Старчик

СТАРЧИК

***
   Один чоловік сказав Старчикові:
   «Твоєї флейти люди не розуміють» (він натякав на те, що люди не розуміють Старчикового вчення).
   Меткий доброгляд відповів:
   «Я не розумію пташиного співу, але це не заважає мені відчути, що співаю з ними про одно».
***
   Старчика якось запитали:
   «От ти даєш людям безліч порад. Якщо тобі знадобиться порадник, до кого ти підеш?»
   Осяйний умілець відповів:
   «Піду до дідуся Петруся, в якого вуста бачать, очі  –  говорять, ніс  –  співає, а вуха  –  хмарки розганяють».
***
   Старчика раз запитали:
   «Який надпис ти заповів вибити на своєму могильному камені?»
   Він відповів:
   «Ніхто».
***
   Якось Старчик звернувся до своїх земляків зі словами:
   «П’ятдесят років я входив у ваші хати і лікував вас; гніву вашому давав згоріти, а милості розцвісти. І за це ви назвали мене Богом. А той, хто не вірив у мене, казав: «Він  –  шахрай». А я вам кажу: я ні той, ні інший. Я просто син Того, Кому віддав я своє життя. Я син, і ніколи не буду Батьком».
***
   Один учень спитав якось Старчика:
   «Любий водителю, коли ти відійдеш, а люди призвуть мене і спитають: яким він був, твій учитель? то що мені казати?»
   І Старчик його навчив:
   «Спочатку, – сказав мастак, – прийди до них гоголем, «продзижчи» бджолою, «погодокай» індиком, «попу гукай» пугачем, а як почнуть тебе лаяти, скажи їм: «Він ніколи не боявся собак, не гладив котів, і ні разу не сідав на осла».

МЕДОТАНЦІЯ   
   Старчика запитали, як би він схарактеризував спосіб свого життя? І він сказав: «Медотанція, або ж танок бджоли». Як же хороше сказано в одній загадці про бджолу: «Легка худоба, збирає користь і для себе, і для Бога». 
***
   Запитали якось Старчика:
   «Вчителю, чи даси нам якісь заповіді на життя?»
   І сказав Старчик:
   «Заповідей не дам, а от проханнячка будуть».

ДЕСЯТЬ ПРОХАНЬ СТАРЧИКА

   Ніколи не кажіть: «Я впевнений, що це так».
   Не складайте собі кумирів і нікому не уподібнюйтеся. Єдиний ваш кумир  –  це ви самі.
   Свій життєвий досвід поважайте над усе. Бо краще втопитися у морі розгуби, ніж хапатися за спасенну соломину чужих знань.
   Просіть у Бога Любові для себе. Бо якщо скажеш: «Цього я кохаю всім серцем, а цього ненавиджу всією своєю душею», – ти не знаєш любові.
   По одній ягідці складайте намисто своїх днів. Мандруйте не думками, а ногами.
   Сійте зерна радості на ділянці своєї людяності.
   Не збирайте рецептів здоров’я, але щодня читайте літопис свого тіла.
   Поспішайте дізнатися, що то є життя, випийте молоко суті з глечика Долі все до останньої краплі і не думайте про те, чим наповниться глек після зоряної ночі.
   Вдивляйтеся у світ очима митця. І як покличуть вас що руйнувати  –  не йдіть.
   І останнє моє прохання:
   В Дикому Полі Життя ніколи не прагніть стати сторожовою фігурою на Могилі; отримуйте п’янку насолоду від того, що ви барвінок серед барвінків.

СТАРЧИКІВ ЗАПОВІТ
         
  «Сира земля, ти не мати моя».
                Народне прислів’я
 
«Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупить.
  А я того не боюся  –  горілки нап’юся…»
                Народна пісня

1
Давно я вийшов з лісу хибних снів.
Поки живу у лузі миру й правди –
Чекаю тихо зову прабатьків
І смерть прийму, як поцілунок Лади.

Лиш відійду, благаю, без плачів
Хай пройде час останнього прощання.
І не ведіть до мене кобзарів;
Їх тужний спів  –  замацане зітхання.

2
Удайся, сину мій, як я удавсь.
В тобі однім зерно усіх гараздів.
Своїх думок ніколи не зрікайсь.
Не потурай ні хлопам, ані владі.

