6, 6 Кер-Камiнь

                На Ваї пройшла чутка про те, що набирають бригаду на альпійські луки для заготівлі сіна коням. Мені дуже хотілося потрапити на сінокіс, щоб побачити альпійські луки. Безумовно, якщо мені чогось дуже хочеться, то це обов'язково збудеться, хоча б на короткий час. В цій закономірності головним є те, що я пізнаю чого хочу. Це неодмінна умова моєї еволюційної програми.

                Коней на Ваї багато, але використовують їх у роботі гранично мало. В основному коней тримають для м'яса. Дорослий кінь на м'ясо коштує 300 карбованців, але використовувати його в роботі не можна, так як доведеться платити додатково по 30 карбованців за кожен прожитий конем день після продажу.

                Тридцять карбованців коштує ліцензія на відстріл лося, але ліцензію ніхто не купує. Браконьєри лосів відстрілюють таємно, але трапляються й так, що браконьєра піймають і тоді він через суд повертає державі збитки, завдані природі. Це коштує 750 карбованців, але чи буде мисливець вважатися руською людиною, якщо він не буде порушувати закони? Ні, не буде! Купити ліцензію, шанобливо поставитися до закону, означає визнати себе «неруським». Слово «неруський» серед росіян є образливим виразом, так як  «неруський» в понятті росіянина людина неповноцінна. Людина, котра виховується в інтернаціональному співтоваристві, де немає моральних законів, вироблених нацією протягом століть, зневажатиме будь-які закони, і, насамперед, моральні закони чужих йому культур. Це вже агресор, який чекає команди «В бій!». Для росіянина, окупація чужої території – цікава експедиція, а також, розвага за державний кошт і безкарне, а тому, й подвійно приємне пролиття чужої крові.

                Минув тиждень після того, як з'явилися розмови про сінокіс на альпійських луках. Вранці при розподілі праці мені і Семенову майстер сказав, що ми зараховані в бригаду на заготівлю сіна. У цей день ми не працювали, бо йшла заготівля необхідного матеріалу і продуктів харчування для бригади. Наступного дня до половини дня тривав все той же процес підготовки до експедиції. Частина бригади повинна плисти на моторному човні, а п'ять чоловік повинні були їхати верхи на конях. Я і Семенов будемо їхати на конях. Так вирішив бригадир сінокісної бригади. За порадою конюха я взяв собі Матроса, виїзного коня директора ліспромгоспу, Леонтьєва.

                Для пияцтва в робочий час потрібна вагома причина і гроші. У нас причина для пияцтва була, це експедиція, а гроші непотрібні, бо можна забирати хоч весь товар в крамниці в рахунок майбутнього заробітку. На околиці селища Вая, на березі річки, наша бригада всілася на траву відзначити початок експедиції. Місцеві порядки тут такі:
                1) якщо людина прикурює, то спочатку прикурює сам, а потім дає прикурити товаришам;
                2) той, хто розливає горілку, спочатку наливає собі ємність до країв (ємністю може бути не тільки стакан, а й півлітрова банка), а залишки горілки розливає іншим товаришам. Кому не дістанеться, той не повинен ображатися. Спочатку забезпеч себе, а потім можеш потурбуватися і про інших, такий неписаний місцевий закон.

                Горілку випили за один раз, залпом по півлітровій банці кожен. Горілка міцністю до 60 градусів і спирт в північних районах країни виготовлені з харчових відходів. Горілка та спирт приємні на запах і на смак, пити ці напої легко і приємно. Можна випити більше літра горілки і відчувати себе добре. В інших районах країни горілку роблять з спиртів, що поставляються хімзаводами.

                Вирішили випити ще. У магазин за горілкою послали мене. Я сів на кобилу Марту і поїхав в магазин. Купивши горілку, я поскакав до хлопців. Я вирішив на повній швидкості «хвацько» зупинити коня в метрі від хлопців. Марту виховував німець, тому вона команди розуміє буквально і виконує їх миттєво. Мене про це не попередили. Підскакавши до хлопців, я дав Марті команду «тпру». Я не відразу зрозумів, що сталося. Замість того щоб піднятися на дибки, Марта миттєво зупинилася, нахиливши при цьому голову і круп до землі. Я вилетів з сідла і, зробивши в повітрі кульбіт через голову свою і Марти, «хвацько» приземлився дупою на вільне місце в колі товаришів. Ніхто такому цирковому номеру не здивувався, а бригадир спокійно вимовив:
                – Марта завжди таким чином звільняється від «лихих» кавалеристів.
                Здивувалися іншому, жодна пляшка з горілкою не розбилася!
                – От якби розбилася хоча б одна пляшка горілки, тоді ти побачив би «цирковий» номер, - загрозливо вимовив Чудинов.

                Чудинов у минулому працював у місті Кизел шахтарем. Страждав він від алкоголізму. Чудинов не курив, але у внутрішній кишені піджака завжди носив пляшку горілки. Через кожні десять хвилин він робив маленький ковток горілки. Це була єдина радість у його житті. Заради горілки він жив і працював.

