14 володiння великим

№ 14  ВОЛОДІННЯ ВЕЛИКИМ

~~~~~~~~~~~~
~~~~~  ~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~

   Кожному цареві потрібен нащадок. Цікавий бере у спадок все царство,
   а не обмежується одним палацом. Сила.

1 ЗОЛОТИЙ ВАБИК
   Сум і тиша – весла човника спасу.
   Підніжжя гори.
   Клекіт Орла.

2 КРИШТАЛЕВА ХАТА
   Годування Орла крихтами хліба, що лишилися в торбі.
   Лавина.

3 ЗОЛОТА ДИНЯ
   Той, хто знає про зерно, знає і про поле.
   Чекання весни. Тиша.

4 АЛАТИР
   Радість першого врожаю.
   Борошно і солома – примирення води і вогню.

5 ЗОЛОТА ЛОЖКА
   Дар шани загарбникам і жертводавцям, Сходу і Заходу,
   дітлахам і дідам.

6 ЗІРКА ВНОЧІ
   Дощ пускається у танок.
   Вітер грає на струнах дерев. Веселка.
   Будьмо!

КОБЗАР І КОБЗА

   О як я хочу, щоб ця притча вчасно стрілася вам на життєвій дорозі, щоб вона глибоко проникла у ваше серце і стала з ним одно!
   Давно це сталося, в забуті правічні часи.
   В одному з полтавських сіл грав конем крізь вуличку місцевий багатій. І помітив він раптом, як з подвір’я ліворуч почало литись якесь сяйво, а потім побачив дівчину, що брала з колодязя воду. Вона сяяла красою, ніби ясний місяць, який ллє любе для ока прохолодне проміння. Обличчя красуні скидалось на розкриту лілею; рухалась вона плавно, мов лебедиця; линули від неї пахощі барвистого лугу, і вся вона, здавалось, була богинею – покровителькою весняних гаївок. І бачачи цю чарівну, здатну розпалити й самого Леля красуню, багатій аж заслинився від насолоди. «Хто вона? Це ж найдосконаліша краса, яка коли-будь виходила з-під рук Творця!» – вигукнув обпалений поривом полум’яного кохання багатій і перескочив конем через ворота.
   Дівчина злякалася зуха, покидала відра і забігла мерщій у хату. І вийшли з хати зустріти несподіваного гостя старенькі батьки.
   «Віддайте за мене свою доньку-голубку, – сказав їм без міри багатий. – Дам за неї стільки грошей, що вистачить вам і вік свій безбідно дожити, ще й решту діток підняти».
   Батьки й погодились.
   Тоді зіграли бучне весілля. Відвели молодих у комору. Наблизився багатій з палким бажанням обняти вродливу, а дівчина – ба! – вмить перетворилася на огидну, побиту віспою бабу. Відсахнувся – вона знову обернулася на красуню. Він знову до неї – усе повторилося. Перелякався чоловік, покликав родичів. А вони як побачили таку халепу, давай його в один голос нагрущати: «Це відьма. Негайно відвези її батькам і забери гроші».
   Вхопив він бідненьку за руку, виволік оголену на дворище, а з дворища на вулицю.
   Проходив тією вуличкою якийсь милосердний прочанин. Дівчина, чия краса була дивом світу і здавалась втіленням чарівної сили, шукаючи захисту, метнулася і притулилась до його грудей. А він захвилювався раптом, як лугові трави у ту мить, коли набіжить вітер, обійняв красуню та й каже багачеві:
   – Віддай її мені.       
   А той йому:
   – Як це віддай?! Я за неї батькам купу грошей сплатив.    
   А добросердий йому:
   – Я, – каже, – сьогодні свій маєток продав і ніс гроші на монастир, то ось візьми за красуню.         
   Грошей було чимало. Зрадів багач і погодився на продаж. Тільки сказав:
   – Не можу я змиритися з думкою, що ти щодня милуватимешся красою тої, чиє тіло сяє ніби золоте.      
   – І що?       
   – Остання умова. Так і бути, продам тобі її, якщо ти погодишся, щоб мої хлопці повиколювали тобі очі.         
   – Згоден я і на це, – рішуче сказав чоловік.    

   «Гине вік, час пропливає, а волосся висрібляє…» Сплило чимало років з того дня, як багач продав божественної вроди дівчину. І саме звідтоді вселилася в його серце тривога і ні на мить не відпускала, що  не робив.
   Одного літа поїхав він на ярмарок торгувати. Чує раптом – десь біля брами музика грає і збігаються звідусіль до криниці чарівних звуків люди. «Дай, – думає собі багач, – і я подивлюся, що воно таке». Доклавши чималих зусиль, проштовхався крізь натовп. Дивиться – сидить на ослінці сліпий доброграй; на ньому сорочка біла, польовими квіточками гаптована; на колінах музичний інструмент – диво-кобза, а від неї – сяйво чарівне лине, ніби світанкова зоря усміхається. Бринить богоспівча кобзонька, а кобзар бодренько співає, жене відчай, жалощі розмаює:

«Моя кобза із самого золота,
Як на ній заграєш, візьме тя охота.

Моя кобза із самого срібла,
Як на ній заграєш, зникне, що не миле.

Моя кобза із самої міді,
Як на ній заграєш, забудеш всі біди».

   Поки той грав та співав, придивився багач до чоловіка і… так, так, він не помилився! Перед ним сидів несподіваний покупець чар-дівчини. Тільки-но музика стихла, багач підійшов до кобзаря й несміливо заговорив:
   – Я впізнав тебе, чоловіче. Чи пізнаєш і ти мене?         
   – Так, – сказав доброграй, – впізнав я твій голос. Як ся маєш?      
   – Краще не питай, – гірко-важко зітхнув  багач. – Мені ото так угідно, як кобилі, що віз у рові. З того самого дня, як відпустив я від себе чарівну павичку, марудить мені душу, і на серці гіркота, і не можу я знайти собі спокою, – змахнувши рукавом зі щоки скупу чоловічу сльозу, він раптом запитав: – А де ж та, що затьмарює своїм сяйвом цілий світ?      
   – А ти й не здогадуєшся?
   – Ні.       
   – Ось вона, – доброграй ніжно провів долонею по струнах кобзи.          
   – Продай її мені! – почав палко благати багатій. – Віддам тобі за неї все, що маю.    
   – Кобза належить тому, хто вміє на ній грати, – одрік кобзар. – Це не власність, це сама любов. Вмієш грати – бери. Адже відбулася божественна стріча, і вже ніхто не в силах нас роз’єднати. Я половина, кобза – половина; наше єднання творить музику, пісню, любов. Якщо ти наполягаєш, можеш узяти її, але то вже буде мертва кобза, а я буду мертвий кобзар.         
   Нічого не відповів йому багач. Збентежений, відійшов. А гойний грець заграв на кобзі, і заспівав він нову пісню, уславлюючи чарівне почуття.
   Кінець моїй казці, кінець і недолі.