Думки без сенсу

Вона сиділа самотньо у пустій кімнаті і думала: «Боже, за що це все? Чому так важко зрозуміти саму себе? Навіщо мені знати що таке біль, коли на світі є багато чого прекраснішого?!» Але відповіді не було… Вона й не чекала відповіді від Господа, адже стільки всього накоїла за свої 19 років, що і не сподівалась потрапити в Рай.
Все почалося клятого літа 2011 року…
Я пішла навчатись після дев’ятого класу. Я вступила до технікуму разом зі своєю найкращою подругою. Все ніби було прекрасно, незважаючи на те, що ми закохувались завжди в одного і того ж самого хлопця, а подобалась їм вона. Але ми були, як сестри і я не могла їй зізнатись у цьому всьому, адже бажала їй щастя. Нехай навіть і ціною свого болю. Після як-небудь зданої літньої сесії почалися літні канікули, так омріяні тисячами замучених лекціями і екзаменами студентів. Я поїхала до дому, в своє рідне місто – Хотин (навчаюсь я в Тернополі).
Я була такою щасливою, їдучи дорогою додому. Незважаючи на свій замучений стан після такої довгої сесії, після вічності пар і лекцій, двійок і перездач на четвірки, я нарешті відпочину вдома! Я їхала в поїзді і дивилась у вікно, як зазвичай. Їхала я по такому знайомому і рідному маршруту. Нарешті, ще три зупинки, хвилин 40 – і я вдома! Я вдивлялась в красу літнього лісу, він надзвичайно красивий сьогодні, адже сьогодні я по-дитячому так щаслива!
До болю рідний і знайомий перон, я йду по центру міста. Сьогодні я вирішила йти пішки. Я хочу насолодитись знайомими вулицями, проспектами, вуличками і провулками, які ведуть до дому. Я завжди любила своє місто. Я виросла тут і з задоволенням і отримувала б тут освіту, але в наші 15 років ми з подругою так прагнули незалежності і свободи, що вирішили втекти в інше місто, подалі від батьків і всіх знайомих очей.
Я підходила до повороту своєї вулиці. Це був зовсім не центральний район, але і не окраїна міста. П’ятиповерхівка, здавалось, дивилась на мене привітними очима вікон квартир і чекала, поки я відкрию двері. Я піднімалась по сходах на четвертий етаж (в провінційних містах більшість будинків без ліфтів), знайомі двері квартири, ось він – мій дім. Я хотіла відкрити своїм ключем, але мої спроби виявились марними. Я спробувала набрати мамин номер, але у відповідь почула звук довгих гудків без відповіді абонента. Почекавши хвилини дві я набрала татовий номер, він відповів на дзвінок майже одразу:
- Так.
- Де ти?
- Я на роботі.
- Адже зараз сьома вечора, а ти працюєш до шостої, а з роботи тобі добратись до дому вистачає 15 хвилин. Де ти?
- Яка різниця?
- Добре. А мама де?
- В неї запитай!
- Вона не бере слухавки. Я дзвонила до неї, бо не можу відкрити двері квартири.
- Ти вдома? – здивовано запитав тато.
- Так. В мене канікули почались… - я розгубилась.
- Добре, я зараз буду.
Я просиділа під дверима власної квартири ще годину і зрозуміла, що це марно. Я взяла речі і пішла до бабусі, яка жила в іншому кінці міста. Бабуся була рада моєму приїзду, але про казус, який зі мною стався сьогодні, я не розповідала, адже сама так і нічого не зрозуміла. Я залишилась ночувати в неї.
Вранці, прокинувшись, я пішла на татову роботу. На прохідній йому сказали, що прийшла його дочка. Судячи з того, що я чекала його ще хвилин 30, він не дуже поспішав вийти до мене.
- Привіт, тату.
- Привіт. – тато опустив очі.
- Що сталось? Ви поміняли замок в дверях квартири? І де мама, ти скажеш нарешті?
- Вона пішла від мене… - тато був засмучений.
- Як? Куди? Коли?
- Два місяці тому. Вона просто вийшла, ніби в аптеку і не повернулась. Я дізнався пізніше, що вона в Луцьку з іншим.
- Чому ви мені не казали? Я ж розмовляла з нею! І з тобою я розмовляла!
- Я не хотів тебе травмувати. Я вже і на розлучення подав…
- Ясно… А замок?