                Завершивши бенкет, бригада вирушила в подорож. На човні попливли бригадир і Антон М’яких, а Чудинов пішов додому, бо він нас проводжав, а приїде до нас тижнем пізніше. На конях по гірських стежках вздовж річки поскакали: я з Семеновим; Павло з міста Горький; Генка з Пермі і місцевий житель, вісімнадцятирічний Володя Івлєв. На конях треба було скакати, щоб не відстати від моторного човна. Матрос – жеребець великий і високий. Я пришпорив Матроса, щоб їхати попереду кавалькади. Матрос виконав мою вимогу, але йому не сподобалося грубе поводження з ним. Рухалися ми по стежках серед довгих вузьких полян, які завжди є біля берегів річок. Матрос напевно вже забув, коли він останній раз ходив під сідлом, а на інших роботах його не використовували. Матрос застоявся, швидко бігти йому не хотілося. Гнучкою лозиною я кілька разів ударив Матроса. Швидкість руху Матрос збільшив, зрозумівши, чого я від нього вимагаю. Відтепер він був завжди лідером в кавалькаді, але вибирав момент помститися мені.

                Верхи на конях люди їздять по-різному. Росіянин в сідлі сидить так, ніби він «аршин проковтнув», дотримуючись строго вертикального положення. Українці їздять верхи на коні, відкинувшись назад, створюючи враження, що вершник відпочиває у кріслі. Татарин в сідлі сидить в напівзігнутому положенні, бо на високих стременах ноги його сильно зігнуті в колінах, а лівою рукою він тримається за луку сідла і утримує нею поводи. Права рука у нього завжди готова вихопити зброю. Як татарин їздив і я верхи на коні, бо інакше їздити не міг. Це мене і врятувало від великої біди.

                Матрос, заздалегідь вибравши зростаюче поруч із стежкою дерево, на великій швидкості різко притулився правим боком до стовбура. Я зреагував моментально, встиг праву ногу перекинути на лівий бік коня і перемістити сюди ж своє тіло, тримаючись за луку сідла. Якби я не встиг зреагувати, то моє праве коліно було б розтрощене об стовбур дерева. Я зупинив Матроса. Зупинилася і вся група. Володя Івлєв сказав:
                – Матрос може зловити зубами твоє коліно і скинути тебе з сідла.

                У шахті, в якій я працював у Донбасі, і на інших над категорійних шахтах, на вентиляційних штреках працювали коні. Коней застосовували на вентиляційних штреках через сильну загазованість, через яку не можна було користуватися навіть акумуляторними електровозами. Коні під землею і жили. Відпрацювавши кілька років, коні йшли на пенсію. Коней вивозили на-гора, попередньо багатошаровою пов’язкою зав'язавши їм очі. Протягом декількох місяців коням шар за шаром зменшували пов'язку на очах, але й з такими пересторогами коні втрачали зір.

                У шахті була професія «коногон». Коногони працювали з кіньми. Шахтарські лампи, ліхтар якої кріпиться на шахтарській касці, багато років випускалися промисловістю в гранично малій кількості і видавалися виключно тільки коногонам, тому таку лампу називали «коногонкою».

                Хто встановлював коням норму транспортування вагонів, невідомо. Коні тягали по штреках ешелони по вісім двотонних вагонів. Вагони кріпляться один до одного гнучкою зчіпкою. Коли кінь починає тягнути ешелон, зчіпка між вагонами натягується, виробляючи характерний звук. Якщо надходив сигнал від дев'ятого вагона, кінь зупинявся: «відчіпляй!». Змусити коня тягнути більше восьми вагонів, навіть порожніх, неможливо: ні умовляннями, ні покаранням.

                Карати коня-шахтаря не можна. Коногона, який покарає коня-шахтаря, коні вбивали. Якщо вагон зіскакував з рейок, «збурився», кінь підходив до цього вагону і грудьми допомагав коногону поставити вагон на рейки. Найнебезпечніші і шановні професії в шахті у забійників і прохідників, але навіть вони дивилися на коногонів з захопленням.

                Знаючи про те, що коні вміють цінувати власну гідність, я на привалі поговорив з Матросом. Я вибачився перед ним, але вибачення мої він не прийняв. Я образив гідність його незалежної сутності, рівній небожителю. Такі сутності, як кінь Матрос, ненавидять тих, хто вважає себе паном земної природи, а також зневажають боягузливих і схильних до підлабузництва людей. Це добре, значить, з часом ми з ним будемо друзями.

                Надвечір ми прибули до Кер-острова. Тут ми повинні переправитися через Вішеру на лівий берег, щоб потім піднятися по гірській стежці на Кер-Камінь. Чому Кер-Острів і чому Кер-Камінь? Про що говорять ці назви? А може бути «Кір», що на івриті означає «стіна»? Або ж назви присвячені Керенському? Прізвище Керенський – єврейське. «Керен» - на івриті означає «ріг; фонд; основний капітал; промінь світла; кут; цінність». Чому в російській мові багато єврейських слів? З тієї ж причини, з якої в цій мові безліч слів англійських, німецьких, португальських і безлічі інших, чужих Росії національних мов, значення і вимови яких росіяни перекрутили, як їм забажалося.

