Мене безкiнечно захоплюють мандри...

Мене безкінечно захоплюють мандри потягом – ось вона, забута, але ще жива романтика 21-го століття.
За вікном проминають чудові зелені, яскраво-весняні пейзажі – такої природи, як тут, у Західній Україні, не побачиш ніде. Саме ці краї – Львівська, Закарпатська, Чернівецька області  - зберегли якийсь оригінальний, український культурний дух. Тут все дихає традицією, тут лунає українська мова.
Моє серце належить моєму рідному місту – Одесі. Проте в Одесі я не відчуваю себе власне українкою, тут я – космополіт; розмовляю й пишу російською, українською, англійською, французькою, тепер ще й польською… Я знаходжусь у вирії більш ніж ста національностей та культур. Відчуваю себе майже «людиною світу».
А приїжджаючи до Львову чи Чернівців, я відчуваю себе українкою, прокидається якась національна свідомість чи що? Саме тут я відчуваю свою національну приналежність. Згадуються всі українські пісні, й хочеться безкінечно блукати цими вкритими бруківкою старими вуличками...

***

Ми живемо в такий урбаністичний час, що іноді просто забуваємо – як воно, сидіти на лавочці в парку, спостерігаючи за рухом листям на деревах, які пестить вітер, чи лежати на соковито-зеленій траві, дивлячись просто неба, рахуючи хмарки.
Саме такі банальні природні речі роблять мене божевільно щасливою, дарують хвилини спокою та натхнення.
Я сиджу біля головного кафедрального собору Чернівців, такий трохи дивний собор – яскраво рожевого, якогось фламінгового кольору, з круглим базиліковим віконцем, золотим барельєфом корони нагорі (згадка про Австро-Угорську імперію?) та написом AD 1844. Зрештою, чудовий собор. Не дворі затишно та спокійно. Дивишся на оцю соборну велич – і думки пливуть кудись в іншому напрямку, оминаючи справи та проблеми.
В Чернівцях, як і у Львові, - безліч соборів і храмів різних конфесій. Мене захоплюють величні споруди й старовинні ікони, подих поколінь, який відчуваєш, відвідуючи старі церкви. Але найголовніше, як на мене, - розбудувати храм власної душі.