24 вороття

   № 24  ВОРОТТЯ

~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~~~~~~~~

   Скільки б не підходив до містка, але це
   єдина можливість потрапити на той бік. Сила.

1 ЗОЛОТИЙ ВАБИК
   Дитина біля води. Смішки-бризки. Радість.

2 НЕОБХІДНЕ «ДЗИ»
   Весняний танок. Радість.

3 СОТОВА ХАТКА
   Час трав’яної крові. Радість і відчай.

4 МЕДОВИЙ ДАРУНОК
   Бдіння під вербою. Тиха радість.

5 ЗОЛОТА ЛОЖКА
   Політ з Орлом через море…

6 ВЧАСНА ПІСНЯ
   З-за моря немає зворотних доріг. Радість неворіття!
   Будьмо!

БАТЬКО З ГОЛОВОЮ СИНА

   Хай ця казка запам’ятається вам, як бучний бенкет у колі друзів.
   Жив-був батько, а в батька син, зовні  –  викапаний татусь, ніби той його зі своїх шароварів витяг. А от вадою той син зовсім відрізнявся від батька, і були вони, як ніч і день, та як вогонь і вода, та як цукор і сіль.
   Довго терпів батько, що його син, його єдина кровинка, не прислухається до голосу роду; і якось таки терпець йому увірвався: зважився чоловік на гріх, вирішив вбити своє чадо, відсікти неслухняну гілляку.
   От узяв він меча, а син, бач, собі. І вийшли вони серед степу на двобій.
   Грізно блиснули мечі, ніби дві мовчазні блискавки прорізали чорноту ночі, і… в одну мить обидві голови полетіли геть з пліч… Та не будемо поспішати ставити останню крапку. Сталася раптом дивна, вельми дивна річ… Голова батька, мовби керована чиєюсь невидимою рукою, – піднялася над землею, всілася на тулуб сина, і  –  вірте-не вірте  – приросла до нього. Як там і була. Те саме сталося і з головою сина; а приросла вона, як ви вже здогадались, до тулуба батька.
   Син з головою батька на цей раз був вправнішим і вибив меча з рук Батька з головою сина. Той тоді давай тікати, а він за ним.
   Біжить Батько з головою сина, аж тут  –  калина. Він і каже:
   – Калинонько красна, порятуй мене!
   Калина йому:
   – Зірви ґроно калинове й кинь об землю!
   Зробив він, як навчила калина, і – що це? – перед ним виріс Червоний замок. Замкнувся Батько з головою сина у тому замку, але просидів недовго. Бо добіг Син з головою батька і розбив тую будівлю.
   Біжить Батько з головою сина далі. Аж тут  –  морквяне поле. Він і каже: «Поле морквяне, порятуй мене!» Поле йому: «Висмикни морквину й кинь об землю!» Зробив він, як навчило його морквяне поле  –  і перед ним виріс Червоно-жовтий замок. Тільки і ця будівля недовго захищала втікача…
   Далі тимчасовими оберегами Батькові з головою сина став замок, дарований житнім полем; а ще замок  –  дар зеленого гаю; а ще замок  –  чутливий відгук волошкового лугу; а ще замок, посталий із синьоцвітного саду; а ще замок  –  милість фіалкової галявини. Але всі ці твердині були зруйновані нестримним мечем Сина з головою батька.
   От добіг Батько з головою сина до краю прірви, де починався кам’яний місток, що тягнувся на той бік межигір’я і обривався десь на середині ущелини. Тобто – ніякого рятунку! Та що поробиш? Дійшов він до краю містка і став над безоднею.
   Як побачив це Син з головою батька, раптом щось йому штрикнуло у серце, так злякався; відкинув він свого меча та як крикне: «Стій, любий! Я не хочу тебе губити!..»
   …Коли вони обнялися, сталися ще два дива: обидва вони перетворилися на стареньких сивобородих дідусів з рожевими, мов буряк, щоками, два близнюки та й годі; а місток швиденько доріс і зв’язав береги урвища.
   От один з дідусів і каже: «Я таки став батьком». Другий: «А я таки став сином». – «То повернімося додому чи підемо на той бік?» ; «Удома нам уже нічого робити. Ходімо на той бік?» – «Ходімо».
   Більше їх ніхто не бачив.