                Перепливли ми Вішеру верхи на конях. На лівому березі річки ми повечеряли з горілкою, і стали в'ючити коней. Надмірно сп'янілі: Генка з Пермі і Павло з Горького, стали «з'ясовувати» стосунки з Володею Семеновим. Мені набридло дивитися на ці «з'ясування». По одному моєму удару вистачило на те, щоб «любителі з'ясувань» попадали й миттєво заснули на березі річки.

                Приторочивши в’юки на коней і сівши в сідла, ми поїхали по лісовій дорозі. П'ять кілометрів дорога йшла по рівнині. У болотистих місцях дорога була вимощена колодами. Ліс не густий. Між стовбурами величезних дерев де-не-де росла трава. Стовбури дерев товсті і без гілок. Високо вгорі крони дерев суцільною ковдрою закрили небо. Щось було в цьому лісі дрімучо-темне, зле й гнітюче. Воно провокує прояв незрозумілої тривоги. Уздовж дороги лежали штабелі березових колод. Серцевини колод давним-давно вигнили, залишивши цілими берестові сорочки, що не піддаються тлінню.
                – Яка будівельна деревина в цьому лісі! Та ще й поруч з річкою! Чому його не заготовляють? - запитав я.
                Антон М’яких, відповідаючи на моє запитання, почав давати пояснення:
                – Дерева тут величезні. Он, у тій березі, двадцять два кубометри деревини буде. Але місце тут пропаще, навіть гриби тут не ростуть і звірі не ходять. У цей ліс заходити небезпечно. Тут розпадок, кам'яний розсип, складений з величезних каменів. Між камінням широкі і глибокі щілини. Багато століть росте цей ліс. Дерева, які віджили свій вік і вмерли, попадали на каміння, перегнили й суцільним килимом закрили розколини між камінням. В цьому лісі далеко не пройдеш, бо де-небудь провалишся в розщелину й загинеш. Внизу між камінням крижана вода. Вибратися з розколини навіть здоровій людині не вдасться, а тому хто провалився і отримав серйозні травми, тим більше. Штабелі гнилих колод вздовж дороги залишилися від в'язнів, які колись видобували тут деревину, а ліс вони вивозили вузькоколійкою. Багато в'язнів загинуло в цих щілинах. Тіла загиблих так і лежать в тутешніх підземеллях, а духи загиблих викликають тривогу у тварин і людей. Бачиш, як обережно йдуть коні, слід у слід? Людина сліпа і глуха, а кінь бачить на кілька метрів углиб. У небезпечних місцях попереду кавалькади ми ставимо коня найстарішого, з великим життєвим досвідом, а самі з сокирою за поясом готові миттєво відреагувати на будь-яку небезпеку.

                За півгодини дорога вперлася в підніжжя гори, зарослої суцільним, але невисоким низькорослим лісом, і повернула ліворуч. Тут було на кілька метрів вище лісової рівнини, а ліс дихав життям. Тут було добре і затишно. Близько кілометра дорога йшла горизонтально біля підніжжя гори, потім повернула під прямим кутом направо і перетворилася на гірську стежку, яка по камінню круто піднімалася вгору.

                До чого ж розумні коні! Вони йдуть один за одним, точно ступаючи слід у слід коню, який йде попереду. Якщо передній кінь оступився, то наступний за ним кінь в цей слід свою ногу вже не поставить. Попереду нашої кавалькади їхав бригадир на найдосвідченішому коні, Моряку. Кінь цей вже на пенсії, але іноді його беруть працювати. «Його не віддали на м'ясо і не віддадуть, - казали мені конюхи, - бо працював і працює він старанно. Він заслужив того, щоб за ним доглядали до його природної смерті».
                – Яким способом з альпійських луків по цій дуже небезпечній дорозі вивозять сіно? Скільки кілометрів звідси до Ваї? - поставив я питання.
                – До Ваї тридцять шість кілометрів, а сіно вивозять взимку на санях, коли снігом закриє всі небезпечні місця, - відповів Володя Івлєв.

                Підйом в гору припинився і ми виїхали з низькорослого лісу на альпійські луки. У світлі білої північної ночі, в декількох сотнях метрів попереду нас виднілося селище міського типу з двоповерховими кам'яними будинками.
                – Що за селище попереду нас? - знову поцікавився я.
                – Скукіно, - сміючись, відповів Івлєв. – Це нагромадження величезних кубічних каменів. Під'їдемо ближче, побачиш.

                Ми під'їхали до зимника. Старий низький будинок був великого розміру. Взимку в ньому можуть відпочити в теплі люди й коні. Тут ми розвантажилися, поставили поруч з зимником великий намет і вляглися відпочивати.

                Наступного дня ми клепали і відтягували нові коси, бо косити траву доведеться вручну. Під час обіду по єдиній стежці від Вішери прийшли до нас вчорашні «любителі справедливості». Від вчорашньої п'янки і комариних укусів обличчя у них перетворилися в щось неймовірне.

