35 СХIД

   № 35 СХІД

~~~~~~~~~~~~
~~~~~  ~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~  ~~~~~
~~~~~  ~~~~~
~~~~~  ~~~~~

   Поливач між рікою і полем. Утоптана стежка.
   Що віднімеш, що додаси? Сила.

1 РАНКОВА КВІТКА
   Весільний танок – радість.
   Танок, коли у сусіда горе… «Ганьба!»
   Танок безупинний, як сонце.

2 НЕОБХІДНЕ «ДЗИ»
   Бусол стоїть на одній нозі. Одразу не зрозумієш, де він: чи при вході в затоку, чи на сонячній долині.

3 СОТОВА ХАТКА
   Бусол на чолі ключа.
   Дорога на південь.

4 АЛАТИР
   Коли всі вдаються до танку, Учитель прикидається хворим.

5 ЗОЛОТА ЛОЖКА
   Зворотній шлях. Танок над морем.

6 ЗІРКА ВНОЧІ
   Бусол стоїть на одній нозі.
   Будьмо!

ПАВА

   Спочатку я заспіваю вам пісеньку:
               
 «Тепер же я рад,
Що поспішив у лад,
До миленької дівчиноньки,
До красної павоньки,
Помагай біг їй!»

   А тепер розповім і казочку…
   Жили-були три товариші, три мисливці. Тривалий час перебували вони серед гір, полюючи на звірів. Та одного разу вирішили  кинути хижацькі кубла і податися до людей.
   Спустилися товариші з гордих скель, із високості, перейшли калиновим містком ущелину… А коли йшли через місток – знайшли пав’яний вінок. «Візьмемо?» – «Бери». Взяли та й пішли собі далі.
   Ідуть, ідуть, вже й ніч близенько, а город ще далеченько. Вирішили переночувати у ліску, на жовтім піску. Зайшли в ліс, аж тут  –  хатинка. А з хатинки  –  дівчина виходить, та така вродлива та ловка, що й не передати. До них підійшла, як зоренька зійшла, та й каже:
– Пийте, хлопці, воду,
Закусюйте хлібом.
Просіть Пана Бога,
Підете на небо.
   – Бодай здорова, ґречна панночко! – привітався перший товариш. – Нам на небо не треба. Нам ще серед людей кортить пожити.
   – І не боязко вам до людей іти?
   – Ми хлопці не ледачі, – відказав другий, – ще й в нас норов звірячий. Це хай люди нас бояться.
   – А чи не стрічали ви бува по дорозі пав’яний вінок?
   – Стрічали, – сказав третій.
   – Віддайте його мені.
   – А що ж нам за це буде? – знов заговорив перший товариш.
   – А ви, – сказала тоді дівчина, – заходьте по одному до мого двору, може, й домовимося.
   – Годиться…
   Зайшов до двору перший товариш, дівчина його й питає:
   – Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
   – Я, – мовив гість. – А ті двоє – мої мисливські собаки. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
   – Вибирай: ачи хустку шовкову з білої шиї, ачи золотий перстень з білого пальця, ачи мене саму, дівчину молоду?
   – Тут і вибирати нічого, – сказав той, – все беру: і хустку, і перстень, і тебе молоду. У господарстві все знадобиться: і тряпчина, й копійчина, і гожа дівчина.
   – Дякую тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
Через якийсь час погукала вона другого гостя.
   – Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
   – А хіба не видно? – мовив здивовано другий гість. – Звісна річ – я. А ті двоє  –  мої мисливські коні. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
   – Вибирай: ачи хустку шовкову з білої шиї, ачи золотий перстень з білого пальця, ачи мене саму, дівчину молоду?
   – Тут і вибирати нічого, – згукнув той радісно. – Хустку залиш собі. Куди мені з нею? А от золотого персня, ще й тебе саму, дівчину молоду, я візьму. Золото й гарні дівчата  –  завжди були в ціні.
   – Дякую й тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
   Нарешті до двору ввійшов і третій.
   – Добродію, чи не скажеш, хто серед вас за старшого?
