Чи то душа завмерла

Хоч би як втомлюєшся часом, проте не можна втомлюватись від життя. Хоч би як іноді не було боляче й гірко, смерті проте не бажаю я. Я страшно хочу жити. Я би пила це життя!

Те, моє колишнє життя, я хотіла розділити з тобою, відкинувши увесь свій фемінізм, гордість та незалежність, віддавши тобі більше, ніж могла. А для тебе, певно, то був лише експеримент - чи можна жити з романтичною феміністкою. Нащо? Пощо ти розкраїв мені навпіл серце? Для чого ті обіцянки, коли ти не певен у самому собі? Душа людська - не іграшка, один раз змарнуєш - довіку залишаться синці.

На душі моїй щось важке, мов олово, тяжить мене, й не дає рухатись далі. А довкола - пусто й глухо, так страшно, аж до божевілля.

"В тихих, безголосих ночах, коли сон утікає від моїх утомлених очей, я плачу." Однією сльозою менше, однією більше - тебе це вже не обходить. Яка дурна, яка слабка я стала! Де тільки віднайти сили?

Хочеться просто втекти. Від усіх.
Від самої себе.
Високо-високо.
Так, щоб нічиї голоси не доходили до моєї висоти, і руки щоб не дотикались до мене.

Час минає, і щось зле таке коїться зі мною.
Чи то душа завмерла?
Чи серце зчерствіло й я стала байдужою? Я вже не розумію себе. Живу од ранку до вечора, ніч пересплю, а там знов наступає ранок. Мені однаково, що завтра буде, а післязавтра? І це байдуже...