                Після обіду я з Семеновим та Івлєвим пішов в «селище Скукіно» - нагромадження величезних каменів кубічної форми. Навколо каменів море чорниці, костяниці і лохини. Лохина ще не дозріла. На каменях багато написів: «Тут був ...». Пес, задерши лапу і побризкавши своєю «благодаттю» по каменю, залишає інформацію про себе: «Тут був Тузик». А двоногі пси залишають після себе написи.

                Повітря прозоре. На величезній відстані видна срібляста стрічка ріки Вішери. Далеко від нас на правому березі річки видно селище. Зі свіжих пиломатеріалів світлі будиночки були менше сірникових коробок.
                – Що то за селище? Скільки до нього кілометрів? - запитав я Івлєва.
                – Гарєвая. Кілометрів сорок буде - відповів Володя.
                – А далі Гарєвої населені пункти є?
                – Далі, уздовж Уральського хребта, до самого Льодовитого Океану населених пунктів немає.

                Після нашої прогулянки в кінці дня ми почали косити траву. Трава була невисока, не вище двадцяти сантиметрів. Косили до пізнього часу. Втомилися неабияк, але це були тільки квіточки, а ягідки почнуться завтра.

                О 5:00 ранку наступного дня ми знову почали косити траву. О дев'ятій ранку ми поснідали і без відпочинку знову приступили до косовиці. В 13:00 ми пообідали, а потім до 14:00 відпочивали. З другої години дня до шостої вечора ми знову косили. Наспіх повечерявши, ми без зволікання продовжили косовицю. О десятій годині вечора ми закінчили робочий день, попили чай і вляглися спати. Таким чином, наш робочий день мав тривалість в шістнадцять годин. Вихідний день нам міг зробити тільки дощ, але дощів не було, а тільки лише вранці на траві іноді лежав сніг, який від сонячного світла швидко танув.

                Втома накопичувалася неймовірна. Працював я як сомнамбула, без будь-яких думок у голові. Тут, на цій роботі, я отримав останні і найсильніші ліки для моєї душевної рани. Бачити Валентину мені вже не хотілося.

                Днів десять ми косили сіно, а потім три дні лив мілкий осінній дощ. Тепер у нас з'явилася можливість відпочити. У дощовий день нам платили по одному карбованцю, а решта зарплати залежала від кількості заготовленого сіна. Платили нам по 35 карбованців за тонну сіна. Недалеко від нас працювала бригада німців. У них була інша система оплати праці, бо їм платили по 50 карбованців за тонну сіна.

                Після дощових днів до нас приїхала кухарка і Чудинов, а на берег Вішери біля Кер-острова була доставлена сінокосарка в розібраному вигляді. Привезти сінокосарку на альпійські луки наказали мені і Чудинову. Можливо, тому що Чудинов і я були єдиними в цих краях шахтарями, тобто людьми безстрашними і верткими. Я і Чудинов взяли двох коней і дерев'яну волокушу, і вирушили до берега Вішери за сінокосаркою. Волокуша, це дерев'яні сани, котрі використовують влітку по лісовим і гірським бездоріжжям.

                Завантаживши сінокосарку на волокушу, ми запрягли цугом Моряка і Матроса. Попереду поставили Моряка, як більш досвідченого, а позад його Матроса. Спробували рушити з місця, але нам це не вдалося. Моряк старався з усіх сил, а Матрос, натягнувши упряж, робив вигляд, що намагається тягнути, але не тягнув. Волокуша стоїть на місці як приморожена до землі. Поміняли місцями коней. Тепер попереду стоїть Матрос. Він бачить, що «сачкувати» йому не вдасться, але непосильну роботу робити не бажає. За командою «Пішли!» Матрос робить ривок, натягує упряж, дико обертає очима, перебирає ногами, але вантаж не тягне. Ну, артист! От пройдисвіт! Матрос діє так, як в одному післявоєнному анекдоті:
                «По закінченню Другої Світової Війни зібралися: французький, англійський, американський і російський генерали, і стали вони сперечатися, який солдат найбільш виконавчий. До єдиної думки вони не прийшли і вирішили провести жорстокий експеримент. Кімната, в якій сиділи генерали, була на десятому поверсі будівлі.
                Генерал-француз викликав солдата і наказав йому вистрибнути у вікно. Солдат поцікавившись, чим викликаний такий дивний наказ, відмовився його виконати.
                Другим був англієць. Виторгувавши у свого генерала пільги для своєї сім'ї, солдат виконав наказ, викинувшись з вікна.               
                Третім був американець. Американець поставив умови оплати свого життя, підписав з генералом контракт і вистрибнув у вікно.   
                Останнім був російський солдат. «Стрибай у вікно!» - наказав йому генерал і показав рукою на єдине в кімнаті вікно.       
                Солдат розкинув руки, затупотів ногами, присів, як перед стрибком і кричить: «А в яке?!». «Відставити! - дав команду російський генерал і, повернувшись до інших генералів, каже: - От бачите, російський солдат, не торгуючись і не роздумуючи, готовий виконати будь-яку команду».
                Точно так же демонстрував свою готовність і Матрос.
                – Так, мудрець! Ти у мене зараз отримаєш. Піти від роботи тобі не вдасться, - загрозливо сказав я Матросу.

