42 примноження

№ 42  ПРИМНОЖЕННЯ

~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~~~~~~~~

   Останній сніп – Божий сніп.
   Дар хлібодару; віддарки хлібодара.
   Примноження простору духу.

1 ЗОЛОТИЙ ВАБИК
   Жнець за женцем, сніп за снопом, вінець за вінцем…
   Радість.

2 НЕОБХІДНЕ «ДЗИ»
   Казання коси множать коси, серпи і скіски.
   Животворна радість.

3 СОТОВА ХАТКА
   Розкидач каміння – ще один учитель життя.

4 МЕДОВИЙ ДАРУНОК
   Оранка нового поля.
   Орлів плуг.

5 БЛАКИТНИЙ ОБРІЙ
   Засів перлинами. Слушна нагода приєднати і розкидача каміння.

6 ЗІРКА ВНОЧІ
   Орел б’є крильми по очах. Ніби падає небо і земля
   розступається під ногами.
   Останній  іспит женця.
   Терпіння примножує радість.
   Будьмо!

ЖМОТ І ДАН

   Хай моя казочка Чуром стане на захист вашого духу, хай зміцнить вона вашу віру у здоровий глузд.
   Жив-був парубок, сирота (назвемо його Даном). Бідненько жив Дан, але ніколи не бідкався, бо він мав добрячу вдачу. Про таких, як він, кажуть: «Мітко стріляє у світ, як у копійку; що ти йому не роби, а він завжди коло своєї цілі».
   От закохалася в нього молода панночка, а він у неї. Щира між ними любов, але про шлюб не гадай і не думай. Не дозволять батьки єдиній доньці за бідного заміж піти. Тільки щире чуття бере своє – обвінчалися молоді без дозволу, без батьківського благословення.
   Полютували батьки, дізнавшись про вчинок доньки, полютували, а потім і кажуть: «Пішла ти, доню, супроти нашої волі, а це страшний гріх. Та вже нічого не вдієш. Тож забирай усе, що готували ми тобі на придане, і йди за своїм обранцем хоч за три чорти, хоч на край світу, аби оцей безбатченко не муляв нам очі та щоб не було нам від людей лихого розголосу».
   Як так, то й так. Перебралися молоді в інше село. Там і хату купили. А як купували, то й забули вони народну мудрість: «Не купуй собі дім, а купи собі сусіда: хату купиш, а сусіда не продаси», «Нема більшої біди як лихі сусіди».
   А сусід, треба сказати, попався їм лихий, заздрісник і страшенне скупирадло. (Назвемо його Жмотом).
   Дивиться Жмот, що його сусід у господарстві гаразд має, і гидко йому від того, як собаці від бліх. І почав він тоді щодня в молитвах благати Господа: «Опусти, Боже, біду на мого сусіда, щоб від його щастя не стало і сліду». Старанно молиться Жмот, а Господь – як не чує. І вирішив він тоді сам наробити сусідові шкоди; взяв і вкрав у нього півня.
   От приходить він вранці.
   – Здоров був, Дане!
   – І тобі так само, Жмоте!
   – Як живеш-господарюєш?
   А той повідає:
   – Далеко, широко лучка покошена, велику неправду на мене положено.
   – Щось сталося?
   – Сталося.
   – Що саме?
   – Хтось цієї ночі вкрав у мене півня.
   – Ой, гоя, гоя, гоя, нещаслива доля твоя. Який же чудовий був у тебе півень! Співав, як той орган!
   – Гарний був півень, нічого й казати. А з другого боку як подивитися: шкідливіший від нього хіба лише чорт: що не посій – усе повигрібає й поклює. Так що співатиме півень чи ні, а день буде. У мене он свиня є, корова, кінь… Щось то буде. Ще й мудрі кажуть: «Дай нам, Боже, що нам треба: як умремо – шмиг на небо».
   – Правду кажеш.
   Пішов Жмот додому та й думає: «Що ти, сусіде, заспіваєш, коли я в тебе свиню вкраду?»
   І вкрав уночі свиню.
   От приходить він уранці.
   – Здоров був, Дане!
   – І тобі так само, Жмоте!
   – Як живеш-господарюєш?
   А той повідає:
   – Далеко, широко лучка покошена, велику неправду на мене положено.
   – Щось сталося?
   – Сталося.
   – Що саме?
   – Хтось цієї ночі вкрав у мене свиню.
   – Ой, гоя, гоя, гоя, нещаслива доля твоя, – жалібненько так виводить Жмот. – Яка чудова була в тебе свиня! І що ж ти тепер робитимеш?
   Дан і каже:
