6, 4 Одна з таэмних iсторiй

                Час моєї хвороби закінчився. Мене направили працювати у лісову бригаду сучкорубом. Я сокирою обрубую на повалених деревах гілки, а над моєю головою високим темним стовпом в'ються комарі. Від їхніх укусів моя шия і вуха розпухли неймовірно. З комарами я зустрівся вперше, бо в тих місцях  де я досі бував комарів не було. Зі мною працюють люди, але над ними комарі не в'ються, так як у них є антикомарин, яким вони обробляють свої шиї і вуха, а у мене цього препарату немає. В обідню перерву сіли їсти. Я попрямував до хлопців, але вони злякано замахали руками, а бригадир крикнув мені:
                – Не підходь до нас! Не веди до нас комарів!

                Промучившись кілька днів у бригаді лісорубів, я відмовився працювати в лісі. Мене направили працювати на прокладку лісової дороги для вивезення заготовленої деревини з нової ділянки. До нового місця роботи нас доставили на моторному човні. Човни тут роблять з трьох широких дощок. Одна дошка йде на днище та дві дошки на борти. Човни стандартні, довжиною шести метрів. Такий човен по гірській річці рухається з великою швидкістю. Ми причалили до берега. Бригадир опустив у трилітрову скляну банку скоринку хліба, обв'язав горловину банки марлею і пробив в марлі пальцем дірку. Потім він узяв мотузочку, прив'язав до одного кінця її дерев'яний кілочок, а інший кінець міцно прив'язав до горловини банки. Банку опустив у воду і заповнив її водою. Поклавши на бік банку біля берега на дно річки, кілочок встромив у землю, щоб банку не віднесло течією води. На всьому протязі річки, впритул до берега снують вандиші – рибки, завбільшки з тюльку. Вздовж лісової стежки росли гриби підберезники з величезними капелюхами. Повертаючись з роботи, бригадир зрізав три гриба. «Три гриба такі великі, що в чотирилітрову каструлю вони не помістяться» - подумав я.

                Коли ми прийшли до річки, бригадир підняв з річки банку. В банку вандишів набилося так багато, що вони ледь ворушилися.
                – Ось, три гриба і повна банка вандишів, Моя родина на цілий день забезпечена їжею, - задоволеним тоном сказав бригадир.

                Протягом тижня ми прорубали в лісі просіку для дороги і загатили колодами болотисті місця. Після цієї роботи мене з Володею Семеновим направили працювати на пилораму.

                Володя Семенов народився і жив до призову в армію в одному з сіл Псковської області. В армії він служив у Групі Радянських Військ у Німеччині.

                Одного разу вночі 1960 року до КПП (контрольно-пропускного пункту) полку під'їхали кілька чорних легкових автомашин марки ЗІМ. З автомашин вийшла група офіцерів у званнях вищого командного складу Радянської Армії. Вартові на КПП настільки остовпіли від несподіванки, що забули телефоном повідомити командира полку про прибуття високих гостей. Ці «високі гості» вартових зарізали. Потім вони пройшли на територію полку і забрали полковий прапор, зарізавши вартого біля прапора.

                Взявши з собою начальника варти, диверсанти пішли по збройових складах і знищили вартових. Залишалося зняти вартового на складі артилерійських снарядів. Там стояв на варті кавказець, який на відміну від росіян вважає за краще з повагою ставитися, не до панів, а до інструкцій, постанов та законів, бездоганно виконуючи все, що наказується. Не "по-людськи», в російському понятті, жив кавказець.

                Кавказець пересмикнув затвор автомата, а групу офіцерів, що наближалася до нього, зустрів окриком:
                – Стій! Хто йде?
                – Начальник караулу, - почулася відповідь.
                – Освітіть обличчя начальника караулу!
                Обличчя начальника висвітлили ліхтарем.
                – Начальник караулу, до мене! Решті, стояти на місці! – наказав кавказець.
                – Стріляй! - крикнув начальник караулу.
                Кавказець тримав автомат напоготові, тому він відразу ж випустив довгу чергу куль в натовп диверсантів.