                Я розпріг Матроса, прив'язав до його сідла з двох сторін по важкому колесу сінокосарки, а наверх сідла я приторочив важкий ящик з металевими деталями. Від ваги вантажу Матрос злегка похитується. Я відвів Матроса на кілька метрів від волокуші, прив'язав його віжками до стовбура берези і повернувся до волокуші допомогти Чудинову завершити роботу. Тут я зробив непрощенну помилку, бо треба було спочатку запрягти Моряка і тільки потім нав'ючити Матроса.
                – Подивись, що він робить! - вигукнув Чудинов.
Я повернувся до Матроса. Матрос зубами розв'язував вузол віжок, якими я його прив'язав до дерева.

                Умови життя в уральської тайзі такі, що упряж і все, що кріпиться до коня, повинні кріпитися такими вузлами, щоб у разі, коли кінь потрапляє в трясовину, можна було в лічені секунди розв'язати всі вузли і звільнити його від вантажу. Після цього починаєш зрубувати тонкі дерева і підсовувати їх під кінське черево. Всі вузли на упряжі розв'язуються легким рухом. Матрос і скористався цим, розв'язавши зубами вузол.

                Я кинувся бігти до Матроса, але він встиг звільнити себе і помчав у ліс. Я біг паралельно йому, намагаючись умовити і зупинити його, але Матрос, набравши швидкість, зник серед дерев.
                – Залиш його. Тут нікуди піти, бо є тільки одна дорога на луки. До того ж, в тайзі ведмедів багато. Він сам прийде до нашого табору, - порадив мені Чудинов.
                Моряк, кінь старанний, але старий і слабкий, тому більшу частину вантажу довелося залишити на березі річки. Надвечір ми були в таборі.

                Дізнавшись, що Матрос з в’юком втік, бригадир виматюкав мене останніми словами і пішов на сінокіс. Я повечеряв, трохи відпочив і, заткнувши за пояс сокиру, відправився в тайгу на пошуки Матроса.    
                Сокира, універсальна оборудка лісової людини, повинна бути завжди за поясом. Сокира – ефективна зброя проти ведмедя. Сокирою обробляють деревину, сокирою розкривають консервні банки, сокирою ріжуть хліб і сокирою можна голитися. Сокира повинна бути такою гострою, щоб можна було одним помахом зрубати дерево товщиною до 12-ти сантиметрів.

                Я опускався з альпійських лук в долину Вівери по гірській стежці. Сонце вже сховалося за горизонтом. Дні вже ставали коротшими, ночі довшими, а вранці іноді падали рідкісні сніжинки. Вечірні сутінки в цей час року були трохи більше години. За цей час я сподівався знайти Матроса.

                У лісі панувала напівтемрява. Птахи і ліс говорили мені, що навколо мене на відстані до кілометра немає жодного великого звіра. Обережно, прислухаючись до лісу, я опустився по гірській стежці до горизонтальної дороги, що йде біля підніжжя гори. Повернувши на горизонтальну дорогу і, пройшовши по ній сто метрів, я відчув, що в радіусі ста метрів від мене знаходиться велика істота. Ліс мовчав, птиці затихли, зачаївшись в очікуванні розв'язки зустрічі двох істот: мене і невідомого мені звіра.

                Мені треба надзвичайно уважно стежити за інформаційним випромінюваннями навколишнього середовища, бо дикі тварини бачать людей не так, як людина бачить тварин. Тварини бачать навколо людини її енергетичне випромінювання. Деякі тварини відчувають інформаційну частоту випромінювання людини та інших тварин на великій відстані. Частота енергетичного випромінювання людини і кольорова гамма його аури розкаже тварині:  агресивна людина чи вона миролюбна, захищена ця людина енергією Неба чи вона є слугою Тьми і не має небесного захисту. Багато чого тварини можуть знати про людину. Характеристика інформації, що надходить від людини до тварини, змінюється залежно від психічного стану людини. Якщо тварина озлобиться і стане агресивною, тоді вона вже не бачить інших тварин, або людину, у режимі звичайного зору, бо режим зору змінюється. У агресивному і збудженому стані тварина вже бачить розпливчасту енергетичну форму сутності, в якій яскравими спалахами світла пульсує кров. Якщо кіт або собака накинулися на вас, то немає сенсу звинувачувати тварин, бо вони в агресивному стані не можуть визначити вас, як свого господаря. Вони вас бачать як розпливчасту енергетичну хмару ворожої формації. Озлоблена тварина весь навколишній світ сприймає як ворожий до неї. Озлоблена тварина бачить енергетичні спалахи пульсуючої крові, і безпомилково впивається зубами в життєво важливі артерії об'єкта нападу.

                В легкій напівтемряві лісу було добре видно в зоні прямої видимості, але на стежці видимість обмежували кущі та дерева. Я йшов так, як зазвичай ходжу в особливих умовах, опускаючи на поверхню землі носок ноги, переміщаючи потім вагу тіла по тильній стороні стопи на п'яту. Така хода безшумна.