- Це так, для початку нового життя. Не хочу побачити її там, коли вона вирішить повернутись. Її для мене більше не існує. Я зустрів іншу.
В мене аж ноги підкосились від такої новини. Я зрозуміла наскільки все серйозно. Я з дитинства знала про мамині зради для тата, але він прощав їй завжди і все. Він кохав її більше за життя! Він і дивитись, і ду мати не міг про іншу жінку. Він не міг піти від неї, хоча розумів, що вона його не кохає, їй просто зручно з ним жити. А тут… У тата інша?!
- Ти давно з нею?
- Місяць. Мені з нею добре. Я почав жити! Вперше після 18 років шлюбу з твоєю матір’ю я почав жити! Це ніби перше кохання. І я радий новому життю.
- Хто вона? Я знаю її?
- Це Наталя.
- Яка?
- Матір твоєї шкільної подруги, Олі.
- Що? – я була просто в ступорі. Я розуміла, що все погано, оскільки вона за своє життя окрутила стількох чоловіків! А намагались сказати татові, але він був просто осліплений любов’ю до цієї жінки!
- Я кохаю її. І буду з нею!
- А як же я?
І тут тато сказав такі слова, які просто врізались в мою пам’ять на вічність.
- Ти нагадуєш мені про минуле життя… - сказав тато, - я не можу бачити тебе, ти занадто схожа на маму. А вона зробила мені боляче. Вона просто вирвала моє серце і витерла об мене ноги. Я не зможу спокійно жити, якщо не позбудусь старого життя повністю. Йди жити до бабусі. В мене тепер нова сім’я. Прощай.
Я не хотіла і не могла більше нічого казати. Він розвернувся і пішов. І я пішла. Я бродила самотніми вулицями нічного Хотина майже до ранку. Я не відповідала на дзвінки. Я просто ходила і слухала музику. Хоча ні, правдивіше сказати, я чула музику обривками, між своїми безкінечно довгими роздумами про все, між думками про своє подальше життя, про тата і маму. З мамою я майже ніколи не могла знайти спільної мови, чого не скажеш про моє спілкування з татом. Я була точно частиною його! Наші думки сходились на половині слова і я завжди могла у всьому на нього покластися. Я любила тата найбільше в світі! Я найменше в світі чекала такого ножа в спину від нього… Від найріднішої людини у всесвіті…
Прийшла я під ранок. Бабуся ще не спала, вона чекала мене. Я одразу їй все розповіла і ми проплакали з нею до світанку. Потім ми пішли спати, адже страшенно, кожна по-своєму замучились цієї ночі: бабуся – в очікуванні мене, я – в роздумах над усім, що сталось.
З мамою я так і не встановила зв’язку. З татом теж. Я продовжувала вчитись і жити на аліменти від тата і на бабусину мізерну пенсію. Нам ледве вистачало. В вільний час я намагалась якось підзаробити, а бабусі казала, що все в мене добре і мені нічого не треба, хоча сама я не жила, а просто виживала. На маму подавати на аліменти бабуся не хотіла і я не робила цього. Вона дуже її любила, а я любила бабусю. Ось так і пройшов другий курс.
На третьому курсі, мені вже виповнилось 17 і я відчувала себе дорослою і вільною, мов вітер, в іншому місті, далеко від дому. Я закохалась… Він був для мене всім. Моєю душею, моїм повітрям, моєю мрією і найзаповітнішим бажанням. Він був моїм першим, а я, здавалось, його останньою. Все було так прекрасно. Я переїхала до нього, бо вже не могла без Влада і секунди прожити. Не могла заснути без його ніжних обіймів. Коли він обіймав мене, то всесвіт навколо зупинявся, час переставав йти для мене і я перебувала просто в нереальному для людей вимірі і просторі. Я кохала до нестями і відчувала до кінчиків пальців, що була коханою і бажаною ним. Йому було 24, він був старший за мене на 5 років, а розумніший, як мені здавалось, на безкінечність. Я почувала себе такою захищеною поряд з ним. Я нічого не боялась, він просто не дозволяв мені цього і не давав приводу боятись чогось. Я не сумнівалась в ньому ні на долю секунди! Дарма…
Одного «прекрасного» дня, коли я ввечері вийшла в супермаркет, а він того вечора мав залишитись на ніч у брата, я зустріла біля нашого під’їзду одну дівчину. Це була молода дівчина, років 20, блондинка, непогано вдягнена і досить вродлива. Вона привіталась зі мною. Я була здивована, адже ми не знайомі, але не привітатись у відповідь було б не ввічливо. Я відповіла і хотіла йти далі. Вона зупинила мене однією фразою: «Ти всього лише його коханка.» Я обернулась і подивилась в її очі, вони були повні відчаю, жалості, суму і злості. Вона крикнула ще раз:»Ти його коханка!» Я зупинилась і підійшла до неї ближче. Вона почала розмову перша.
