Ковток кави

                Оповідання

    В садах уже червоніли вишні. Звідусіль розпливались запахи літа, які заглушали навіть задушливий сморід сірководню, що розтікався по селищу з місцевого металургійного заводу. «Як вечір, так і смалять, немов тухлі яйця жарять», – подумалось Євгену. Він повертався додому від Свєти. Вдень Євген успішно здав останній екзамен у школі і почувався тепер десятикласником. Після екзамену одразу пішов до Свєти. Вона теж тільки-но прийшла зі школи, де цього дня завершила дев’ятирічку.
    – Посидь у альтанці, поки я пообідаю, – сказала дівчина юнаку, зустрівши його у своєму дворі. Він згадав, що теж ще не обідав, та сьогодні вже, мабуть, і не обідатиме, і в нього заскімлило в животі. Але біля альтанки так пишно цвіли квіти, що хлопець, замилувавшись ними, через якусь мить забув про обід. Тим більше, що ось вже вискочила у двір дівчина, як завжди весела й грайлива, і защебетала:
    – Пішли у пінг-понг пограємо!
    Вони вчилися в одній школі, але в різних класах. Свєту Гончарову поза очі звали панночка Свєта. Вона й дійсно в їхньому селищі була панночкою, бо батько її був директором отого заводу, що вечорами годував людей запахом тухлих яєць. Євген і сам не зрозумів, як воно так вийшло, що він нещодавно здружився з цією дівчиною, яка за всіма ознаками була йому не пара. Ну, яка там пара, коли вона, як-то кажуть, панського роду, а в нього мати працювала черговою на залізничній станції. Про батька свого він майже нічого толком не знав, бо мати про нього взагалі не хотіла згадувати.
    – Забрився кудись після війни, – казала вона синові. – Чула, ніби десь на Волині живе, у приймах… Кращу жінку знайшов. Нас з тобою забув…
    Отож про пару щодо цієї дівчини Євгену й говорити було даремно. А потоваришував він з нею ось як. Вона, як справжня панночка, полюбляла приймати у себе вдома своїх шкільних друзів, особливо хлопців. Одного разу з цими друзями завітав і він до неї. І побачив там таку атмосферу, що мимоволі привабила його. Свєта грала на піаніно в своїй окремій кімнаті. Хлопці юрмились навколо неї й захоплено дивилися на дівчину. Поступово вона відшила цих друзів. Залишила тільки його, Євгена. Чому саме він впав в око панночці… хлопець про це не хотів думати. Просто він приходив, а інших її шкільних товаришів у неї вже не заставав. Навесні Євген так зачастив до Свєти, що його матуся, знаючи, де пропадає її синок, бувало, й скаже стиха:
    – Ой, гляди…У багатих м’яко стелять, та твердо спати…
    Та юнак на це не зважав. Не зважав навіть на те, подобається йому Свєта як дівчина чи ні. Йому було цікаво бувати у неї й відчувати ту ауру, яка її оточувала. От і сьогодні в душі в нього було задоволення від гарно проведеного часу і передчуття, що й завтрашня зустріч з цією дівчиною буде такою ж цікавою й приємною.
    Наступного дня після обіду Євген вже був біля хвіртки добре знайомого двору. Свєта вийшла до нього й, приклавши палець до губів, зашепотіла:
    – До нас приїхала в гості тітонька з Пітера… Така сувора, педантична. Огляне будь-кого з голови до ніг. Будь обережний з нею в розмові… А краще, помовчуй.
    Вони пройшли в альтанку, де біля тітоньки, повновидої білявої жінки середніх років, поралась Свєтина матуся – прибирала посуд, витирала стіл. Очевидно, тут щойно частували гостю. Юнак привітався. Тітонька блимнула на нього очима й одвернулася, бо що там пітерці було довго розглядати цього хлопчину. Потертий піджачок, замусолена кепка – одразу видно, що з задрипаної родини, тому й церемонитись з ним нічого. Отож з ним і не церемонились, тобто майже не помічали його. Він це бачив і від того одразу наїжачився. «Іч, інтелігенція яка! – думалось йому. – Та воно… що й казати – гусак свині не товариш».
    Ґаздиня запропонувала гості прогулятися по балці, що простяглась неподалік їхнього двору.
    – Що ж… можна й прогулятися, – знехотя погодилась тітонька. І вони пішли. Жінки попереду, а дівчина з хлопцем позаду. Жінота теревенила, діти помовкували. Та й про що було говорити? Сходити б на ставок, скупатися, бо літо ж. Але хіба ця дама піде на їхній ставок? Навряд чи. Тому їй ніхто цього й не пропонував… Прийшли до піонерського табору, де відпочивала дітвора металургів. Подивилися на дитячу метушню й повернули назад. Тим паче, почало накрапувати.
    – Он як нахмарилось, та ще й хлюпотить… Давайте зайдемо в будинок та поп’ємо чайку, – сказала господиня, коли повернулися з прогулянки. А будинок у них був, як казали в селищі, фінський – одноповерховий, з багатьма кімнатами, зі всіма необхідними зручностями і з чималим двором, де господарі, крім декоративних кущиків та квітів, нічого не садили. Одним словом, це була директорська садиба.
    Тож зайшли вони в будинок.
    – Компанія у нас невелика, тому почаюємо на кухні, – сказала Свєтина мама, а через мить, коли всі повсідалися за зручним столиком, додала: – До речі, що п’ємо – чай чи каву?
    – Мені каву, – мовила гостя.
    – Так, може, всі будемо кавувати? – сказала, осміхаючись, мама. – Свєта любить каву… А ти, Євгене, як?
    Хлопець засоромився, бо всі уп’ялися в нього.
    – Я… – заблимав він очима.
    – Ну, так… чай чи каву будеш? – допитувалась мама.
    Євген мовчав, бо й справді не знав, що казати. У них вдома пили чай. Тільки не той, який продають у магазині, а… матуся наламувала в садочку гіллячок чи наривала листочків, коли було літо, малини або ж вишень і заварювала ними окріп у чималенькому чайнику. Цей чайник, потемнілий від кіптяви, завжди стояв у них на припічку або на плиті.
    – Та він, певно, не знає, що таке кава! – промовила, сміючись, дама з Пітера. Євген вкрай знітився.
    – Мамо, ну, що ти прив’язалась… Давай усім каву, – виручила його Свєта.
    – А… з вершками чи ..? – запитала господиня, і хлопцю знов здалось, що всі дивилися тільки на нього. Він мовчав, бо про вершки в такій справі ніколи й не чув.
    – Мамо… неси що-небудь, – сказала Свєта.
    Невдовзі п’ють вони нарешті каву. У невеличких філіжанках. Печивом хрумкають. А Євген все крутить в руці свою філіжанку, не знаючи, що з нею робити. Ну, що там тієї чашечки – на один ковток хлопцю. Та ще такому, як він, рослому й плечистому. Крутив, крутив він оту чашечку, а тоді взяв та й хильнув її за два невеличких ковтка. На другому ковтку трохи не поперхнувся, бо знову почув в’їдливий сміх тітоньки з Пітера.
    – Хіба ж, юначе, так п’ють каву? – казала вона, зневажливо витріщившись на нього. І тут Євгена прорвало. Він скочив і, зціпивши зуби, гнівно мовив:
    – Буржуї прокляті! Сидите на чужих спинах  ще й викомарюєтесь. Ненавиджу!
І тієї ж миті рвонувся надвір і подався вулицею…
    З тої пори Євгенові відвідини директорської садиби як відрізало.