Пильнуй себе і духа не в’яжи
Ні до землі, ні  – Боже збав! –  до Неба.
У всякий час одне собі кажи:
«Я на Шляху. Хай буде все, як треба».

Тобі я дав урок свого життя.
Забудь його, як сон живої ночі.
Учитель твій  –  сердечні почуття;
Твій поводир  –  твої уважні очі.
               
3
В труну мого ви тіла не кладіть.
Воно уже пройшло крізь домовину.
У степ його всім миром віднесіть
І там лишіть, для іншого почину.

Хай прийдуть ті, хто вбачить в йому смак.
Нехай Природа там господарює.
Сю Долю йняв  – ген! –  не один козак.
Душа ж його від того не бідує.

4
Оце і весь мій щирий заповіт.
Ділюся ним із вами край охоче.
Усе, як я благаю вас, зробіть.
А якщо ні…  ховайте, йбо, як хочете.
***
   Спитали якось Старчика:
   «Учителю, ти так багато знаєш про світ і людей. Хто навчив всьому цьому тебе? Хто був твоїм вчителем?»
   «Півень».
   «Що взяв ти від нього?»
   «Він навчив мене не пропускати жодного ранку, співати пісень, доглядати курник і розгрібати зерна для курей».
***
   Запитали якось Старчика:
   «Вчителю, чи назвуть вас колись люди праведником?»
   «Боже збав!»
   «Чому?»
   «Чи чули ви таке: води хоч топись, та ніяк напитись? Ото про них».
   «Як це?»
   «Праведники Єрусалимські багато благочестя мали, Бога шанували, а Сина Його не признали».
   «Хто ж ти тоді є?»
   «Я?.. Для людей  –  лицемір, а про себе… збираю мир. Кого мучить спрага, пий моєї душі благо. Ховає Старчик своє джерельце. Хто його знайде? Шукаюче серце!»
***
   Співчутливий мовко; ніколи не відмовляв усім запечаленим розгубою і завжди люб’язно брався допомагати їм у пошуках Праві. А що він полюбляв жити на пасіці, десь серед лісу, то кожному прихожаю-розгубі спершу підносив кухоль молока, кусень сотового меду і казав: «Усе має свій черед; молоко і мед – перед; пий, їж, а вже потім – до Вед».
   Одного разу до Старчика на пасіку завітав змарнілий від тягаря проблем чоловік.
    – Душа про;світку бажає, – почав він після вдячного споживання. – Чи не могли б ви мене напорудити на легкий дих і ясність думок?...
   – У чім твій неспокій?
   – Щось незрозуміле коїться зі мною. Усе, що б не робив, викликає у мене незадоволення й гнів. Як мені впоратися з моїми почуттями? Чим наполегливіше я шукаю притишувачів душевних буревіїв, тим більше я злюсь і тим більшим стає мій розпач.
   Проникливий мудромовець усміхнено проказав примовкою:
   – Старчик уважно світ споглядає. Літ п’ятдесят як суму на серці не має. Ось і ти, як слово моє всім серцем вбереш – зарум’янишся, розцвітеш. – А далі так: – Твоя, серце, хвороба, мільйони людей нещасними робить. Усі відчувають, що їм чогось не вистачає, а що саме – ніхто не знає. Одначе, нам нема діла до інших, нам, либонь, твоє одужання важливіше. У чому твоя проблема? У своїй голові ти носиш сім’я, яке поки що не пробилось крізь тім’я і не стало чичкою. Сім’я маленьке, незугарненьке. А цвіток  – краса і прок. Тільки квітці красивій, тендітній дано танок вести під сонцем і дощем, лише квітці відома радість безсмертних пісень. Для сімені все це, мов день для сліпка, морок в очах – доля тяжка. Та дещо приховане в глибинах зерна, бажає побачити світла дива.
   – Яким чином я можу пробудити цвіт мого власного сім’я? Нарай, Старчику!
   – А для чого я зараз співаю? Звичайно – нараю. Уяви собі таке: у своїй коморі ти знайшов гадюче кубло. Гаддя як побачило тебе – і з хати тікати. Що ти робитимеш? Невже не даси їм усім до останньої гадюки покинути твою домівку?
   – Що ж, я, дурень якийсь чи що? Невже гадаєте, що я кинуся ловити ядучих і повертатиму їх у комору? Боже збав!
   – Прекрасно. Розумно. А тепер уяви, що твої думки – це змії, і мешкають вони десь у коморі твоєї підсвідомості. Усі твої муки від того, що ти не даєш своїм думкам-гадюкам покинути домівку твоєї мізковниці, хапаєшся за кожну і над сили тримаєш у заперті. Саме це спричиняє твій біль і переживання. Отже, не тримайся за думки, зніми напругу, розіжми кулаки, послаб щелепи. Проживи, вистраждай кожну емоцію, яку відчуваєш, і хай вона піде геть. Спершу тобі це даватиметься дуже важко, але винагорода – неоціненна. Тоді буде... думки і почуття ніби існують самі по собі, а ти – сам по собі, а між вами межа, відстань. І тоді – не смій сумніватися – настане ясна днина, коли незадоволення – смак твого теперішнього життєвого стану ; зійде нанівець. Тоді отаманська булава перейде до серця, а сім’я, що переховується у твоїй голові, легко проб’ється крізь тім’я і стане квіткою. То буде пора, коли ти станеш одно із сонцем, місяцем, зорями, квітами, хмарами, райдугою, пташиним співом і дзижчанням бджоли.
***
   Якось Старчик не розмовляв аж три роки. Перед тим, як піти у мовчання, він сказав: «Птах відлітає...» Він не завершив думку й змовк. Коли сердечний порушив мовчання, ми почули від нього: «Птах прилітає».
 ***
   Одного разу до Старчика прийшов набундючений чоловік – професор Київського колегіуму, і так сказав: «Мені багато розповідали про тебе. Усі, хто тебе слухав, одноголосно заявляють, що мова твоя дуже впевнена, за кожним словом проглядає гонор великого авторитета, титана ума…» – «У чому суть твого запитання?» – не давши договорити візитерові, запитав його сердечний мовко;. – «То, може, ти вважаєш себе Богом?». – Старчик, на обличчі якого весь цей час не зникала усмішка, сказав: «Я міг би відповісти вам, шановний, словами Ісуса: «Ти сказав». Але я не стану цього робити. Я пропоную вам у своєму останньому реченні прибрати знак запитання і спробувати приставити якийсь інший знак і трохи-трохи помислити. Думаю, що тоді ваше відчуття визначиться остаточно. А ще… я б дуже радив вам при нагоді особисто послухати мої побрехеньки».
***
 

