Больше реализма

Редакція популярного видання. Головний редактор стандартної зовнішності(краватка,масивні окуляри, розумний вигляд) тримає у руках пухленький опус маловідомого автора, що скромно примостився біля такого ж солідного, як господар кабінету, столу.
- Так, так… Кажете, щось на кшталт латиноамериканського серіалу. Цікаво, цікаво. Подивимося.
Відкриває навмання машинодрук, починає читати
… Посеред кімнати, у розкішному шкіряному кріслі сидить дон Педро. У нього нема голови. Замість неї – криваве усічення, з якого ще парує кров. Зірки гибелі так несподівано і стрімко зійшлися у смертельному танку, що старий не устиг навіть допалити цигарку, яка і досі димить, затиснута між пальцями правої руки. Поруч стирчить, загнаний у підлогу, мачете, великий ніж із широким лезом, яким зазвичай рубають цукрову тростину на плантаціях. Лезо, червоне від крові, наче символізує скороминучість життя і неминучість смерті, що в принципі одне і теж. Сама голова дона Педро висить на стіні, настромлена на кілок для мисливських трофеїв. Очі широко відкриті і подив ще не згаснув у їх зіницях. Відчувається, що дон Педро збирався жити довго і щасливо, але якась прикра неприємність стала тому на заваді. У кімнаті повно людей – інспектор поліції Хуаніто, його помічники, стара служниця, яка, стуливши смиренно руки перед грудьми, весь час надривно причитає на мінорний лад:
- Мама міа, мама міа…
Одягнувши на обличчя маску співчуття і державного обов’язку, інспектор Хуаніто розглядає кімнату, а у душі єхидно посміюється:
- Так тобі і треба, старий дурнику. Будеш знати, як поліцію ображати. Останнього разу, коли я натякнув тобі на свої відсотки від твоїх наркотичних промислів, що ти мені сказав? Пам’ятаєш? Ти мені сказав російською мовою: - Пашол ти на…, буй моржовий! По-перше, незважаючи на вуса, я на моржа зовсім не схожий. По-друге, це ж небачене нахабство – так відповідати поліціанту, нічого святого за душею(Інспектор, ще будучи студентом, їздив до далекої Росії по програмі культурного обміну і що-що, а цю фразу зрозумів у всіх її тонкощах, бо той культурний обмін на усе життя залишив свій незгладимий слід у душі жадного до знань юного Хуаніто).
За такими роздумами інспектор мало не пропустив головного. Цигарка, затиснута між пальцями, дотліла і починає припікати шкіру небіжчика. Той рвучко махає рукою, недопалок падає просто на блискучого мешта інспектора. Поки інспектор ошелешено дивиться собі на ноги, дон Педро підводиться із крісла, знімає свою голову із кілка, намощує на шию, одягає капелюха, що лежав на столику, і мовчки виходить. Хуаніто судорожно глитає слину, а у голові спалахує миттєвий здогад:
- Знову цей мафіозі вийшов сухим із води!
Помічники, мов сторожові пси, стоять нерухомо, очікуючи команди. По кімнаті продовжує бігати старенька служниця, але її «Мама міа» тепер набрало мажорного настрою. Вона навіть почала підстрибувати, підтримуючи спідницю обома руками, наче маленька дівчинка на шкільній сцені…
- Стоп, стоп, стоп… – редактор закриває чтиво і дивиться на автора. Той зіщулився і благально кліпає очима у відповідь.
- Ну що за фантазія якась, що за видумки?! Більше реалізму, колего. Я вас прошу. От, наприклад, де ви бачили, щоб бос наркобізнесу палив цигарку? Тільки сигару! Це ж латиноамериканська країна. Тільки сигару. Або «одягнув капелюха». Який там капелюх? Тільки сомбреро! Або «Мама міа»? Це ж іспаномовний материк, а ви італійську мову втулили. Я вас прошу, не вигадуйте того, що малоймовірно. Більше реалізму, колего. Ну, а в усьому іншому – нічого, може бути, сподобалося. Залишайте, будемо редагувати, готовити до друку.
На цьому редактор тисне руку автору. Той, окрилений успіхом, вибігає за двері.
- Більше реалізму, більше реалізму – бубнить собі під носа і підскакує, наче стара служниця дона Педро у кінці тієї сценки.