55 буяння

№ 55  БУЯННЯ

~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~~~~~~~~

   У скарбниці світу кожен з нас – коштовність.
   Раз відкривши її для себе – забуваєш про нужду.

1 ЗОЛОТИЙ ВАБИК
   Замок цокотить на воротах. Вітер з півдня.
   Що може весна, те під силу й людині.

2 НЕОБХІДНЕ «ДЗИ»
   Воротар відмикає браму, коли з неба падає роса.

3 ЗОЛОТА ДИНЯ
   Вода заганяє людину на дах.
   Зірка Перемін так близько!

4 АЛАТИР
   Вітер з півдня.
   Животворча радість.

5 ЗОЛОТА ЛОЖКА
   Солов’їний гай.
   Гра на струнах веселки!

6 ВЧАСНА ПІСНЯ
   В сяйві Зірки Перемін видніється обрис Орла.
   Радісний клекіт Орла.
   Будьмо!

НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО

   Цю притчу я порівняю зі сльозою ощасливленої жінки, яка зазнала несказаної насолоди при злуці з любим мужчиною.   
   Жила собі якось в однім лісі-пралісі примівочка-воріжечка; уміла замовляти, уміла й уроки викликати й визивати, на сухі ліси посилати. Ще й була вона великою знатницею  –  зналася на всілякому зіллі.
   Звичайно, хворих, що йшли до неї з околишніх міст і сіл, ніколи не бракувало. І всіх вона гостинно приймала, всім поміч давала, нікому не відмовляла. Одному було скаже: «То в тебе гнів кров псує», другому: «То в тебе від злості болять кості», третьому: «То в тебе грижа від того, що ти ведмедя на плечах носиш. Ось я дам тобі ліків, він і втече. Та й стане тобі на серденьку легенько й веселенько».
   Отак-от: у самої на личку літо ; і людям радість-здоров’я вертала. І все було з піснею робить:
   
Ой, діточки, діточки, лазореві квіточки!
Примовлю примівочку
До цілющого коріннячка,
Пробуджу здоров’ячко,
Поверну світле годиннячко!
Ой, маю я серденько
Всяк час веселеньке,
До скорої помочі раденьке.
Ой я баба гожа й ладна,
Дам кожному недужому раду.

      Як запитає хто: «Що тобі дати за твоє лікування?» – вона й тут було співанку проспіває:
   
«А я баба-шепотуха,
Треба чобіт і кожуха
По пісочку ходити,
Щоби п’яток не побити.
Ото я вже й не голодна».

   І люди, яким вона відстрочила відхід до гробу, з вдячністю несли їй хто одежину, хто білу хлібину… що в кого було, тим і віддячували.
   Та з якихось пір, помітивши бабину щедрість, люди почали платити їй обіцянками, мовляв, колись-то чимось віддячать. «Ходіть здорові, мої любі!» – тільки й скаже, було, бабуня.
   П’ятдесят років вона лікувала. І за цей час жодному з тих, хто обіцяв, не нагадала вона про його боржок.
   Дехто виказував вороженьці: «Як то ти не помічаєш фальшивосердих, нечесних, безсовісних? Ти людям допомагаєш позбутися недугу і майже нічого від них не маєш. І от тобі: вони здоровішають і багатішають, а ти як була бідною, так бідною і зосталася. Невипадково кажуть: «Хліб дурня у животі розумного». Вона їм на це рекла: «Люди як люди, були б ми добрі. Чого жаліти козі лісу – нехай їсть. Як кінь готовий долати степовий простір, так і я готова до скорої помочі. А що ж до бідності… коли вже не вмерла в пелюшках, то в ряднині не загину».
   Через кілька років на Зелені Свята сталося ось що: прийшли до лісу-пралісу люди, цілою громадою, щоб таки воздати бабі-лагоді честь. Три вози різного краму везуть, врочисто пісню співають:
               
«Ми до баби йдемо,
Подарунки веземо:
Житні, пшеничні,
Перед Богом величні!»

   Раптом чують: «Налетіли зозулі, що мене не забули, а я ж уже вмерла, та оце й дивлюсь…» Що таке?! Звідки воно говорить? Та мерщій до бабиного двору. А біля самісіньких воріт так і заклякли з дивини… Їм назустріч виїжджають з воріт санчата мальовані, турами запряжені, хвоєю встелені. На санчатах мертва знатниця лежить. Над її головою різне птаство кружляє. А за санчатами – того звіра! Одне за одним, одне за одним  – ціла зграя. І кого там тільки немає: і ведмеді, і вепри, й вовки, й зайці, й лисиці… здається, увесь ліс прийшов попрощатися із знахаркою.
   Звірі йдуть куди самі знають, а люди – за ними.
   Аж між трьома горами зупинилися. Олені рогами яму вирили, жайворонки дрібним цвітом могилу встелили, вовки мертве тіло опустили, вивірки хвостами землю засипали, ведмеді дорогим каменем накотили. І тільки-но бабусечку схоронили, як пішов дощ.
   Зраділи тут люди, бо є таке повір’я: якщо дощ іде на зелені святки, будуть великі достатки. Зраділи та й до міста подалися. А звірі… ще тиждень коло могили простояли.