45 возз, eднання

   № 45  ВОЗЗ’ЄДНАННЯ

~~~~~  ~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~  ~~~~~
~~~~~  ~~~~~
~~~~~  ~~~~~

   Молочна стежечка. Стрітення на острові качура й качки,
   галки й солов’я, сонця і світляка. Тут мешкає свято!

1 РАНКОВА КВІТКА
   То журавель, то жаба. Жахання.

2 НЕОБХІДНЕ «ДЗИ»
   Хіба болото не більше за Небо?!
   Серед білих лілей і кумкання жаб – тиша.

3 СОТОВА ХАТКА
   Великий Луг, а Небо більше!
   Вереснева туга. Вихід!

4 АЛАТИР
   Є Шлях! Радість.

5 БЛАКИТНИЙ ОБРІЙ
   Славте, славте Зоряний Шлях!
   А я буду славити того, хто в Дорозі!

6 ВЧАСНА ПІСНЯ
   Ушир ідуть болота.
   Кумкають жаби. Курличуть журавлі.
   Клекіт Орла!
   Будьмо!

ПОШУК ВИРУЧОЛОМА

   Ця казочка здатна поєднати для вас темряву й світло, як поєднує ніч і день росяний світанок.
   Жив-був батько, на ймення Іван, а в нього був син, і теж Іван.
   Погукав якось батько сина та й каже:
   – Мій любий сину, настала нам пора прощатися. Немочі мені к серденьку прилягають. Не сьогодні, так завтра піду до предків. І ось маю я тобі перед смертю сказати: є в тебе рідний брат, та ще й близнюк. А живе він у красному теремі в славному місті Виручоломі.
   – І де ж те місто? – питається Йван. – Як мені той шлях до Виручолома вискіпати, щоб побачити свого брата?
   – Цього я тобі, сину, сказати не можу. Знаю одне: «хто питає, той не блудить…»
   По цих словах отцева душа відлучилася від тлінного тіла.
   Поховав Іван батька, і сумно йому якось стало, самотньо. Знай думає: «Як то мені з моїм братом-близнюком побачитись, як відшукати дорогу до Виручолома?»
   Аж ось і літо. Зозуленька в гаю все «ку-ку» та «ку-ку». Іван до неї із закликом:
 
«Зозуленько-вороженько,
Скажи мені правдоньку,
Куди я піду:
Чи в ту сторононьку,
Чи в ту,
Чи в землю святу?»

   Тільки-но відспіває, а пташка й замовкне, ніби й не кувала.
   «Е, ні, – сказав собі якось Іван, – досить вже сумувати. Не живу, тільки дні тру. Піду таки на пошуки свого брата».
   Узяв парубок грошенят, які тільки в нього були, в торбинку поклав хлібця, сала й пішов.
   Вела його стежечка долинами та горами, аж поки не завела в густий дрімучий ліс. Дивиться наш бідак: під величезним дубом-стародубом біля жертовного багаття волхв сидить.
   Підійшов Іван ближче, вклонився сивобородому старцеві до самої землі й став мовляти:
 
«Мудрий жрече, прийми людину вбогу,
Покажи мені щастя-дорогу,
І яви ти милість многу,
Добрий час пора з’явити,
Давній сум нагородити,
Час перестати
Серце терзати;
Хочу веселий
Я час оглядати
І його приймати».

   – Сідай, Іванчику, до вогню, – сказав на те жрець, – будемо ми з тобою коло нього руки гріти, спільний урожай ділити.
   Підсів Іван до багаття.
   – А чи не вкажете мені…, – почав було парубок, та волхв його перебив:
   – Усе, все знаю, Іванчику, і про сум твій давній, і знаю, кого ти шукаєш.
   – Так, значить, можу я розраховувати на вашу поміч?! – радісно гукнув Іван.
   – Чому б і ні? – сказав жрець. – «Хто по кладці мудрого ступає, той в болоті не скупається». Та не поспішай радіти. «Швидко тільки сорочка на мертвого шиється».
   – У чім же справа? – нетерпляче запитав Іван.
   – Душа твоя, парубче, починає брунитися, а от тіло з душею не хоче миритися. І тому в тебе все «ні до ладу, ні до складу, ні до прикладу». Кажи: чи готовий ти пуститися берега, чи готовий виконати кілька моїх завдань?
   – Ще й як готовий, – твердо мовив шукач.
