Про100 море

Просто море. Вода солона.
Хвилі зелені, баранці білі.
Пісок. Запах йоду.
Тліють водорості викинуті на берег.
Людей ще немає на пляжу.
Біле вино ще холодне в пляшчині бурого скла.
Дивлюся як Сонце сходить, як Зоря* тьмяніє
і відчуваю, що саме таким має бути щастя:
простим і легким, як подих.

Просто пливтиму довго від берега
аж поки шезлонґ не стане краплиною.
Перевернуся на спину і побачу хмари легкі.
Зауважу в них знаки, читатиму їх,
розумітиму їх сенс потаємний і забуватиму одразу.
Бо гойдатимуть хвилі тіло,
бо розум вібруватиме і випромінюватиме хвилі альфа,
по-простому всесвітню радість або складніше трохи,
але також зрозуміло - ейфорію.
Знаєш, таку стишену,
а отже малопомітну.

Лоскочу водою горло.
З очима навстіжень пірнаю.
Люблю життя і знаю,
що воно також кохає мене і це триватиме вічно.
Бо, насправді, ми виходимо з моря
і повертаємося в нього безкінечно.