                Тайга насторожилася. Дерева та кущі, і навіть повітря, очікували чогось надзвичайного, пов'язаного з небезпекою. Попереду мене, за деревами, трохи праворуч знаходиться великий звір! Він почув мене першим і зупинився в очікуванні. А я запізнився з почуттям, і тільки тепер відчув його присутність. Неприпустима необачність моя! Темні хвилі випромінювання мозку тварини стали плавно і обережно наближатися до мене, охоплюючи і обмацуючи дерева і кущі фронтом шириною метрів тридцять. Звір робить хвильову розвідку, локацію, намагаючись визначити характер моєї сутності і моїх думок.

                До звіра п'ятдесят метрів – визначив я по концентрації і загасанню чужого випромінювання. Тепер я вже знав, що сутність ця не ефірна, а жива істота. Я взявся за сокиру і став м'якими кроками наближатися до звіра. Звір теж став обережно і дуже повільно крокувати назустріч мені. Несподівано для мене кроки звіра стали впевненими, твердими і спокійними. Я зупинився і зняв руку з сокири. Я чекаю його, бо це не ворог мій. Він вже знає, хто я, але я не знаю, хто він!

                У п'яти метрах від мене з-за дерев вийшов на стежку Матрос! Він ішов до мене без сідла і в'юка! Наближаючись до мене, Матрос став опускати голову. Він підійшов до мене і уперся головою мені в груди. Мене охопила хвиля обурення: десь в тайзі він позбувся цінного вантажу, а тепер, бачте, він вибачається! Чи бачили ви такого пройдисвіта?! Наламав дров, а тепер вибачається, ніби вибаченням можна повернути загублену поклажу! Я стояв і мовчав, а Матрос очікував мого прощення.
                – Гаразд, Матрос, прощаю тобі, - він підняв голову і дивиться в мої очі.
                Тепер ми з ним друзі, він це визнав.
                – Матрос, ми тепер друзі, але ти повинен показати мені, де ти залишив сідло і в'юк.
                Матрос різко підняв голову вгору. Йому не сподобалося моє рішення. Він не хотів повертатися до вантажу і пам'ятати про нього. Я сів на Матроса, але поводи в руки не взяв, бо не можна, інакше він не покаже, де знаходиться в'юк.
                – Так, Матрос, дружба, дружбою, а служба, службою. У вас, божих тварин, слуг і панів немає, а у людей, створінь сатанинських, є ієрархія і є «Господь», тому земні пани, і ті, які на них працюють, все життя шубовстаються в лайні. Давай, йди, покажи мені, де лежить в’юк!

                Матрос пішов. Рухалися ми довго, повертаючись до річки. В одному місці Матрос став йти тихіше, м'якше. Він явно хотів мені щось показати, але не в'юк. Матрос, обережно ступаючи по землі, звернув з дороги, пройшов кілька метрів і зупинився. У двох метрах від нас стояла куріпка з виводком курчат і розглядала нас. Потім вона повернулася і повела курчат до кущів. Направивши курчат в кущі, куріпка звернула вбік, вийшла на дорогу і, опустивши вниз праве крило, пішла по дорозі, накульгуючи. Вона запрошувала мене слідувати за нею. «Молодець, вмієш прикидатися» - подумки похвалив я її. Я злегка доторкнувся до шиї Матроса. Матрос пішов слідом за куріпкою, а вона, відвівши нас подалі від своїх діток, перестала кульгати і легко злетіла в повітря. Я нахилився до Матроса:
                – Дякую за подарунок, але більше так не роби, бо мені потрібен в'юк.
                Матрос пішов далі.

                Було ще непогано видно, коли Матрос зупинився недалеко від річки. Він зупинився, бо не хотів наближатися до місця свого злочину. Та й який це злочин? Його я добре розумію: тварини народжуються не для того, щоб будь-кому служити. Не для цього їх створила Природа. До річки залишалося метрів чотириста.
                – Ну, а далі що? Де в'юк? - запитав я у Матроса.
                Але Матрос не хоче рухатися. Йому соромно і неприємно.

                Я зістрибнув з коня і пішов колами між дереві, знаючи, що Матрос максимально наблизився до в'юка. На стовбурах дерев я побачив зідрану кору. Тут Матрос на швидкості бив в’юком по стовбурах дерев, намагаючись звільнитися від поклажі. Я пішов слідами, які на корі дерев залишив Матрос. Метрів за двадцять Матросу вдалося зірвати зі спини в'юк. Далі в'юк висів під черевом коня, залишаючи сліди на траві і заважаючи йому рухатися. Ще за сім метрів я знайшов в'юк. Вся поклажа була в цілості, не було втрачено жодної гайки.

                Приторочивши до сідла колеса косарки, я залишив частину вантажу на дорозі, бо Матрос з повним вантажем не бажав рухатися. Без пригод я з Матросом в повній темряві ночі, повернувся в наш табір. Хлопці радісно зустріли мене й розповіли, що бригадир, дізнавшись про мій вихід в тайгу, сказився:
                – Як ви сміли не лісового чоловіка, відпустити в тайгу одного, без зброї і на ніч дивлячись!