   – Ті двоє, що сидять у твоїй хаті, – почула дівчина таку відповідь. – Вони мої вчителі. Їхнє слово для мене  –  закон.
   – А що б ти хотів узяти за пав’яний вінок?
   – Без дозволу вчителів не маю права.
   – Вважай, що є в тебе їхній дозвіл.
   – З чого маю вибирати?
   – Бери чи то хустку шовкову з білої шиї, чи золотий перстень з білого пальця, ачи мене саму, дівчину молоду?
   От третій гість і каже:
   – Золота мені не треба. Руки, ноги є, копійку на життя і сам зароблю. Про тебе, дівчино-ягідко, навіть мріяти не смію, така ти гарна. А от хустку твою шовкову я б узяв, щоб вона мені про нашу зустріч нагадувала. І личко твоє смугляве  –  оченькам відраду, і голосок твій ніжний  –  серденьку принаду…
   Як почула те дівчина, всміхнулася й веселенько так каже:
   – Рара ж мені, Рара! Є однойко, буде й пара. Бо що з серця походить, те й до серця доходить. А тепер, – сказала дівчина, – гукай своїх вчителів.
   Вийшли ті двоє, що сиділи в хаті. От один з них і каже:
   – Ну, дівчино-чепурко, чи вже вирішила, кому й що віддаси за наш вінок перейманий?
   А дівчина їм:
   – За мій вінок буде вам соломи жмут та купка кісток.
   Вони: – Це як?! Та ти що?!..
   А дівчина у відповідь: – Чи чули ви: хто багато бажає, той облизня має.
   Вони: – Та ми тебе силою візьмемо. Не таких сарн брикучих приструнювали… – і до неї… сіпнулися, було, а ноги не йдуть, немов поприклеювалися до землі. Аж тут вінок, вінок пав’яний  – вислизнув із руки мисливської, покотився стежкою, а потім злетів над землею, як та зіронька небесна, і вмить опинився на дівочій голові. А вже сяйво від нього  –  боляче очам дивитися. Промені  – як той дощ по землі розсіваються.
   Раптом сяйво зникло, і побачили мисливці, що стоїть перед ними вже не дівчина, а птах  –  пава дивоглядна.
   От пава і каже, звертаючись до тих двох:
   – Голові ваші великі, та дуже дикі. Через своє невігластво ви скаламутили води своєї го;ди. Тепер же поб’є вас темрява негоди. Як відрекомендувалися, таке й отримаєте.
   Блимнула пава очима  –  один з мисливців перекинувся на рудого собаку; блимнула ще раз  –  другий перетворився на гнідого жеребця.
   – Біжіть мерщій, рудий та гнідий! Біжіть до людей і їм служіть, то, може, хиби своєї й позбавитесь…
   …Коли пава і третій гість лишилися наодинці, почало благословлятися на світ. Підняла павичка свій хвіст, розпустила чарівним віялом, легенько всміхнулася та й каже:
   – Тай-лай-ладом, мій миленький! Від свого кохання май же моє відчування. Був ти людиною, та від щирого серця свого станеш пташкою, соловейком, з’являться в тебе крильця, і полетиш ти над землею, співаючи людям пізно й раненько, щоб вони себе споминали, із серцем раду мали, до царства звіриного не повертали.
   Стоїть хлопець замилуваний павиною красою, від хвилювання слова сказати не може.
   – А тепер, – роздягайся, – сказала пава.
   Кинув він шапку  –  бір утворився; кинув сорочку  – гора снігом вкрилася; кинув шаровари  – поле волошками засиніло; кинув сап’янці  – дві калини над землею зазеленіли. А коли хлопець скупався у ночвах з джерельною водою, пава дала йому сіреньку сорочку й штанці, і тільки-но він їх надів, то й став соловейком.
   Пригорнула пава соловейка до серденька, а він струснувся на грудях, зазирнув їй ніжно у вічі та й затьохкав веселенько пісеньку, саме ту, з якої я розпочав цю казочку:
               
«Тепер же я рад,
Що поспішив у лад,
До миленької дівчиноньки,
До красної павоньки,
Помагай біг їй!»