                На постріли полк піднявся по тривозі. Всі вартові вбиті. Загинув і начальник караулу. Скрізь багато крові, і прапор полку диверсанти поцупили. У диверсантів були поранені і, можливо, убиті, але вони всіх забрали з собою і від’їхали. Кавказцю за відмінне несення служби дали місячну відпустку. Офіцерів полку судили. Полк був розформований, а солдат відправили дослужувати свій термін у різні військові частини, розташовані на території СРСР.

                З групою хлопців Володя Семенов був відправлений до Білорусі, в місто Бихов. У Бихові хлопцям не довелося довго служити. Невдовзі їх викликав до себе командир полку і запропонував завербуватися в один їх ліспромгоспів Північного Уралу. Хлопцям залишалося служити ще рік, тому вони з радістю погодилися. Працювати, хоч і по вербовці, все ж краще, ніж служити в армії.

                Десять хлопців приїхали в Красновішерськ восени 1960 року. У Красновішерську хлопців зустрів директор Вайського ліспромгоспу, Леонтьєв. По річці Вішера вже йшла шуга (кришиво з дрібних крижинок і снігу). Літаки в таку пору теж не літають, й автомобільної дороги вздовж Вішери немає. Чекати близько місяця погоди ніхто не буде. Сім днів десять хлопців на чолі з Леонтьєвим йшли 150 кілометрів холодної осінньої пори по тайгових стежках і болотах до Ваї.

                Леонтьєв – чоловік особливого складу. Він мав зріст близько 200 см., широкі м'язисті плечі і сильні руки. До його будинку хлопці привозили спеціально відібрані надкорневі колоди грубезних беріз. Леонтьєв щоранку у вигляді зарядки колов ці колоди, а потім безкоштовно віддавав готові дрова старим людям. Влітку в річці Вая води по коліно, але навесні річка стає бурхливою і повноводною. У дванадцяти кілометрах від селища Вая, на берегах річки Вая знаходиться лісовий відділок Березівка. Заготовлений ліс з Березівки сплавляють навесні по Ваї до річки Вішера. Одного разу в гирлі річки Вая біля селища Вая трапився затор. Рівень води в річці Вая швидко піднімався, погрожуючи затопити селище. Всі жителі селища Вая вийшли розбирати затор. Ризикуючи життям, люди ходили по колодах і розштовхували їх. Коли затор рушив з місця люди, рятуючи свої життя, кинулися бігти по колодах до берега річки. Один чоловік в двох метрах від берега провалився між колод у воду. Леонтьєв підбіг по колодах до нього, схопив його однією рукою за комір тілогрійки і ривком викинув на берег. Треба було мати ведмежу силу, щоб скоїти таке.

                Навесні 1961 року Володя Семенов працював експедитором на Північному Завозі. У Красновішерську на баржу вантажили товар для Вайського ліспромгоспу. Володя контролював вантаження. На Ваї при розвантаженні баржі серед привезеного товару була виявлена пересортиця. Замість рукавиць, літнього робочого одягу і всякої іншої дрібниці на баржу погрузили валянки, юхтові чоботи, кожухи та інший зимовий одяг. По кошторису загальна сума всього привезеного товару була на декілька тисяч рублів більшою, ніж було вказано в документах. У бухгалтерії ліспромгоспу зайвий товар оприбуткували, а недостачу в рукавицях та літнього робочого одягу на суму близько восьмисот рублів Семенов мав погасити зі своєї кишені.

                В нестямі від люті Володя добряче напився, зняв з пожежного щита сокиру і пішов громити контору. Адміністрація ліспромгоспу за півгодини до Володиного погрому пішла з контори у зв'язку із закінченням робочого часу. Володя в конторі сокирою вирубав всі двері в кабінетах і на друзки розніс меблі. Після цього він намагався зарізати себе кухонним ножем, але невдало. Зарізатися йому не дали, але він встиг сильно поранити собі груди. Після погрому в конторі начальство ліспромгоспу мовчало, ніби нічого й не сталося. Тихо й мирно були відремонтовані двері в конторі, а меблі поставили нові. На тому все й закінчилося, але відпрацьовувати недостачу товару Семенову все таки доведеться.