   – Тоді почнемо розпечатувати тобі очі та вуха. Бо вірно кажуть: «очі без душі сліпі, вуха без серця глухі». І не дістатися тобі Виручолома, поки око твоє не бачитиме далеко, а серце глибоко, – після хвилини мовчання він продовжив: – Ось тобі перше завдання: знайди чотири джерела, зв’яжи їх і приведи до мене.
   – Як так, то й так.
   От іде Іван дорогою, а про себе думає: «Може, той волхв навіжений, що дав мені таке завдання? Хіба можлива річ – джерела зв’язати?»
   Поблукав так Іван, поблукав, і що? Знайшов таки чотири джерела, набрав із кожного по кухлю води, злив усе в одну баклагу та й відніс до волхва. А той і каже:
   – Я тобі що казав? Джерела зв’язати, а ти тільки воду змішав. Іди знову і зв’яжи ж таки чотири джерела.
   Що ти йому скажеш – пішов. Ще й пішов без бажання вертатись. Та трапилось йому завітати до одного подвір’я. А там господиня саме корову доїла. Доїть ще й приказує: «З чотирьох дійок та в одне дійво, щоб росло дитя щасливо». І тут Івана як хто обухом по лобі вдарив: «Ось і відгадка! Чотири дійки, а одним вим’ям зв’язані!.. Дійка – те саме джерело…»
   Він тоді мерщій на базар, купив, не прицінюючись, корову і привів її до волхва. Той і каже:
   – Молодця, Йване, молодця! Таки зв’язав ти чотири джерельця! – і далі: – Отже, даю тобі друге завдання. Поруч з лісом є зелена галявина. Бігає там по колу білий красень-жеребець. Спіймай його і приведи до мене. Але затям: кінь той на бігу перекидається поперемінно то на старезну шкапу, то на молоденьке лошатко, то знову стає жеребцем…
   – Як так, то й так.
   …Цілий день пробігав Іван за тим конем… от-от шкапу за хвіст ухопить, а вона  – ба! –  вже на лошатко перетворилась. А те лошатко дарма що молоденьке, так дремене  –  не вженешся! А що то ганятися за жеребцем, зайве, мабуть, і казати.
   Надвечір майже безсилий, упав Іван у центрі галявини, закрив очі, серце те бідне  –  тодох! тодох! тодох!.. Раптом чує  – щось йому теплом у вухо дихає. Зирк: коло нього жеребець стоїть! Узяв Іван коня за гриву й відвів до волхва. Той і каже:
   – Молодця, Йване, молодця! Таки привів ти жеребця,  – і далі: – Отже, даю тобі третє завдання. Піди у місто Гура;, де лютує злобива Мара, допоможи жителям міста звоювати проклятущу бабу.
   – Що я маю зробити? – запитав Іван.
   – На високій горі, біля самого урвища, стоїть кам’яний бовван, а під ним, кажуть, книга мудрості лежить, де й записано, як звоювати Мару. За давнім переказом, цю Книгу можна дістати, тільки якщо здмухнути того ідола у провалля. Зваж: не зворухнути, не повалити, а саме здути…
   – Як так, то й так.
   От прийшов Іван до тої гори. І справді, на самому краю стоїть бовван, а навколо нього зібралися люди і дмухають з усіх сил. Став дути і наш Іван… хитається ідол, а впасти ніяк не хоче. Здається, ще трошечки вітру, і він полетить в ущелину, так ні – стоїть!
   Скоро, ох скоро захекався Іван. Відійшов убік, сів трохи спочити. А навколо нього людей тих… покотом лежать, стогнуть, руки до неба тягнуть…; трохи осторонь чоловіки величезну яму риють, щоб ховати померлих. Незборимий жаль охопив серце Йвана, а в голові думка  – бамсь! –  «Будь-що-будь, а я таки отого ідола завалю!..»
   Підвівся він на ноги, підбіг до боввана, штовхонув його плечем: і раз, і вдруге… а за третім разом камінь піддався, полетів зі свистом у провалля…
   Вчинок Івана дуже розлютив гуравчан, адже він порушив заповіт предків. Його схопили і теж хотіли кинути в ущелину, але хтось із жреців сказав: «Зачекаємо трохи. Дістанемо спершу Книгу».
   Відкопали Книгу, почали читати… і першим, що вони прочитали, були слова: «Хто порушить закон заради святої справи, той не винен перед законом». Тут вже й карати нема за що. Відпустили Івана з подякою ще й з дарунками.
