56 мандрування

   № 56  МАНДРУВАННЯ

~~~~~~~~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~
~~~~~    ~~~~~
~~~~~    ~~~~~

   Птах, у якого зміцніли крила, не може сидіти в гнізді.
   Хто вважає, що є тисячі доріг, забрідає до лісу.

1 РАНКОВА КВІТКА
   Істинна дорога та, по якій ще ніхто не ходив.

2 НЕОБХІДНЕ «ДЗИ»
   «У дорозі і голка важка», – так казали мені дідусь.

3 ЗОЛОТА ДИНЯ
   «Чим більше супутників, тим менше відкриттів», – учив мене мій тато.

4 АЛАТИР
   «Дорога і вночі не спить», – цьому вчитиму сина.

5 ЗОЛОТА ЛОЖКА
   Один у полі – мироносиць.

6 ЗІРКА ВНОЧІ
   Під Зіркою Перемін кожен блукач знаходить
   свою зупинку.
   Світло! Завжди світло! Скрізь світло!
   Будьмо!

ДОРОГА ДОДОМУ

   Ця казочка бринить музикою самовтіхи, ще й дихає легенями душевного спокою.
   Жив-був парубок-набік чубок, на ім’я Юр. Виріс хлопець, виріс жвавий, ще й моторний, а ще бравий. Видався хлопець і на вроду, ще й був він чесного роду. Його батько був шукачем скарбів, так ото й він цей хист перейняв. Тільки вигоди йому від того поки що не було.
   – Благослови, Боженьку, на чергову доріженьку, – уже вкотре помолився шукач та й подався у мандри.
   Вийшов з міста наш Юрась, став коло мура. «Куди його йти?» Відти шлях, відти другий, та й бита дорога.
   Здолавши зарослу терном долину, він ступив у ліс. Коли це – глядь! – а у тім лісі край дороги стоїть камінь мармуровий, а на тім камені старенька бабуся сидить, щось про себе шамотить.
   «Травниця», – подумав Юрко.
   Аж тут дощик встелив, по жовтому листю залопотів, умент чисто все зросив, а на бабусю ні краплі не впало.
   Зачудований шукач підійшов до старенької.
   – Доброго ранку, бабусю! – привітався чемно.
   А вона йому примовкою:
   – Тидри, тидри, тидри-тана, здоров, легеню рум’яний! – а потім захитала головою та й каже: – Юрчику, Юрчику, кучерявий чубчику, усе шукаєш вітру по чистому полю, – а далі, сплеснувши у долоні, ще й заспівала:
               
Зелена діброво,
Чого в тебе та пеньків много?
Чого в тебе та пеньків много,
Паростка ані жодного?

   – Щось я нічого не второпаю: про що ви кажете й нащо? – питає її парубок.
   – Кажу: чи не набридло тобі своє життя марнувати, зовнішніх скарбів шукати?
   – Що вподобав, те і маю, і ні в кого не питаю, – збуджено, навіть трохи сердито відповів Юр. – І взагалі, звідки ви знаєте як мене звуть?
   – Я – бабуся-Усевіда, – каже та, – бачу кожного наскрізь: від немовляти до сивезного діда. З любов’ю раджу тобі, – рече далі, – щоб лиха доля світа тобі не зв’язала, візьми мій щедрий дар: кота і сову.
   – От іще! Навіщо?
   – Обидва вони – чарівної масті. Кіт оповість тобі зоресяйних волхвівських вед, а сова навчить, як не боятися Царства Тіней.
   – Дякую тобі за щедрий дарунок, – сказав Юрась, а про себе подумав: «Для мене ці тварини – нінащо. Повернуся до міста й продам їх, а на виручені гроші накуплю харчів і знову подамся на пошуки скарбів». – Спасибі, бабуню!..
   – Поза цим словом, оставайся з Богом!
   …Сову й кота купив у Юрка купець-вірменин.
   І от нова дорога, новий напрям. Зайшов парубок аж за дві гори зелені та за дві води студені. Де не копав  –  усе марно.
   Вертаючись до міста, шукач-невдаха знов зустрів бабунечку- Усевіду.
   – На добридень вам, бабусю!
   А вона йому примовкою:
   – Гоп-чуда-руда-ра! Здоров, парубче Юра! – а далі й питається: – Ну що, оповів тобі мій кіт ведунських притч?
   – Та оповів, – збрехав Юр.
   – А моя сова, чи навчила вона тебе, як не боятися Царства Тіней?
   – Навчила, навчила…
   – От і добре. То ось візьми від мене ще один дорогоцінний дарунок: ступу з мітлою. Маючи їх, ти назавжди забудеш про існування часу і простору. Ці чарівні речі подарують тобі торжество кожної миті.
   – Дякую тобі за щедрий дарунок, – сказав Юрко, а про себе подумав: «Для мене ці речі – нінащо. Повернуся до міста й продам їх, а на виручені гроші куплю собі шапку, кожух вишиваний та нові сап’янці (бо старі вже негодящі), і знову подамся на пошуки скарбів». – Спасибі, бабуню!
   – З цим словом бувай здоровий!
   …Ступу з мітлою купив у Юрка шинкар-єврей.
   І от – нова дорога, новий напрям. Зайшов аж за три гори зелені та за три води студені. Де не копав – усе марно.
   Вертаючись до міста, невтомний шукач знов зустрів бабуню-Усевіду.