 Коли Старчик помирав, увесь хутір від малого аж до старого зійшовся в його хаті, щоб почути останню казку мудреця. Поволі тяглися хвилини, а Старчик усе мовчав. Тоді хтось, звернувшись до нього, сказав:
   – Учителю, люди прийшли. Вони бажають почути Вашу останню казку. Розкажіть, Учителю. І хай вона буде найдобрішою, наймудрішою, найвеселішою з усіх ваших казок.
   – Гаразд, – тихо сказав Старчик. – А чи є серед вас гончар Василь Глина?
   – Є, – обізвався той.
   – Василю. Усе життя ти ліпиш горщики. Та які ж ловкі! Пісня  –  не горщики. Принеси мені один, я хочу взяти його із собою.
   – І радий принести, та не можу.
   – Чому?
   – Мій маленький онук Остап лишився вчора вдома один і щоб якось побавити себе, почав грати в козаків… І вбачив він у моїх горщиках бусурманів, тому весь посуд, який тільки не був у хаті, побив дерев’яним києм.
   – Ти якось покарав його?
   – Боже збав! За що? Не відає мале дитя, що можна робити, а чого ні.
   – А якби хто з дорослих побив? Навмисне?…
   – То й тоді, певне, гніватися не став би. Поки руки є, а в руках сила – чи варто тужити? Глини повно, ще наліплю!
   – Так, Василечку, так. Чуєте, зорі мої, – звернувся Старчик до хуторян, – не лише мені розповідати казки. Оповідання Василя Глини  –  це найдобріша, наймудріша, найвеселіша казка з усіх казок, що я чув за своє довге життя. Щоб жити, як у казці, щоб відчувати казку в собі, треба так мало: кожну життєву мить перетворювати на свято.
   Після цих слів Старчик стулив повіки і ніби заснув…
   Мертве  наслідування  – зведений храм для книги, в яку зберуть вінок із слів пророка, весну якого вже ніколи не розмаїти. Сила.