                Інші частини сінокосарки я з Чудиновим наступного дня доставляв на альпійські луки волокушею. Цього разу ми взяли величезного білого жеребця по кличці «Дон». Подорож була довгою і важкою. Через кожні шість метрів Дон зупинявся на відпочинок, а на гірській стежці Дон зупинявся вже через кожні два метри.
                – Ну що, відпочив? Давай ще трохи, мій хороший.

                Другого дня, зібравши косарку, бригадир намагається косити траву, а ми згрібаємо висохле сіно. Косарка парокінна, важка. Коні вимотуються на ній. Чути, як бригадир гне матом так, що по небу розходяться темні хвилі.
                – Іди, бригадир тебе кличе, - кажуть мені хлопці.
                Я пішов до бригадира.
                – Ти що це з кіньми зробив? Ні вдарити їх не можна, ні загнути матом! Я що, повинен поклони їм бити і просити їх попрацювати зі мною?! Вони не слухаються мене! Не хочуть працювати! А ну, покажи, як ти робиш, що коні тебе слухають - висловив мені своє обурення Ілля Порфирович.
                Я підійшов до коней:
                – Мої хороші, життя важке, працювати треба. На волі добре, та небезпечно, а люди вас охороняють, дають тепло і корм. Давайте, милі, тягніть косарку.
                Коні потягнули.
                – Т-т-твою мать! Щоб ти до коней більше не підходив! Загордилися вони! Щоб я тебе більше не бачив поруч з кіньми! Зрозумів?! - вибухнув Ілля Порфирович.
                Розумні тварини, хороші. Розуміти тільки їх потрібно. Людську мову вони розуміють, а фізичний вплив ударом вони не прощають.

                Почався серпень місяць. Знову пішли дощі. Хмари кружляли навколо нас, а ми були в центрі. Таке явище природи я побачив вперше. Всією бригадою хлопці пішли в ліс заготовляти жердини для формування стожарів, а я почав ремонтувати робочий інструмент. За день бригада заготовила 80 жердин. На другий день заготовляти жердини відправили мене з Володею Івлєвим. Нарубавши жердини, і приторочивши їх до волокуші, я сказав Володі:
                – Ти відвозь жердини до табору, а я буду їх заготовляти.
                За півдня ми доставили в табір 120 жердин.
                – Йому не можна працювати в колективі. Він повинен працювати наодинці, - сказав про мене Ілля Порфирович.
                Це я і сам знаю.

                Наступного дня з ліспромгоспу привезли багато горілки, а мені телеграму від мами з привітанням до дня народження. Ілля Порфирович народився в день Іллі, 2-го серпня, а у мене день народження 28-го липня, в день Святого Володимира. Випивка була приурочена до цих днів.

                До нас прийшов Евальт, бригадир німецької бригади. Під впливом випитої горілки Порфирович почав висловлювати мені своє обурення з приводу мого незалежного характеру. Розпалюючись все більше і більше, бригадир накинувся на мене з мисливським ножем. Він водив вістрям ножа біля моєї шиї, бо я перед цим висловив йому те, що він заслужив. Нарешті Порфирович заспокоївся й відійшов від мене.

                Напруга у відносинах з бригадиром наростала кожен день, як сніг на гірських вершинах. Одного вечора в це протистояння включився і Володя Семенов, підтримуючи мене. Закінчилося все тим, що в вечірній темряві ми з Семеновим взяли кобилу Марту з лошам і вирушили в ліспромгосп. Ми благополучно перепливли в суцільній темряві Вішеру і по мокрій тайговій стежці над ранок дісталися до Ваї. Пояснивши директору ліспромгоспу причину нашої появи на Ваї, ми з Володею влаштували собі вихідний день з добрячим пропарюванням в селищній лазні.

                Володя Семенов залишився на Ваї, а я за два дні по тому з Евальтом на конях вирушив на Кер-Камінь. Евальт же приїжджав на Ваю з невідомої мені причини. Біля Кер-острова ми з Евальтом перепливли Вішеру пізно ввечері і вирішили заночувати на березі. Ми розпалили багаття і всілися біля нього, щоб висушити мокрий після переправи одяг. Евальт дістав пляшку дешевого одеколону:
                – Будеш?
                – Ні, спасибі.
                Евальт розбавив річковий водою одеколон і випив.

                Вода в річці сильно м'яка, на смак солодка. Мило після вмивання такою водою з обличчя змити важко, а прати білизну господарським милом легко, бо бруд відмивається швидко.

                З приводу того, що люди п'ють одеколон, я не дивувався. Весь запас спиртного, який на Ваю доставляють Північним Завозом, закінчується після Нового року. Після цього місцеві росіяни зливають з автомашин гальмівну рідину і п'ють її. Потім вони випивають зеленку, йод, валер'янку, з'їдають зубну пасту і зубний порошок. Коли все це закінчиться, мажуть на хліб крем для взуття і їдять його. Росіянин ненавидить: не тільки розумних людей, але і свій власний розум, намагаючись чим завгодно затуманити його. Але ж Евальт німець! Чому і він п'є одеколон?