- Я з ним вже 2 роки. Ми вирішили одружитись, все було прекрасно. І одного дня він просто сказав, що не варто спішити і треба почекати. Пізніше я дізналась, що того самого дня він зустрів тебе.
- Ви не помилились? – запитала я, - Ви точно мені це все маєте сказати?
- Тобі. Я знаю про тебе все. Він мені розповів про тебе. Сказав, що не може з однією довго і йому треба перерву на іншу. Що він такий є і не зміниться, але награвшись тобою, він повернеться до мене. Так завжди було і буде.
Я була охоплена несамовитим відчаєм. Я не розуміла що робити. Я мовчки зайшла в будинок і піднялась в нашу квартиру. Я зібрала речі і пішла від нього, не залишивши і записки з поясненням. Добре, що в мене якраз був випуск і я просто зникла з Тернополя без сліду, я змінила номер і просто пішла з його життя назавжди, спаливши всі мости, які могли хоч на мить нас з’єднати.
Я повернулась до Хотина. Але втрата Влада не була найважчою для мене цього року і цього життя. Померла бабуся… Найдорожча в світі людина і єдине, що змушувала мене жити і тримало на цьому світі! Я не хотіла жити далі. Чи був сенс? Я залишилась сама. А без підтримки я не могла. З подругою ми перестали спілкуватись після випуску, а з батьками так і не налагодила контакт.
В таких роздумах і пройшло пів року. Я влаштувалась на роботу. І ось… Світлий промінчик мого сірого життя – Олександр. Він старший за мене на два роки, ще студент політехнічного університету. Він не був схожий на хлопця моєї мрії ні капельки, але я закохалась знову. Закохалась до втрати свідомості у його безвідповідальність, чесніть і свободу, точніше буде сказати – волю. Я почала жити знову.
Ми почали жити разом. Він влаштувався на роботу і невдовзі вся романтика змінилась звичайними буднями і звичайним, стандартним життям середньостатистичного українця. Ми жили разом, але водночас ми були такими далекими один від одного. Ми були просто на різних планетах своїх думок і мрій, своїх планів на майбутнє. Він жив раніше в Дагестані і одного «прекрасного» дня, повідомив мені, що ми їдемо туди жити. Та ще й сказав, що прийняв рішення стати мусульманином. Це мене вбило. Я поважаю те, як вони вірять, але я не сприймаю їхнього віросповідання. На цьому ми і розійшлись.
Чесно кажучи, я і подумати не могла, що моя історія кохання з Сашею займе всього один абзац, ми з ним провели досить багато часу, більше ніж з Владом, але все ж таки правда, що емоції, які ми отримали закарбовуються у пам’яті найглибше. Я дихати не могла без нього... Поки він гуляв з друзями, або був на роботі – я просто помирала. Я повільно помирала без нього! Моя душа була з ним щосекунди, думками я ходила за ним тінню. Але, на жаль, це було не на вічність, про яку я мріяла.
Я була в меланхолічному стані. Я не хотіла більше емоцій, мрій, думок, яскравих барв життя. Я була сірою, як цей світ. Принаймні, він став здаватись таким для мене. Я просто існувала. Робота, дім, сон, робота – і так по колу.
Але Андрій… За нього мене мучить совість. За нього в мене серце розривається на маленькі частинки. В мене просто розбивається душа об ту бетонну стіну неправди, яку я збудувала для нього. Я брехала. Я брехала! Я постійно для нього брехала! Неправдою був кожен мій подих, кожне моє слово, кожна моя думка! Я стала жити цією брехнею і невдовзі, здавалось, почала і сама в неї вірити і просто нею жити. Кожен мій подих будувався на постійній брехні, з кожним ударом серця я починала брехати все більше і більше. Але для чого? Здавалося б, я можу знайти собі виправдання – я просто хотіла, щоб він мене не покинув! Щоб я не залишилась більше сама…
Він був розумним, не досить гарним зовнішньо, але його душа була просто прекрасною. Його щира душа була найпрекраснішою з усіх душ, які зустрічались на моєму життєвому шляху. Його дитяча наївність (хоча йому було 22, а мені 18), його справжність, його моральна сила, вміння подолати все на своєму шляху. Він брав на себе всі мої проблеми і відповідав за них краще, ніж за свої власні, я була в його житті на першому місці. Спочатку я, а потім – світ. Ось, що мене захоплювало в ньому! Але я знала, що я не для нього… Йому потрібна була дівчина з щирою душею. А такою я була мільйон вічностей назад. Я втратила свою справжню свідомість на декілька тисяч століть, після того, як моє серце порвали на шматки всі, кому тільки вдавалось це зробити.
