50 требник

   № 50  ТРЕБНИК

~~~~~~~~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~    ~~~~~

    Три опікуни: радник, лікар і ватаг. Дозволь їм позмагатися за булаву. Так ти не зробиш помилки у виборі олтаря. Звершення.

1 РАНКОВА КВІТКА
   Краса степу в його килимах.
   Святість степу – в його Могилах.
   Дух степу – перекотиполе.

2 КРИШТАЛЕВА ХАТА
   У час, коли полює Орел, ледарюють лише нестямні.

3 ЗОЛОТА ДИНЯ
   Хоробрі полюють з Орлами.

4 АЛАТИР
   Полюють і на орлів. Але вже ніхто не скаже:
   «Орел, а помер, як качка».

5 ЗОЛОТА ЛОЖКА
   Требник Орла – верхівка гори.

6 ЗІРКА ВНОЧІ
   Око Орла – Небо!
   Будьмо!

ЦУР І ПЕК

   Ця казочка, мов чарівне веретенце, здатна вивести заблудлого у лісі нестями до чарівної хатинки утаєного світла.
   Жили-були два брати: Цур і Пек. Народилися вони в один день, в одну годину, а схожості між ними – аж ніякої. У Цура очі сині, як волошки, а в Пека – чорні, мов терен. У Цура біле волосся, у Пека – чорне. Й одягалися вони: Цур у все біле, а Пек в усе чорне.
   Коли померли їхні батьки, хлопцям було вже років по двадцять. От заходилися вони господарювати разом. Та все щось не в лад. Що один знайде, другий загубить; що один заробить, другий розтринькає; що один полагодить, другий зіпсує; як де одного хвалять, другому обов’язково докорятимуть; де добре одному, другому  –  кепсько… Отаке-то горе. Рідні брати, а порозумітися ніяк не можуть. Ніби злий дух опанував їхню домівку.
   З часом відцурався Цур Пека, а Пек спекатися Цура. Продали вони батьківську хату, поділили гроші, і пішов кожен своєю дорогою. А чи стало їм від того краще? Ні. Гірко почував себе Цур без Пека, а вже Пекові без Цура – хоч плач. Тому знову зійшлися брати, й вирішили вони піти за порадою до волхва на прізвище Гора.
   Ще й не встигли брати привітатися з Майстром, а він як закричить:
   – Цур, разом! Пек, разом! Ловіть! Ловіть!!.. Он де ваша біда тікає.
   Перелякалися хлопці, лупають очима, а ніякої трясці не бачать.
   Гора знову у крик:
   – Ходіть жваво обозом, он вона сидить під возом, – подивилися вони під віз  –  нікого. Гора кричить, аж посинів: – Віжки дайте! Зв’яжемо її…
   Підхопив Пек віжки з кілочка, кинув волхвові. Той  –  під віз і взявся ніби щось в’язати. Потім виліз з-під воза та й каже:
   – Отам ваша біда умерла й ноги задерла.
   – Яка ще біда? – насмілився запитати Цур.
   – Ну, то ви хіба не з бідою до мене прийшли? – лукаво кинув кудесник.
   – З бідою…
   – Ну, то он вона, – каже, – під возом і лежить. – і далі: – Ви краще спитайте мене, чому вона до вас причепилася?
   – Чому?
   – А чи було у вас так: Цур каже – «моє!», і Пек каже  –  «моє!»?
   – Було.
   – О! Тому-то біда до вас і причепилася. А з нею разом  –  неспокій. То ж усім відомо: «хто вдома спокою не має, той у пеклі перебуває».
   – Ваша правда, – зітхнув Пек.
   – Але це нічого, – вів далі волхв, – бо як кажуть: «Кожна пригода до мудрості дорога».
   – То ви допоможете нам порозумітися з нашою долею?
   – Авжеж, – сказав Гора, – адже це моя робота.
   І він наказав братам піти на Савур-Могилу і провести там три дні і три ночі, спостерігаючи за всім, що відбуватиметься.
