34 мiць великого

   № 34  МІЦЬ ВЕЛИКОГО

~~~~~  ~~~~~
~~~~~  ~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~

   Межінь літа. Ковалева пісня.
   Біг медвяних річок. Явлення трьох обраниць.

1 ЗОЛОТИЙ ВАБИК
   Спалення батьківської хати.
   Будування човна. Відхід.

2 КРИШТАЛЕВА ХАТА
   Полювання в очереті. Шугання качок.
   Стрітення з молодою змією.

3 ЗОЛОТА ДИНЯ
   Сперечання зі змією.
   Втрата калинових стрілочок.
   Милість змії. Сила.

4 АЛАТИР
   Ланка обраниці втіхи.
   Проходження конопляного тину.

5 ЗОЛОТА ЛОЖКА
   Ланка обраниці сміху.
   Клекіт Орла.
   Верба забавляє жабенят.

6 ВЧАСНА ПІСНЯ
   Ланка третьої обраниці.
   Нова радість.
   Будьмо!

ПОМИЛКОВА ДУМКА

  Хай моя казочка кожного разу при згадці про неї дарує вам тепло, як це робить розкішне багаття холодної ночі.
   Один відважний лицар повертався якось з війни додому. І треба ж було так статися, що десь напівдорозі потрапив він до рук ворожого війська. Привели його до ватажка, жорстокість якого була відома по всьому світу.
   «Ну, – думає собі лицар, – пропав я, пропав!»
   Аж ні. Вийшло по-іншому.
   Той ватаг не виявив жодної ноти гніву, а навпаки – обійшовся з лицарем чемно, тепло, гарно нагодував його і врешті-решт відпустив. Тільки сказав:
   – Іди і всім розказуй про мою доброту.
   Іде лицар дорогою, а про себе думає: «Багато поганого чув я про ворожого полководця, і коли б не побачив на власні очі, що він добра людина, ніколи б цьому не повірив».
   За своїми думками не помітив лицар, як потрапив у дрімучий ліс. «Отак, – каже собі, – заблукав… До ворогів потрапив  –  і нічого, а тут, у лісі, можу головою накласти: або десь у пастку ускочу, або хижі звірі з’їдять».
      Здерся він на якесь дерево і сяк-так пересидів ніч.
      Вранці пташки заспівали, тую ніч розклювали. Треба щось робити. А що поробиш? Куди йти  –  не знає. А зголоднів так, що аж живіт до спини приріс.
   І стало йому так тоскно, як мертвому після воскресіння.
   Пішов шукати дорогу і забрів у такі хащі, де й сонце вдень не заглядає. Зовсім скис вояка, понидів і духом, і думками.
   Аж гульк! Де не візьмись  –  сивенький дідусь.
   Побачив він лицаря, підійшов до нього, уважно подивився у перелякані очі, зірвав з-під ніг квітку, понюхав її і задзижчав бджолою.
   Лицар струсонув головою, ніби йому хтось пір’їну в ніс устромив.
   – Дідусю, – каже, – як гарно, що я вас зустрів! Я, бачте, заблукав у лісі й не знаю, куди мені йти.
   Дідусь примружив очі, постукав (ніби у віконце) себе по голові – і розвів руками.
   Така поведінка дідуся здивувала лицаря, і він спитав:
   – Ви теж заблукали, і у вас болить голова, бо не знаєте, що робити?
   На що дідусь узяв жменю землі, заліпив собі рота, а руки склав під серцем.
   – Ой, діду, не лякайте ви мене! – сказав тоді лицар. – Благаю слізно: хоч збрешіть, але вкажіть, куди мені йти? Хіба ви не витрете сльози тому, хто звертається до вас із плачем?
   Дідусь і цього разу нічого не сказав, а повернувся спиною, розвів руками і рушив з місця… Лицар за ним; продирається крізь хащі й докоряє дідові:
   – Очевидно, немає у вас серця, інакше б ви заговорили зі мною, втішили б, сказали, куди ми йдемо. Учора я потрапив до рук ворожого полководця, і він не вбив мене, а навпаки  –  нагодував і відпустив. Он воно як! Де ж ваше добро?
   І знову дід не сказав ні словечка, а лише витворив чудернацьку пантоміму: одну руку він укусив, а другу погладив і розвів руками.
   – Черствий сухар! – обурено вигукнув лицар. – Ти, нікчемо, не маєш права жити! Я вб’ю тебе!..
   А дідок хоч би трохи злякався, став на коліна і поклав голову на пень.
   На щастя, лицарів гнів миттю згас, як зірка, що котиться небом, і він сказав:
   – Живіть, діду. Ваша смерть не додасть мені честі. А от що лежить у вашій торбі, мене цікавить.
   Дід зняв торбу, віддав її воякові і пішов далі.
   У торбі були хліб і вода  –  саме те, що втішило лицарів живіт.
   За якусь годину вони вийшли з лісу і стали на горі, з якої було видно зелену долину, а на ній, наче Різдвяні писанки на святковій тарелі, – охайні хатки. Це був хутір, з якого пішов наш лицар на війну.
   Почав він дякувати дідусеві за свій порятунок і запрошувати його до себе в гості. Але й цього разу дід нічого не сказав; він тільки вклонився лицареві до землі і швиденько подався до лісу.