Стань землею i небом

СТАНЬ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ

   У теремі помісного князя знайшло собі притулок велике занепокоєння: молодий князенко, який от-от мав перебрати на себе владу від старого татуся, раптом послабшав на розум. Він став поводитися настільки дивакувато, що літній князь не на жарт ізлякався. У батька не виникало ніяких сумнівів: «Мій син, моя кровинка, моя надія – збожеволів!..»
   Що ж сталося? Якось наш княжич переніс тяжку хворобу, і лікар категорично заборонив йому їсти сметану. А оскільки парубок був ласий до сметанки і йому кортіло замаламурити любу страву, та він уявив себе котиком. І поводитися став, як справжній кіт. Якби тільки це. Вдовольнивши баганку, він нагадався, що дуже полюбляє гризти горішки. Але ж коти не їдять горіхів! Він тоді уявив себе вивіркою. Вдовольнивши чергове охмання, відчув, що йому хочеться скупатися у прохолодній воді. Діло було спекотним літом. А що білки не мають тяги до купання, то княжич побіг до озерця, уявив себе виднихою і пірнув у воду.
   Бавлячись у воді, він побачив раптом на узгірку свою любу дівчину Оксану. Його молодече серце одразу ж затьохкало соловейком, а тіло дуже схотіло палкого прилюбляння. Княжич, вже вкотре, силою уяви повернув собі чоловічу подобу (справжній штукар!), вискочив з води і побіг стежкою до любуні...

   ...Череді перевтілень не було кінця й краю.
   Старий князь скликав чимало знаюків-характерників, планетників, знахарів, шептух... Що вже вони не робили, до яких тільки магічних дій не вдавалися, але всі їхні зусилля виявилися марними. Та був серед запрошених сивенький дідусь на ім’я Петрусь. Він тихенько сидів на лаві в кутку теремної зали, шкріб праву долоню вказівним пальцем лівої руки і уважно стежив за діями дивотворців.
   Треба сказати, що княжич у той день удавав із себе індика; він набундючено походжав по залі і хитав головою – ну справжнісінький тобі індик!
   Коли останній знатник відійшов від княжича, не в силах чарами побороти дивацьку хворість, дідусь Петрусь впритул підійшов до «Галагана», хитнув кілька разів головою і голосно загодокав.
   Княжич гордовито подивився на «родича» і теж голосно загодокав.
   «Індики» порозумілися дуже швидко: вже вдвох вони почали походжати по залі, гордовито позираючи на присутніх і час від часу годокаючи.
   Аж раптом сталося ось що: княжич витріщився на діда, довго роздивлявся його обличчя, а потім запитав: «Звідки взявся цей скоморох?» Дідусь Петрусь сказав: «Я – індик, і ти – індик». – «Блазню, що ти верзеш! Який я тобі індик, я – княжич!»
   «Княжич! Княжич!» – радісно вигукнув старий князь, підбіг і міцно обійняв сина.
   Так старий добровід вивів княжича зі стану хвороби.
   Пізніше між ними сталася довірлива розмова. Княжич запитав:
   «Дідусю, що це був за недуг, яким я хворів?»
   «Жадасвіт», – відповів літній сивань.
   «Що ще за жадасвіт?»
   «Кожна людина збирає в собі багацько різного роду баганок. А щоб досягти тої чи іншої хіті, треба втілитися в ту подобу, яка допомагає досягти бажаного. Не ти один відчув на собі шкідливість цього мікробу. Кожен в цім світі движимий жадою і тому приречений уявляти себе втіленням певної форми».
   «Як мені в подальшому убезпечитися від жадасвіту, щоб ця хвороба більше ніколи не чіплялася до мене?»
   На це запитання дідусь Петрусь відповів так:
   «Треба захворіти останньою жадою: або стати нічим, або ж стати усім. Стань Землею і Небом, і всім сущим, що мешкає на землі, під землею, у воді і літає попіднебессю. Коли ти цілий Всесвіт, тобі не треба вибирати те мізерне, що здатне лише частково вдовольнити твою жаду». Сказавши це, дідусь Петрусь ще й заспівав:

«Будь нічим або усім,
Будеш мати щастя в тім.
Стань лише якимсь Цабе, –
Безлад злапає тебе!» (Сила)