Кухар

КУХАР

   У цій історії пульсує сила народної мудрості: свого одбіг, чужого не дійшов.
   До одного князя завітав якось мармузий* (*мармузий – товстолиций) чоловік.
   - Хвала господареві! - сказав він поштиво, і, як того вимагає звичай, низенько вклонився перед поважній персоні.
   - Хвала гостеві, якщо він завітав з добрими намірами, - вдячно відповів князь.
   – Я – великий кухар Харитон Хавдій. – продовжував гість. – Я чув, що ваш мерендик** (**мерендик – кухар, годувальник) помер і ви шукаєте іншого. Я згоден зайняти його місце.
   Князь неймовірно зрадів несподіваній появі великого кухаря, бо дуже скучив  за ласими виробами, за пожиточною потравою:
   – Беру тебе, Харитоне, до себе кухарем.  Іди негайно на кухню і починай готувати смачнющі страви. А я тим часом розішлю гінців, щоб вони прикликали до мене на бучну вечерю друзів-сусідів.
   Настав вечір. У святковій світлиці за довгим столом, устеленим білесенькою скатертиною, сервірованим вишуканим посудом і найвибагливішими стравами та питвом, сидів господар і його гості.
   Князь урочисто мовив:
   – Бенкетуйте, хлопці! Пригощайтеся! Усе це власноруч виготовляв, виставляв усі варива, всяку всячину мій новий годувальник, великий кухар Харитон Хавдій! Я правду кажу, Харитоне?
   Хвавий кухар піднесено згукнув:
   – Саме так, вельмиповажний князю! – і до гостей: – Їжте, дорогі гості, столуйтеся! Страв багацько: борщ, вареники, холодець, качатина, кабанятина, печене порося, кров’янка, ласі линки. Все видалося всмак!
   – Молодця, Хавдію, молодця! – князь налив у чарку горілки. – Спершу, як годиться, смикнемо сірка ; і візьмемося наминати смачні страви!
   – Возрадуємося! Звеселімося! – загукали хором присутні.
   Взялися гості наминати, дудлити Хавдієві вироби. Та незабаром всі вони відчули хто оскому, хто печію, декого знудило, дехто, схопившись за живіт, кинувся прожогом з хати...
   Князеві стало так зле, що він аж позеленів.
   – Харитоне! Халамиднику!.. – заохав князь. – Що ти наробив? Горить живіт... Погуба!..
   А далі пішли розпачливі вигуки гостей:

   «Повік пектиме печія! Чи оклигаю, чи одужаю!..»
   «Оце так кухня!..»
   «Пожирували, тіть-перетіть!..»
   «Від’їлися, відпилися...»

    Наступного дня, коли все вляглося і князеві стало трохи краще, він звелів привести до себе Харитона.
    – Ніяк не второпаю, як я міг повірити тобі, що ти справжній кухар? – спантеличено мовив князь. – Одначе за твоє кухарювання ось тобі мій платіж: годуватимешся тим, що сам наготував, поки не з’їси усе до останньої крихти. А за шкоду і збитки, які ти спричинив мені і моїм друзям, відпрацюєш у мене три роки свинопасом.

«Свого одбіг, чужого не дійшов» –
цієї казки перша є сила.

А ось і друга:

Всяк є пульсаром власної природи.
Хто шкодить іншим, знай, собі уже нашкодив.
Хто причинив собі самому боль,
Той іншим спричинятиме юдоль.
Він може думати: «Я – втілення добра.
Я співчутливий ззовні і з нутра».
Але якщо в душі твоїй страждання,
Рубці від мук... – чи буде користь від твого діяння?
В чім тут секрет? Ось я вам сповіщаю:
Всі ми даруємо лиш те, що маємо.
Серденько чуле – лагідне світило.
Черства душа – болотяне калило.