидоренко А.І., бригадир городньої бригади Козлова Т.Д.. представник райкому Стетюха. Після мітингу був концерт Роменського народного хору.

                Пам’ятник В.І. Леніну

В січні 1969 року на загальних зборах колгоспників колгоспу «Вперед до комунізму»прийнято рішення встановити пам’ятник В.І. Леніну перед новим будинком культури, що будується в центрі с. Плавинище. Було дано замовлення в Харківську скульптурну майстерню на виготовлення скульптури вождя. Замовлення було виконано і в вересні 1970 року відбулось урочисте відкриття пам’ятника В.І. Леніну. (скульптор Щербаков І.Ф.)

 

Пам’ятник являє собою скульптуру вождя в повний зріст. Правою рукою Володимир Ілліч підтримує борт пальто, погляд пильний, так ніби вождь вдивляється в далекий обрій. Від пам’ятника в бік будинку культури забетонована доріжка. Навколо клумби з квітами. З двох боків насаджені дерева. На постаменті немає ніякого напису. Скульптура вождя виготовлена із залізобетону. Висота її 2м 85см. Постамент із цегли, обштукатурений цементом. Висота його 2м, ширина 1м 20см, довжина 1м 80см.
Рекомендації по встановленню охоронної зони навколо пам’ятника В.І. Леніну.
З південного боку пам’ятника сільський стадіон, із східного – сквер, площею 0.05 га, з північного боку сільська вулиця, а обличчя скульптури до будинку культури. Пам’ятник огради не має.
                1. Справа №32. Архів с/ради.


               Пам’ятник воїнам-односельчанам

В 1968 році виконком Плавинищенської сільської ради порушив клопотання перед виконкомом Роменської районної ради про виділення коштів для спорудження пам’ятника односельчанам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.).
Було виділено 2500крб., решту грошей виділив колгосп «Вперед до комунізму», Колгосп же замовив в Київському скульптурному комбінаті. Пам’ятник було виготовлено в 1973 році і 10 червня цього року в центрі с. Плавинища відбулось урочисте пам’ятника загиблим односельчанам (скульптор Дзвигай, архітектор Масленков).
Балансова вартість 8563 крб.

 

Пам’ятник являє собою площу, викладену бетонними плитами і оточену бетонними підвищеннями. У центрі площі, обличчям до входу, встановлена скульптура радянського воїна зі схиленою в скорботі головою, права рука воїна підтримує ремінь автомату, перекинутого через праве плече, ліва рука опущена до квітки – символу вічного життя на Землі. Перед скульптурою горить вічний вогонь. На кінцях площі встановлені 4 електричні світильники. На бічних сторонах площі розташовані шість бетонних плит, на яких встановлені меморіальні мармурові дошки з прізвищами воїнів-односельчан, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, всього 142 чоловіка. Прізвища їх викарбувані золотими літерами. Біля входу по головному фасаду встановлені два бетонні блоки з мармуровими плитами, де золотом викарбувані слова: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» - Зліва і на протилежному боці: «Вічна слава воїнам, що загинули за свободу і незалежність нашої Батьківщини!». Навколо пам’ятника газони з квітами. Площа 60 кв. м викладена бетонними плитами 500х500х60мм.
Скульптура воїна виготовлена із залізобетону висотою 2м 65см, встановлена на постамент, виготовлений із цегли і обштукатурений цементом. Висота постаменту 1м 15см, ширина 2м, довжина 2м 30см. Бетонні плити з меморіальними дошками мають висоту 1м 20см, ширину 80см, довжину 1м 75см.
Навколо пам’ятника посаджено сквер площею 0,9 га. Вихід від пам’ятника на південь до сільської вулиці. Сквер має ограду, пам’ятник ограду не має.
                Арх. Справа №32.  Арх. с/ради.

