Нетрощi

Відкрити очі повністю не вдалося. Я побачив багато білих плям навколо себе, схожих на сніг, які парували наді мною у трьохвимірній реальності. Вони кружляли. Кружляв я. Кружляла моя свідомість. Я був не здатен розібрати, що то кружляє під виглядом снігу навесні. Пташки виспівували  мені у вухах. Я ладен був робити що завгодно, аби не чути того писклявого щебету. Голова не ворушилась. Наче уві сні я відчув на своїй щоці щось вологе, шершаве та неприємне. Моє обличчя пекло. Очі заплюснулися. Я наче літав над своїм тілом, над своїм розумом.

Свербить нога. Я вдруге прокидаюся у цьому місці. Не знаю, чи пробув я тут довго, але їсти мені не хотілося. Мені хотілося знов кудись зникнути, загортаючись в свою бездумну свідомість. Я встаю, не відчуваючи ніякої єдності з оточуючим простором. Моє тіло йде само, без моєї волі. В цей момент в мені не знали життя ніякі відчуття. Я почувався нейтральністю Всесвіта. В той час, як мої ноги йшли по бездоріжжю, я почув звук, що пробудив у мені щось знайоме. Під ногою хруснула гілка. Я зупинився і вперше за останній час зміг скористатись своїм мозком. Я почав думати. Моя голова невтомно працювала. Думки смерчем літали в середині, утворюючи лиш абсурд та хаос. Я відчував запах сосен. Я бачив буйність своєї уяви, наче з мене спали тяжкі чари. Світ навколо знов існував для мене.

Насравді, я не знав, що за день був сьогодні. Я не міг цього пригадати, попри моє затоплююче бажання. Я хотів проаналізувати своє життя. Був якийсь рефлекс, наче перебуваючи на природі, я завжди був загублений у власних роздумах.

В думках зелено. Метелики плутаються під ногами від моєї безвихідності.
Я знов зупинився. Я пригадав, що в мене була любовна драмка. У мене була дівчина. Я пригадав, що зовсім не кохав її і, не бажаючи тягнути ту трясину, збирався її кинути.
Я прямував далі за своїми ногами. Вони визначали мій шлях. Вони визначали мою долю, а я цього і не підозрював. Сутінки спадали на мене плівкою. Десь в далечині зажеврів вогник. Як в казках із поганим кінцем, я прямував туди, до вогника, що блимав у розваленій віконній рамі. Я вдивлявся туди і крокував ще швидше. Вогник притягував до себе, знов позбавляючи мене власної волі.

Ноги самостійно тормознули, встали, не сміючи ворухнутись. Двері розваленої халупки відімкнулись, але за ними була суцільна темрява та лякаюча тиша. Я вагався, але все ж таки проникнув в середину цієї жахаючої будівлі, схожої на логово відьми. Переді мною виникла вона. Вона виникла з неіснуючого простору. Вона виникла з темряви й тиші. Вона втілювала це в собі. Це була та дівчина.

-Вітаю тебе, мій любий, - її лукава посмішка вдарила мене в серце.
Я почував себе кепсько, дуже кепсько. Я мовчав. Язик був мені непідвладний, я був огорнутий страхом, який наливав поволі мої нутрощі.
-Чи ти не радий нашій зустрічі? - вона робила наївне обличчя.
Я б повірив їй в цей момент, якби не знав її раніше.
Я відчував дивний потяг до неї. Ця сила тяжіння межувала зі звичайним божевіллям. Я це розумів. Я вже остаточно прийшов до тями, але мені було важко розмежовувати почуття до цієї дівчини.
-Навпевно, ти хотів зі мною про щось поговорити? Під час нашої минулої зустрічі ти був занадто серйозний.
Я переступав поріг власних перешкод, що вирували в моїх нутрощах. Я чітко знав, що я хотів зробити. Але зараз в мені протимовили два мої світи. Один був за неї, інший - проти. Один бачив її красу, її жіночу чарівність; інший - пам`ятав всі прикрі моменти їхніх стосунків і не вбачав жодного сенсу спільного майбутнього. Дивлячись їй в очі, на головний план висувався мій перший світ. Вона тягнула мене своїми магнітами, мені було важко опиратися. Я вирішив не дивитися на неї, опустивши очі. Стало легше дихати, я відчув себе людиною, у якої з`явилися здібності птаха. Я випрямив спину, вдихнувши повні груди кисню. Зваживши все, я нарешті наважився:
-Ти дуже гарна, Віолу, проте ти не моя. Я не хочу продовжувати так далі. Ми зовсім чужі люди з тобою. Нас не об`єднує нічого, окрім затягуючого минулого.
Тут я почав думати про те, як я тут опинився і що вона тут робить. Перервавши мій внутрішній монолог, вона засяяла злими іскрами:
-Значить, не передумав?
-Що, вибач? Що ти маєш на увазі?
Вона вдивлялась в мене своїми глибокими очима. Вона затоплювала мене в них. Вона знищувала. Мене осяяло думкою, що все це не нормально; що зі мною трапляються ненормальні явища.
Вона дістала з непомітної кишеньки своєї сукні мішечок кольору стиглого винограду.
В мене полетіли якісь пелюстки. Віолетта лише встигла щось прошепотіти, як я відчув сп`янілість свого розуму. Я подивився в її сяючі хижі очі і згадав, як її люблю. Вона була прекрасна, я відчував її чари. Світ тепер був забарвлений інакше, я був щасливий. Я був занадто щасливий. Я відчував це. Я точно знав це.