   Любо зустрів його волхв:
   – Молодця, Йване, молодця, таки здув ти бовванця! – і далі: ¬– Отже, даю тобі четверте завдання. Іди і принеси мені радість.
   – Як так, то й так, – сказав Іван і пішов.
   Через якийсь час натрапив він на корчму, що стояла обабіч дороги. Ну й вирішив зайти. Зайшов. Людей у тій корчмі – не проступитись! Мед-вино кружають, радо гуляють. А вже яких пісень веселих співають!
   З одного кутка чути:
               
«Ой по повній,
По повнесенькій,
А щоб були всі на личку
Червонесенькі!»

   З другого:
               
«Ой піду я до корчми,
Нап’юся сивухи:
Видасться мені світ, як банька,
А люди – як мухи».

   «Отут, – подумав Іван, – я тої радості й наберу. Скільки завгодно наберу!..»
   
«Ой хто п’є, тому наливайте,
Хто не п’є, тому не давайте…»

   П’є, п’є наш Іван, ще й як п’є.

«Ой випив, випив, сам себе похвалив,
Що я доброго роду – п’ю горілку як воду…»

   І такої вже він радості набрався, що ніколи такий веселий не був.
   Думає Іван: «Ще одну чарчину вихилю, трохи потанцюю і піду ж до волхва…» Куди там піду… Завалився п’янющий під лавку й заснув.
   Прокинувся він наступного дня аж під обід. І так уже йому моторошно та погано. В голові шумить, межи плечима болить, коло серця пече, під ребрами коле, руки трясуться… І вже йому не весело, як учора, а гірко й тоскно. Вирішив Іван знову прикластися до чарки, щоб вернути тую радість. І що? Повернув. Швиденько повернув. А до волхва піти знову не зміг. Цілий тиждень вилабудувався Іван з того бенкету.

«Горілочка смаковита,
Яка ж бо ти даровита:
Я за тебе срібло-злото,
А ти мене й у болото».

   Думає Іван: «Усі гроші я пропив, а радості – ні на копійку не набрав». І загадав собі більше не пити. За якісь день-два розум його посвітлішав, щире серце безпричинно затьохкало пісню радості. «Ото вже час до волхва поспішити…»
   Люб’язно зустрів його жрець:
   – Молодця, Йване, молодця! Бачу я радість, що йде з твого серця!  – І далі: – Отже, перед тим, як піти тобі на зустріч зі своїм братом, ти маєш виконати моє останнє завдання.
   – Яке саме?
   – Поки ти ходив по радість, я тим часом палив у багатті старі гадючі шкури. Тепер настала твоя черга спалити своє лино;вище.
   – І як ви гадаєте це можна зробити? – зніяковіло запитав Іван.
   – А ти подумай…

   Думав, думав парубок, а тоді й надумав: «Стрибну у вогонь, а там що Бог дасть!..» Узяв та й стрибнув… Але ніякої шкоди від вогню не зазнав. Навпаки! Вийшов цілий-цілісінький, ще й помолодшав трохи.
   – От і спалив ти свою стару шкуру, – всміхнувся волхв. – Йбо правду кажуть: біля сухого дерева й сире горить. – І далі: – Виспів ти, Йванчику, буйним квітом зацвів садок твоєї душі. Ось уже й боги уславлюють твою справжність. Не гай більше часу, Іване, поспіши на зустріч зі своїм братом.
   – Куди ж мені йти? Де той Виручолом?
   – А я думав, ти вже знаєш.
   – Ні.
   – Ну, то ось тобі чарівний клубок, він тебе й виведе до Виручолома.
   …Привів той клубок Івана у величезний сад, що ріс собі на волі дико і буйно. Півдня проблукав парубок тим садком, але ні міста Виручолома, ні брата свого так і не знайшов. Довелося повернути назад…
   Дивно, вельми дивно зустрів його волхв! Убраний у святковий одяг, з бубном у руці, вийшов він привітати мандрівника.
   – Рожеве сяйво світом розлилось, минуле і прийдешнє поєдналось! – тричі вигукнув сивобородий, а потім ще й заспівав:

«Мир миром,
Пироги з сиром,
Вареники в маслі,
Ви братики красні,
Поцілуйтеся!» – а потім упав перед Іваном на коліна, торкнувся чолом його ніг і проказав:

   – Вітаю вас, братусі. Чи раді ви своїй зустрічі? Чи привітаєте ви мене, діда Виручолома?
   Нічого не сказав Іван, тільки тепленько посміхнувся і опустився перед учителем на коліна.