   У першу ніч приснилося двом шукачам, що вони побилися, завдавши одне одному великої шкоди. Прокинулись – так і є. У Цура ліва брова розбита, а у Пека вказівного пальця на правій руці немає. Засмутилися брати. «Билися ж уві сні, а рани – на яв перенесено». Другої ночі Цуру приснилося, що його брова загоїлася; а Пекові приснилося, що палець його знов приріс до долоні. Прокинулись – так і є. «Яким-то воно чином сни та людьми керують?» – замислились. Цілий день оцю думу думали, а під вечір і рішення прийняли: «То ж будемо віднині пильнувати, щоб снам
своїм більше волі не давати!» А ще домовилися брати спати по черзі. Як почне одному щось снитися, як почне він ворочатися, то другий його і розбудить.
   Першим заснув Цур, спокійненько так лежить, видно, ніщо його не турбує. Цур спить, а Пек пильнує. От помітив Пек на білій братовій сорочці чималу дірку. Він тоді відрізав знизу своєї штанини шмат чорної матерії, залатав дірку.
   Прийшов час будити Цура. Розбудив Пек брата, а сам ліг спати. Спокійненько так лежить, видно, ніщо його не турбує. Пек спить, а Цур пильнує. От помітив Цур на чорній братовій сорочці чималу дірку. Він тоді відрізав знизу своєї штанини шмат білої матерії, залатав дірку.
   Отак пройшла третя ніч, і повернулися вони до волхва. От Гора й каже:
   – Вітаю тих, що з дурнів вийшли, а до мудрих поки що не дійшли. А для мене велике щастя бачити людей, які розірвали коло ганебних марень та снів. Але це ще півділа. Тепер найважливішим для вас є дочекатися приходу Долі…
   – Чекати, а не шукати? – одностайно зірвалося з вуст братів.
   – Саме так! Саме так, рідненькі! То ж ідіть і пильнуйте, як око в лобі. Бо й Доля, як сонце, не знає ні сну, ні спочинку.
   – І куди ж нам іти?
   – Вам лишилося подолати чотири ланки. От перша… – Гора перейшов на речитатив:
               
«Підіть погуляйте у чисте поле,
Ще й підіть посідайте в зеленому саду,
Може, й прийде ваша Доля до вас на пораду».

   От прийшли брати до зеленого саду, посідали чинно, коли це чують – вишні пишні, верхом кучеряві, одна до одної прихиляються, одна до одної озиваються:
   – Сестроньки рідненькі, які ж ми щасливі! Ягідок на нас рясно, сонечко світить ясно, вітерець поміж нами гуляє, соловейко співає!
   Цур і каже:
   – Братику мій любий, дивлюсь я на ці чудесні деревця, чую їхній радісний трепет, а заздрість мене й не бере.
   – І мене також, брате, – мовить Пек. – Ой, як прийде і к нам Щастя-Доля на пораду, то й ми заживемо весело, радо!
   Саме в цю мить перед ними з’явився волхв, заспівав:
   
«Тірі-ріді, чита-чина,
Перша ланка за плечима.
Тепер підіть посідайте в зеленому житі,
Може, й прийде ваша Доля разом з вами жити».

   От прийшли брати до житнього поля, посідали чинно, коли це чують – десь недалечко овечка жалібненько мекає. Побігли хлопці на голос, зирк – й справді: лежить під кущем приблудна вівця, і аж сльози в неї з очей, бо ніяк роз’ягнитися не може.
   Цур і каже:
   – Шкода мені, братику, цієї овечки.
   А Пек йому:
   – І мені шкода. Не дамо ж тварині умерти.
   І заходилися вони допомагати їй окотитися. І таки допомогли. І з’явилося на світ божий чарівне чорно-біле ягнятко. А тут і вівчар прибіг.
   – Яке це щастя, – каже, – коли в людському серці є місце співчуттю до тих, хто страждає.
   І подарував він братам дві овечі шапки: Цурові  –  чорну, а Пекові  – білу. А оте ягнятко на згадку про дивний випадок назвав він на честь рятівників  –  Цурпеком.
   Аж тут, де не візьмись, Гора:
    
«Тіді-ріді, чита-чина,
Й друга ланка за плечима.