   – Шкода мені моєї свині, звичайно. Ось і свято близько. Думав  – заріжу пацю, свіжина буде, шкварок насмажу. Але якщо подивитися з іншого боку… Був я оце у лікаря, той мені і сказав: «Підірвав ти, Дане, своє здоров’я. І якщо хочеш в радості жити, не вживай м’яса, а тільки овочі, маслечко й сир». То я і думаю: овочі в мене є, масло й сир корова моя дасть. Ні, не буду журитися. Може, воно й на краще, що у мене свиню вкрали. Ніякої тобі спокуси.
   – Може, що й так…
   Пішов Жмот додому злий такий – аж під ребрами коле. «Нічого, нічого, – думає собі, – що ти, Дане, скажеш, як я в тебе корову вкраду?» І вкрав уночі корову. Тільки-но сонечко зійшло, він уже й тут.
   – Здоров був, Дане!
   – І тобі так само, Жмоте!
   – Як живеш-господарюєш?
   – Далеко, широко лучка покошена, велику неправду на мене положено, – каже Дан.
   – Знову щось вкрали?
   – Еге ж… корову.
   – Хай того злий дух опанує, хто отаке творить! Що ж це за біс такий, що внадився все у тебе красти?
   – Якби ж то я знав!
   – А що робитимеш, Дане? Сам казав: молочко, маслечко, сир тобі потрібно вживати.
   – Заспівай, пташечко, в зеленім вершечку, не буду журитися, хай йому гречка. – відповідає Дан. – У мене он коник-ступачок є, віз новий. Буду щодня на базар їздити; одному підвіз, іншому відвіз, – дивись, і зароблю копійку: і на масло, і на сир… ще й на чарчину вистачить.
   Пішов Жмот додому, а в голові одна тільки думка: «Вкраду коня, а воза поб’ю. Що він тоді заспіває?»
   Як замислив, так і зробив.
   – Здоров був, Дане! – вітає вранці сусіда.
   – Хай і тобі так само, Жмоте.
   – Чому такий невеселий?
   – Коня мого вкрали, а віз на трісочки потрощили.
   – Ой, гоя, гоя, гоя, нещаслива доля твоя, – співає вже знайомої Жмот. – Чим же ти житимеш, друже? Чим дружину свою годуватимеш?
   – Є вихід, – каже Дан. – Піду з жінкою до її батьків прощення просити. Люди вони м’якосерді, відхідливі, пробачать нам наш непослух, і всього, що треба, дадуть: і півня, і порося, і теличку, і коня…
   Як ви розумієте, – Жмоту лишалося… Вгадали. Переманити Данову дружину. І йому це вдалося.
   – Що ти тепер робитимеш без дружини, Дане? – запитав якось Жмот.
   – А що? Усе йде на краще. Розв’язав ти, люб’язний сусіде, мені руки. Ось візьму та наріжу з липи ложок, попродаю їх, а виручені гроші віднесу на монастир, ще й сам бернадином стану. Така вже, мабуть, моя доля: у тихій келії від земних гріхів спасатися.
   – От і добре.
   Симпатичний мені цей чоловік Дан. Такого, як він, з пантелику не зіб’єш. Для такого і шкода на користь. Одне лише мене цікавить. Чи знав він про таку мудрість: пожалуй сусіду корову, Бог дасть тобі двох? Напевне, знав.
   От прибігає якось Жмот, і важко його пізнати: весь побитий, розхристаний, по щоках течуть гіркі сльози.
   – Що ж ти, – каже він, – Дане, нічого мені про свою дружину не сказав?
   – А хіба що?
   – Вона ж у тебе скажена жінка, зла, лупцює мене щодня… Причинна, не інакше. А от сьогодні окропом ошпарила. Ніякого життя, їй Богу!
   А Дан йому:
   – Ге, брате, а де ж були твої очі?
   – Та чорт мені, мабуть, раду дав. Забери її, прошу слізно! А як не зробиш цього, лишиться мені одне – накласти на себе руки.
   – Гаразд, – каже Дан, – дружину свою я прийму.
   – Іще скажу. Завинив я  перед тобою, ох як завинив. Це ж я у тебе і півня вкрав, і свиню, і корову, і коня, я й воза побив. Правду кажуть люди: не заглядай на сусіда, може з того біда буде. А ще кажуть: на чужому коні не наїздишся, у чужому добрі не нахвастаєшся. Знав я про це, але віри не йняв. А тепер… То ж забирай усю свою худобу назад; ще й моє господарство візьми: подвір’я і все, що на ньому.
   – Добре, – мовить Дан, – візьму: і своє, і твоє. – А потім і питається: – А ти ж що робитимеш?
   – А я, – сказав Жмот, – піду в ченці пострижуся. Бо саме цього й жадав. Кажу тобі – точно. Бог милостивий, може Він мене і простить.
   – Може, й простить…
   От і все.
   Силу ж до цієї казки підказав мені великий Румі:

   «Дурний, хто тільки про початок дбає,
   Розумний  –  наслідок передбачає.
   Почавши щось, кінець охопить зором,
   І голови його не вкриє сором».