Три дурники-брати

ТРИ  ДУРНИКИ-БРАТИ

   Коли я записував цю казку - відчув творчий злет, тотожний надхненній праці дітвака, що ліпить біля річки замчище з піску. 
   До одного мудреця прийшли якось три брати, і жодного серед них  –  від старшого до молодшого  –  не було розумного. Всі дурники. Прийшли вони до нього, щоб він зробив їх мудрими.
   – Добре, – сказав мудрець, – буду по одному розмовляти з вами і вирішувати, що й як робити.
   Першим зостався з ним наодинці старший брат; бо дуже вже набридло йому бути дурнем.
   Вислухав його мудрець та й каже:
   – З твоїх речей я бачу, що ти давно вже мудрості набрася, а от віри в тобі небагацько. Зробимо ось що: зараз я переберу усі клепки в твоїй голові, і ти неодмінно станеш мудрим.
   – Починай скоріше! – каже той.
   – Добре.
   Двічі чи тричі вдарив його мудрець києм по голові і сказав:
   – Іди собі з Богом. Відтепер ти  –  мудрий.
   – Ну, спасибі!..
   – Тільки… одна умова.
   – Яка?
   – Ні з ким про свою мудрість не балакай.
   – Гаразд, – сказав старший брат і пішов. Ловко пішов. Із сяючою усмішкою на обличчі і з палаючими, мов зірочки, очима.
   Настала черга середущого брата.
   Мудрець його вислухав та й каже:
   – З твоїх речей я бачу, що ти давно вже мудрості набрався, а от рішучості в тобі небагацько. Ходімо зі мною.
   Уранці, коли сходило сонце, мудрець підвів його до ставка, нахилив над водою і спитав:
   – Бога бачиш?
   – Бачу, – сказав той.
   – От і добре. Іди собі з Богом. Відтепер ти  –  мудра людина.
   – Ну, спасибі!..
   – Тільки… одна умова.
   – Яка?
   – Хто б і про що тебе не питав, кажи одне: «Я бачив Бога». І все.
   – Гаразд, – сказав середущий брат і пішов собі до людей. Ловко пішов. Із сяючою посмішкою на обличчі і з палаючими, мов зірочки, очима.
   Лишився третій брат, молодший.
   – Ти не дуже поспішаєш стати мудрим? – спитав його мудрець.
   – Ні, – сказав той.
   – Тоді лишайся жити у мене. Я не примушуватиму тебе нічого робити, буду тебе годувати, а на ніч розповідатиму тобі казки.
   Сподобалась юнакові така умова, бо раніше він усе робив за своїх братів.
   Так він прожив у мудреця цілу зиму.
   За цей час двічі приходили його брати, щоб мудрець знов наставив їх на мудрість. Чому? Тому що люди, не вірячи в їхню мудрість, насміхалися над ними і обзивали їх дурнями.
   Ще двічі мудрець повертав їм віру і рішучість: одного бив києм по голові, а другого водив до ставка. Тоді, з оновленою вірою і рішучістю, поверталися вони до людей, певний час уявляючи себе мудрими.
   Одного разу, коли мудрець підійшов до ліжка молодшого брата, щоб розповісти йому на ніч нову казку, юнак сказав:
   – Вельмишановний, не знаю як саме, але сьогодні в мені народилася моя казка. Дозволь, я розповім її тобі.
   – Чому б і ні, – сказав, усміхнувшись, мудрець. – Не все ж одному мені розповідати казки та притчі.
   І юнак розповів йому свою першу казку.
   – Три товариші, – почав він, – пустилися в мандри, щоб розшукати скарб. Не довго їм довелося шукати, бо натрапили вони на чоловіка, у якого було аж чотири скрині з золотом. Ото він і промовляє до них:
   – Знайшов я надзвичайний скарб, та мені одному його забагато. Готовий поділитися з вами. Хай кожному буде по скрині.
   А ті троє розсудили інакше.
   – Нам по скрині замало, – сказали йому. – Доведеться нам і твою скриню забрати, розділити поміж собою. А ти йди, блукай, нового скарбу шукай. Може, ще раз пощастить тобі.
   – Може й пощастить, – сказав чоловік і одійшов.
   Їм же, щоб швидше потрапити додому, треба було перепливти через велике озеро. Розшукали вони човна, поскладали в нього дорогоцінні скрині, самі посідали та й попливли. А човник той був слабенький, не зміг витримати такої ваги, набрав бортом води і пішов на дно.
   Добре, що хоч ті троє вміли плавати. Незабаром натрапили вони на невеличкий острівець. Вийшли невдахи на берег, попадали на землю та й нумо сумувати, сльози гіркі проливати:
   – Мало того, що загубили ми скарб, якого б вистачило на все життя, а тепер що нам робити? Невже так і помремо від голоду та спраги?
   Тільки не судилося їм поки що вмерти. На світанку, наче привид з казки, до них завітав той чоловік, що подарував їм скарб. Він приплив до них на золотому човні під срібним вітрилом, а услід за ним, скріплені мідними ланцюгами, йшли ще три таких самих човни.
   Привітався до них чоловік та й каже:
   – Пощастило мені ще раз надибати скарб. Чотири човни одному забагато.
Дарую вам по човну і запрошую з собою у мандри до Чарівного Царства, де все із чистого золота.
   А ті троє розсудили інакше:
   – Чи знайдемо ми Чарівне Царство, чи ні, то ще вилами по воді писано, а от грошики нам не завадять. То ж знай, у першому ж місті, яке зустрінеться нам по дорозі, ми продамо твій човен, а гроші поділимо між собою. А ти підеш собі блукати, новий скарб шукати. Може, і втретє пощастить тобі.
   – Може, що й пощастить, – сказав чоловік.
   Довго вони ходили тим озером, але жодного міста не зустріли. І ось, врешті-решт, наче велетенська гора з туману, виникло перед ними Чарівне Царство, де все, що не є, було із чистого золота. Почали ті троє битися та судитися, кому яка частина Царства відійде, та в запалі ворожнечі так одне одного й повбивали. А чоловік той лишився жити там сам. Там він і досі живе, уславлює в молитвах Божі щедроти і смиренно господарює.
   Отаку казку розповів юнак мудрецеві. А до схід сонця, коли мудрець ще спав, він піднявся, випив кухоль води і пішов собі до людей. Ловко пішов. Із сяючою усмішкою на обличчі і з палаючими, мов зірочки, очима.
   І знав той мудрець, що юнак більше до нього не прийде.