Тепер підіть посідайте в зеленому просі,
Може, й прийде ваша Доля та до вас у гості».

   От прийшли брати до просяного поля, посідали чинно, коли чують – трохи осторонь хтось гомонить. Вони стали тихцем підкрадатися, зирк!  –  а то лисиця упіймала крота і таке йому рече:
   – Я, – каже, – в житті керуюся своєю доброчесністю, то й хочу, щоб і ти мав різні чесноти. Але для цього ти повинен знати, що то є – світло.
   Кріт її благає:
   – Відпусти мене, лисичко, вельми прошу! Все, що мені необхідно, – це моє підземелля.
   – Темний ти, темний, – лисиця йому, – от як пізнаєш ти світло правди…
   …Більше не в силах дивитися на те знущання, підвівся Цур та як криконе:
   – Хай тобі, лисице, світло, а йому хай – ніч!
   Підвівся й Пек:
   – Іди геть, іди проч, голівоньки кротові не мороч!
   Ізлякалася хижа, кинулася навтьоки, а кріт швиденько у землю зарився. Тут як тут Гора:
    
«Тіді-ріді, чита-чина,
Й третя ланка за плечима.
Тепер ідіть під ясні копи,
Там на вас чекає Доля, одлежала боки».

   От прийшли брати під ясні копи, посідали чинно… аж ось суне прямісінько на них рогатий, білий, як сніг, велетенський тур. Підійшов він до Цура і так промовляє:
   – Я твоя Доля, Цуре.
   – То чудово, – Цур у відповідь.
   – Твоє Щастя.
   – Слава Богу.
   – Твоє Щастя, а от Пекова смерть, – сказав так тур і копитом об землю  –  бух!
   Звір, мабуть, думав, що хлопець зомліє від страху, а воно  –  ні. Спокійненько так відказує Цур:
   – То якби ти раніш завітав, то я, може б, і зрадів. А тепер… чи мені Щастя, а Пекові смерть, чи то навпаки, – мені байдуже.
   Від цих слів тур почорнів, як земля, підійшов до Пека і йому:
   – Я твоя Доля, Пеку.
   – То чудово, – відповідає той.
   – Твоє Щастя.
   – Слава Богу.
   – Твоє Щастя, а от Цурова смерть, – сказав так тур і копитом об землю  –  бух!
   – Що я тобі можу на це відповісти? – мовив Пек. – То якби ти раніш завітав, то я, може б, і зрадів. А тепер… чи мені Щастя, а Цурові смерть, чи то навпаки, – мені все одно.
   Тур тоді й каже:
   – Якщо вже я вас не роз’єднав, не налякав, то більше ніяка в світі сила не здатна цього зробити.
   Сказав так звір та й подався у степ. А із степу Гора, наче на крилах, летить:
   
«Гоп-та-тіта, гоп-та-шли,
Гей ви, браві паруб’ята,
Й четверту ланку перейшли.
Тепер же в вас нова воля,
Ще й нове право,
А що було і що буде,
Те навік пропало».

   І помітили брати, що їхній Майстер тримає в правій руці і в лівій руці по птасі, і у кожної – по одному крилу, по одному оку й по одній нозі.
   – Для всякого діла конечний розум і сила! – урочисто прорік волхв і стулив долоні. І тільки-но долоньці поєдналися – поєдналися й ті птахи, немовби склеїлись!, утворивши єдиного птаха – білу чайку з чорними крильми. Підхопилася чайка та й полетіла, розчиняючись у небесній високості! Потому зник і волхв. А Цур та Пек помандрували собі сонячною стежкою, та так веселенько виспівуючи, що аж ліси порозлягалися.
    
І тепер живуть вони в блаженнім Краю,
Охайну світлицю мають,
Цур чури у піч кидає,
Попілець по вітру пускає,
А Пек пекарює, хліб випікає,
Хлібець той такий ловкий, як сонечко сяє.
До них щоночі Дідусь та Бабуся приходять,
Паляниці складають у торбу
Й по всіх світах розносять.