Господар власно долi

ГОСПОДАР ВЛАСНОЇ ДОЛІ

   Один столичний багатій Ігор Клопотовський мав великий гонор щодо своїх статків і стану. Було зайде в шинок, кине шинкареві гаман з грошима, і скаже: «Усіх відвідувачів вгощаю запридухом!» А потім, коли зберуться навколо нього вдячні люди, як почне вихвалятися:
   – Я, – каже, – господар власної долі. Як узяв, так і не випускаю з рук віжки своїх діянь. Зажадав я, скажімо, попіднебессю яки птах літати, – і на тобі – зробив повітроплав. Захотів взяти підбічницею першу столичну красуню – вона моя! У землю вріс, як той дуб. Небо – моя домівка. Кого захочу – піднесу. Поворухну пальцем – і ти мій раб.
   Якось, повертаючись додому, на перехресті двох доріг біля великої кам’яної брили стрів Ігор літню жінку з торбою через плече. От вона йому й каже:
   – Ігоре, Ігоре, навіщо ти похваляєшся, що ти господар власної долі?
   – А хіба що?
   –Твоя доля ось у цій торбі, і тільки мені знати, що на тебе чекає.
   –Продай мені торбу, – почав благати жінку Клопотовський. – Будь-що віддам тобі за неї.
   –Марне твоє благання, – сказала жінка. – Доля не продається.
   – Не скажи. Як є гроші – що тільки в світі не купиш! От усі кажуть, що за гроші здоров’я не купиш, а я купив. Так був захворів, що ногами не ходив. Та добрі люди підказали, що для мого одужання я маю з’їсти плід з одного дерева, яке росте у далекій країні Індії. Я купив корабель, найняв команду відважних мореходів і відправив у похід.  І що? Привезли вони мені той плід. Я з’їв його й одужав. Ще й вкладені гроші повернув. Бо вони там накупили товару: чай, каву, різні прянощі, благовоніє... Продай мені торбу.
   – Доля не продається.
   – Продай!
   – Гаразд, – сказала жінка. – Раз ти так того бажаєш. Продати не продам, а от обміняти – обміняю. Завтра прокинься раненько, умийся, чистенько вдягнися, піди на ярмарок і купи у цигана вороного коня з білою зіркою на лобі. А ще купи сіделечко срібне й вуздечку золоту. Чекатиму я тебе біля цього каменя рівно опівдні. Дивись, не запізнись.
   Далебі, усе зробив багатій, як наказала йому жінка, навіть з циганом за коня не торгувався. Стрибнув у сіделечко черкаське та й помчав дорогою. Та на біду, кінь спіткнувся, вершник не втримався у сідлі, сторч головою полетів на землю і – скрутив собі в’язи. Лежить Клопотовський горілиць, перед його очима безмежна синява неба і одинокий птах парує. Аж тут – літня жінка. Нахилилася над ним та й каже:
   – Ігоре, де ж то ти забарився, чому вчасно не з’явився?
   Покотилася сльоза по щоці бідахи.
   –Вибач, – сказав Клопотовський, – не зумів. Виходить, не все в моїх силах, але все в Божій волі.
   За цими словами душенька його розлучилася з тілом. Жінка провела долонею по обличчю небіжчика, щоб стулилися вії, і сказала:
   –Щасливчик. Ти пішов з цього світу, затямивши найголовніший урок життя.