   – Добридень вам, бабусю!
   А вона йому примовкою:
   – Та й рам, та й рам, тай рам, рам! Здоров, друже мій, Юра, – а далі й питає його: – А чи стали тобі в пригоді мої речі?
   – Ще б пак! – не розмірковуючи, проказав Юр. (Чи бува не про таких, як він, свідчить прислів’я: «Брехати  –  не ціпом махати»?)
   – Раз так, – сказала бабуся-Усевіда, – вирішила я віддати тобі свою хатку на курячих ніжках. Скажу по-правді: мало назвати її хаткою; це найцінніша знахідка. Вона за версту біду чує, завжди тебе від ворога порятує, і головне – де б не носили тебе курячі ніжки, ти завжди лишатимешся вдома.
   – Дякую тобі і за цей дарунок, – сказав парубок, а про себе подумав: «Хіба я пришелепкуватий у такій хаті жити? Люди ж засміють. А втім… за неї, мабуть, можна  виторгувати багацько грошей. Продам я цю хатку циганам (їм вона послугує замість кибитки), а собі куплю біленьку хатинку, одружуся з гарною дівчиною та й буду в спокої свій вік доживати, бо набридло, їй-Богу, скарбів тих шукати”. – Спасибі, бабуню!
   – Бувай, милий, здоровенький, як горіх зелененький!..
   Настав час нагадати ще одне прислів’я: кинув розкіш попід ноги, собі купив біду. Здогадалися? Так, так. Продав наш Юрась хатку на курячих ніжках, купив біленьку хатину, криту очеретом, вишневий садочок, городу шматочок, ще й близенько ставочка. А тут і дівчину з жовтою косую вподобав. Швиденько зіграли весілля та й почали вони жити, сімейне тісто місити. Місять, місять, а хлібець глевкий, гіркуватий. Думав Юрчик, що жінка в нього буде, як ласочка, а виявилося  –  женище, як помелище. Узлостилася на нього, мов жаба. Що не день, кричить, як з прокази, та лає несусвітною лайкою. Саме про таких жінок склали в народі пісню:

«Душа в неї часникова,
Кров гаряча, бурякова,
Душа в неї, як жарило,
Сама ж така, як барило».

   Юр було ввечері піде до ставочка, поплаче, що аж голова заболить, тихесенько пісню заспіває:
               
«Стоїть козак над водою,
Тримає кобзу під полою,
Та на кобзоньці витинає,
Та свою долю проклинає…»

   Словом, постраждав парубок душею; ні щастя, ні долі, ані спокою. А як набридло йому те страждання, то й вирішив Юрко усе кинути, подорожню молитовку спом’янути та пуститися в мандри. Перед дорогою сказав собі так: «Або десь у лузі сконаю, або таки скарб відшукаю». Сказав та й пішов, аж край світа обійшов, скарб омріяний знайшов: золота й срібла – цілую скриню.
   Умить, де не візьмись, – бабунечка-Усевіда.
   – Доброго ранку, бабусю! – зраділо вигукнув Юрась. – Ось подивіться-но, який я скарб знайшов! Що не кажіть, а таки усміхнулася до мене моя планида.
   А вона йому примовкою:
   – Кинда-кинда-кокривенда! Радіє вівторок, а плаче  –  середа, – а далі й питає його: – І що ж ти зі своїм скарбом робитимеш?
   – З грошима я ¬ пан. Що забажаю, те і зроблю.
   – Наприклад?
   – Побудую собі кам’яні хороми, одружуся з якоюсь смуглявою красунею та й буду із нею у розкошах жити.
   – А чи не мав ти вже і гроші, і хороми, і жінку?
   – Та мав, – Юрко тяженько зітхнув.
   – Чи й досі не утелепав ти, що гроші ; то ще не все? Чи не набридло тобі, як тому цапові на мотузці, навколо пакільця блудити? Невже не заморився ти свого тіла в’ялити, серця сушити?!..
   – Скажу як на сповіді – заморився.
   – А чи хочеш, щоб пропало твоє шукання, як пропадає сіль від води і віск від огню?
   – Ще й як хочу!
   – Добре, – сказала сивенька бабуся. – Так і бути, допоможу тобі. Не треба вже смутку місити, краще у радості жити. Купи в мене дещо.
   – Що саме?
   – Хатку на курячих ніжках, ще ступу з мітлою, ще й кота із совою.
   – Дивне якесь купування, – мовив Юрась. – Те, що ти мені колись дарма давала, я маю тепер купувати?
   – А що ти з моїми дарами зробив? – Юрко засоромлено нахилив голову. – Продав?
   – Продав.
   – Кому?
   – Купцеві-вірменину, шинкареві-юді та циганському баронові.
   – Ні, Юрчику, ні! То я перекидалася і на вірменина, і на юду, і на цигана, щоб сьогодні порятувати тебе.
   – Яка ціна твого рятування?
   – Увесь скарб, що ти знайшов.
   – То ось  –  бери.
   Віддав шукач Усевіді свій скарб, а сам почав жити у хаті на курячих ніжках. І з тих пір світла радість не залишала його. Радість і пісня:

Гей, Юрасику, вгору йде,
Славить стежку, куди йде,
Що в великім щастю!

   Отак і всім вам, любенькі мої, бажає Усевіда
               
І з долею щасливо знатися,
І з доброю годиною,
Тиждень од тижня,
А рік од року
Аж до самого віку!