Хоча я була з ним всього кілька місяців, але я навчилась літати за цей період часу… За що йому і вдячна. Я просто пішла від нього. А, оскільки, я створила для нього неправдивий світ самої себе, то він не міг знайти мене. Він не знав ні мого справжнього прізвища, ні імені хоч однієї близької мені людини, ні справжнього місця проживання. Він був найріднішим мені, але мені вдавалось водночас тримати його на кілька тисяч кілометрів від себе. А його душу я віддаляла на мільйони століть. Він знав мене, він знав про мене все, але не знав зовсім нічого. Я просто танула в його обіймах, я ставала з ним одним цілим, але я так і не стала належати йому. Я ніколи не була з ним, бо бажала йому кращого життя. Одного разу, він назвав мене клондайком проблем, але я не хотіла, щоб і його затягнуло в ці проблеми. Хоча він щиро бажав взяти їх на свої плечі і полегшити моє життя.
Я пішла від нього…
За своє коротке життя, я встигла спробувати все. Я була чесною, щирою і відкритою. Я була просто святою і білою. Я встигла забруднити свою святість, ставши лесбіянкою. Я була коханкою чоловіка, який був одружений і мав двох дітей. Я була німфоманкою. Я могла просто вийти на вулицю і запропонувати безкоштовний секс будь-якому чоловікові чи хлопцю, коли мені цього хотілось. Від проститутки мене відрізняло одне – я не отримувала за це гроші, а робила це лише заради задоволення.
Випадковий секс, наркотики, алкоголь, друзі під кайфом – ось, що стало моїм життям.
Однієї ночі, я поверталась з клубу до дому. Мої друзі пішли продовжувати вечір, а я вирішила піти додому. Я йшла по узбіччю і раптом мені стало погано. Я просто впала на коліна і не пмогла піднятись, перед очима промайнуло все моє життя, я згадала бабусю, батьків і просто плакала. В мене в голові крутились слова, які Андрій сказав мені на прощання: «Ти бажала показати свою душу і все, що ти робила для цього – було суцільною брехнею?» Мені було так соромно і я хотіла ще хоч встигнути попросити в нього пробачення. Тільки в нього! Ще хоч на мить відчути його обійми і тоді, я була готова померти.
Раптом біля мене зупинилось авто. Звідти вийшов молодий хлопець і підійшов до мене. Все, що я ще запам’ятала – це те, що він став навколішки, при горнув мене до себе, міцно обійняв і, взявши мене на руки, поніс в машину. Він поклав мене на заднє сидіння і повіз до себе до дому.
Вранці я прокинулась в чужій квартирі, я встала, почала згадувати вчорашній вечір і зрозуміла, що я в квартирі того хлопця. Я вирішила встати і подивитись де він, щоб подякувати йому і сказати, що піду до дому. Я ходила по кімнатах і шукала його, але не знайшла. Я пішла кухню, там стояла ще гаряча кава, сніданок, лежала троянда і записка: «Вчора, коли я їхав до дому і все про що я думав – це була ти, я побачив на узбіччі дівчину, яка втратила свідомість і впала. Я зупинився. Вийшов з машини і побачив, що то була ти! Я не вірив своїм очам! Я готовий був пробачити тобі всю брехню, якою ти мене годувала впродовж кількох місяців. Ти була така беззахисна, як завжди. І я просто не міг тебе втратити знову. Тому повіз тебе до дому. Нікуди не йди до мого повернення. Я на роботі, але постараюсь повернутись швидше. Я приготував тобі сніданок і каву. І прошу, дочекайся мене. Андрій.»