В 1975 році на базі сіл Плавинища, Синенок, Загребелля, Борозенки, Калинівки і Миколаївки було створено радгосп «Роменський» з центром в Процівці, де був побудований гараж, а також жилий будинок і контора. Село Плавинище стало відділенням цього радгоспу, а в колгоспній конторі було відкрито дитячий садок.
В 1975 році в с. Плавинище розпочато будівництво нової школи. Закінчено в 1975 році і розпочато  навчання в новому приміщенні. Були оборудувані обладненні класи-кабинети: біологічній історичний, математичний, української, російської та іноземної мов, спортивний зал. Всього учнів на цей рік було 147, вчителів 11.
Радгосп виділив кошти на придбання наочного приладдя і меблів в сумі
Навесні 1977 року перед школою булі висаджені ялини, розбито квітники.
Старе приміщення школи було пристосоване для сільскої Ради и медпункта. До того сільська Рада і медпункт були в старій попівській хаті.
Село розширяється. Іде забудова нових вулиць. Перед магазином радгосп будує ряд котеджів. Їх заселяють працівники радгоспу. На вигоні, за рахунок радгоспу, будується двоповерховий будинок, квартири одержують робітники радгоспу і сільська інтелігенція. На схід від села прокладається нова вулиця із приватних будинків.
В 1982 році розпочинається будівництво цегельного заводу біля села Плавинище. Для працівників цього заводу в селі будуються жилі будинки – п’ятиповерховий панельний і два чотириповерхових цегельних.
Будується дитячий садок.
Прокладається дорога з твердим покриттям від Процівки до Загребелля, заасфальтовано дорогу від автобусної зупинки через село до церкви. Побудовано магазини – продовольчий і промтоварний. Збудовано будинок гуртожитку. З 1990 року почав ходити автобус «Базарна площа – Плавинище» через Плавинище до Сененок.

                2006 рік

В цьому році минуло 15 років з дня проголошення незалежності. Що ми маємо за цей час в нашому селі?

               Ми тяжко працювали
               І гуртом йшли до спільної мети
               І раптом зупинились
               Все миттю зруйнували
               Ще швидше розтягли

Ці слова відносяться до всієї нашої України і точно відтворюють ті події, що відбулися в нашому селі.
Радгосп «Роменський» належав до числа кращих господарств Роменського району, був, як тоді говорили, «мільйонером». Мав теплиці, де вирощували огірки, цибулю, тощо.
На горі був облаштований штучний полив городини. Працювали потужні мотори, які накачували воду із-під землі в басейн, а потім були прокладені труби, якими ішла вода по всій площі, де вирощували овочі. Дощувальна машина набирала воду і розсіювала її, де вирощували овочі.
Було в радгоспі стадо великої рогатої худоби – 1085 голів, свиней 1244, птиці 1400, овець 722 штук.
Була своя пилорама, млин, крупорушка.
Було багато техніки: автомашини, комбайни зернові і бурякозбиральні, трактори, сівалки і інша техніка, за допомогою якої вирощували високі врожаї технічних, зернових і овочевих культур.
Був міжколгоспний цегельний завод. Колгоспники в ньому цеглу і будували добротні будинки. За останні 20 років перебудувалось майже все село. Що ми маємо тепер? Зруйновані тваринницькі приміщення. У корівниках тепер мукають 5 десятків корів, яких тепер доять руками, автопоїлки не працюють, немає доїльних апаратів, немає підвісної дороги. Немає нічого. Що було зруйнували, а нового нічого не придбали.

І сталося те, що сталося. В селі немає роботи ні чоловікам, ні жінкам, а особливо шкода молоді, яка кінчаючи навчання, не може працевлаштуватись. Тому процвітає буйним цвітом п’янство, наркоманія, крадіжки. П’ють усі: чоловіки і жінки, молодь і пенсіонери.

              Свобода!
              Чому селян, ти, так караєш,
              Що вже спустило все село.
             Голодне, босе, здичавіле,
             Вже до агонії дійшло.

Кількість жителів різко зменшується, адже помирає людей більше, ніж народжується.

            То ж Ви задумайтесь панове
            Хто буде онуків ваших годувать
            Бо вже наші небораки
            І народжуватись не хотять.

Молодь і працездатні чоловіки і жінки їдуть шукати роботу за кордон и в Москву. Розпадаються сім’ї, дітей залишають на престарілих батьків, які вже не в змозі даті їм лад. Тому і спостерігається серед школярів п’янство і наркотики. Курять і п’ють не тільки хлопці, але й дівчата.
Отакі наслідки зарубіжної цивілізації, що її так заповзято насаджують наші політики.

          А ви за владу й крісла держитесь
          Пообдирали всі боки
          Немов вовки, ті сіромахи
          Що в лісі темному зросли

Отаке моє бачення сьогодення. Можливо, я в чому помиляюсь, ідеалізую минуле, але сьогодення викликає в мене бурю обурення і образи на правителів, що довели село до такого стану.

                Таратун Е.Н.