Андрій?! О, Боже, він знову мене врятував! Я була така щаслива, що скоро побачу його знову! Але одразу стало так соромно, що він бачив мене у такому вигляді. Та і що я йому скажу, коли він запитає навіщо я йому брехала? Я і сама не знаю… Адже він любив мене і любив би всі мої недоліки і так, без брехні. Я не знала, що мені робити. Але твердо вирішила – я дочекаюсь його.
Була приблизно шоста година вечора, коли він прийшов. Я спала. Він тихенько відкрив двері, зайшов в кімнату, де була я і схилився біля мене. Він погладив моє волосся, обійняв мене і тихо прошепотів: « Я більше ніколи не відпущу тебе…» Від цих слів в мене мурашки по шкірі пробігли, я прокинулась і лежала просто нерухома. Він мовчки ліг біля мене, пригорнув мене до себе і ми заснули.
Коли я прокинулась, була ще ніч. Я довго думала про те, що сталось і те, що було раніше, коли я ще була разом з Андрієм. Мене не покидала думка, що така, як я просто не має права бути з ним. Я хотіла піднятись і піти, поки він спить. Але він прокинувся. Він відчув, що я знову хочу залишити його і сказав мені: « Твої думки залишити мене без сенсу. Я все одно тебе знайду. Я кохаю тебе, я пробачив тобі, я забув все, що було. Я просто хочу бути з тобою. Я хочу захищати тебе від цього поганого світу і робити твоє життя прекрасним, робити тебе щасливою. Я віддам все заради того, щоб ти більше ніколи не плакала.» Я оніміла. В мене просто відняло мову. Я лежала нерухомо і з моїх очей котились сльози. Але то були вже сльози радості. За що мені в житті трапився такий янгол? Я не знала відповіді на це питання і знала, що просто не дізнаюсь ніколи. Мої думки без сенсу… Я буду робити так, як він сказав. Не хочу більше бути сильною. Я буду просто опиратись на нього. Так. Я нікуди не піду. І ми провели цю ніч разом. У всіх сенсах цього слова.
Пройшло кілька тижнів, мене стало жахливо нудити майже від усіх запахів і я просто не могла дивитись на їжу. Андрій відвіз мене в лікарню. Після огляду лікаря, виявилось, що я вагітна. Я на всі 100% була впевнена, що це дитина Андрія. Здавалося б, все просто прекрасно. Ми знову разом, скоро з’явиться наш малюк і вже ніщо точно буде не в силі нас розлучити. Все було так прекрасно. Він був надзвичайно турботливим, він робив все, що тільки мені хотілось, він був моїм джином і здійснював всі мої бажання!
Але дещо сталось… Вечір. Я сиділа в порожній кімнаті і чекала дзвінка. Він не прийшов з роботи. А пройшло вже 4 години. Він навіть на годину не затримувався ніколи, а тут так багато часу від нього нічого не чути. Я хвилювалась. Раптом крізь безпросвітний звук тиші прозвучав звук телефонного дзвінка. Андрій! Я кинулась до телефону, але там був незнайомий номер, при чому стаціонарного, а не мобільного.
- Ало… - тихо і з острахом сказала я.
- Доброго вечора. Це з лікарні турбують. Ви були останньою в набраних викликах. Сьогодні сталась жахлива аварія. Ким ви приходитесь цьому чоловікові.
- Ми живемо разом…
- Мушу вам сказати, що ми зробили все, що було в наших силах, але на жаль… Мені дуже шкода…
І мене пройняв невимовний біль. Я не чула, що ще казав лікар. Я розуміла одне – життя закінчилось, його більше нема. Мені стало дуже погано і я почала відчувати дику біль внизу живота. Я викликала швидку.
Одним словом, я втратила дитину. Життя пішло не по тому сценарію, який ми приготували з Андрієм… Його поховали, а я ще довго думала про все. І про думки без сенсу. Навіщо взагалі думати, якщо в цьому немає сенсу? Адже ми думаємо тільки для того, щоб надати якогось сенсу.
Життя це не іграшка, навіть коли ми щось задумали, це не означає, що буде саме так. Мною багато крутила доля і вивертала моє життя в різні сторони, які їй тільки подобались. Але я жива. Я живу далі, мрію, думаю, будую плани. Я не знаю, що буде завтра і чи доживу я до 20 років. А, можливо, я помру 80-ти літньою бабусею і в мене буде купа дітей, онуків та правнуків. Я знаю одне, що я абсолютно нічого не знаю! І тому… Я живу…