                Мої роздуми перервав Евальт:
                – Дивуюся твоєму спокою. Коли твій бригадир кинувся на тебе з мисливським ножем і приставив його тобі до горла, ти презирливо посміхнувся. Я б на твоєму місці не витримав й зробив би з нього котлету.
                – Він на це й розраховував. Все ж таки він зумів би мене поранити, і у нього було б виправдання, нібито він захищався. Всі хлопці були б свідками і вони підписалися б за бригадира. Я був би поранений, змушений був би кинути роботу, а мій заробіток анулювали б на користь бригадира. Цього він і домагався, бо закони тайгові диктують: «сильний або владний завжди правий». Ілля з розкуркулених донських козаків, які ненавидять українців. Ілля ненавидить незалежних людей. Ненавидить усіх, хто може змагатися з ним у роботі і в авторитеті серед людей. У цьому плані я його ворог. Таких скажених заздрісників серед росіян я неодноразово зустрічав і в Донбасі.
                – Ти правий. Ілля схожий на Сильвестра з «Острова скарбів». Одна нога у Іллі не згинається, що ще більше підкреслює його схожість з Сильвестром, але по злостивості і жорстокості Ілля перевершує його.
                – На те він Ілля. У біблійній казці Ілля-пророк хороша людина, але історичні хроніки говорять про те, що Ілля-пророк впроваджував масові вбивства священиків чужих іудаїзму релігій. 
                – Он як! А я не знав цього.
                – Послухай, Евальт! Я не співробітник КДБ і не стукач. Я хочу поставити тобі питання. Це мій особистий інтерес. Можеш на нього не відповідати, якщо не захочеш. Це твоє право. Я не буду в образі.
                – Запитуй.
                – Якби тобі запропонували повернутися до Німеччини, в яку б ти поїхав, в Східну чи в Західну?
                Евальт криво посміхнувся:
                – У Східній Німеччині робити нічого. Там вже новий етнос. Росіяни навчили їх пиячити, хитрувати, красти, грабувати і вбивати, ледарювати та смітити на кожному кроці. Для того щоб стати такою твариною багато часу не треба, бо падати завжди легко, а підніматися важко. Німці тисячоліттями створювали порядну національну культуру жорстокими кривавими законами. Після війни німців звинуватили в жорстокості, але німці на окупованих територіях карали злочини аборигенів проти нормативів цивілізованого співтовариства так само, як споконвіку карали своїх одноплемінників. Паразитизм, неповажне ставлення до чужих законів і національних культур, у німців вважається тяжким злочином, а у росіян, євреїв і циган, це норма поведінки і спосіб життя. Я б поїхав жити до Західної Німеччини. Під час війни я перебрався через лінію фронту і поїхав на Батьківщину своїх предків. Там я жив у свого дядька. Він був господарем невеликого заводу. Я не працював і цілими днями пропадав у гральному домі. До ігорного будинку я їздив на велосипеді. Я народився в російській спільноті, навчився пити і ледарювати, бо мене виховувала російська спільнота. У гральному будинку я іноді напивався так, що мене відправляли на машині додому, а мій велосипед міг тижнями стояти на вулиці поруч з пивним баром і його ніхто не взяв би. Чи така повага до чужого майна в країні, яка тепер хоче навчити цивілізований світ жити по-руськи? Після війни мене, німця, як громадянина СРСР повернули до Росії і відправили, з такими ж німцями, як і я, довічно вислали на Ваю, без права зміни місця проживання.
                – Вони теж були в Німеччині?
                – Ні, вони в Німеччині не були. Росіянам треба було звільнити обжиті німцями-колоністами багаті доглянуті землі й добротні будинки для своїх псів. Чукчів, камчадалів, ненців та інших аборигенів диких сибірських земель росіяни не переселяють у Білорусію, в Україну, в Крим і на Кавказ не тому, що ці аборигени не вороги росіянам, а лише тому, що в Сибіру холодно і незатишно. Був би Сибір прекрасною і теплою країною, загули б її корінні народи з Сибіру, як вороги російського народу, в глухі і голодні місця. Українці, кримчани і кавказці вороги росіянам тільки тому, що землі у них багаті і красиві, а клімат теплий і привітний. Шибениця плаче за такими братами-п'явками. Після війни по кризі замерзлої Вішери пішим ходом в сорокаградусні морози гнали колони кримських татар і чеченців з старими, дітьми та вагітними жінками, роздягнених і роззутих. Люди замерзали на ходу й падали на кригу. Їхні трупи лежали на кризі до весни, бо їх не ховали. Навесні річка розкрилася і всіх поховала. Колони переселенців ночували на снігу біля вогнищ. Гнали їх повз селище Вая вгору по Вішері.
                – Куди?
                – У невідомість. У той час північніше Усть-Улса не було населених пунктів і таборів. Люди зникли і нічого не чути про них. Як дурний сон. Були людські колони, і немає їх. Зникли. Які народи погані в понятті завойовників? Ті, у яких багаті землі з гарним кліматом. Якби Росія програла війну з фашистами, комуністів, так само як і фашистів, вішали б шибеницях, а світова громадськість заборонила б існування компартії. Переможець завжди правий, але переможець завжди був, є і буде найстрашнішим ворогом людства. Досить, треба відпочити. Розбурхав ти мені душу своїми питаннями.

                Евальт замовк, а я віддався роздумам про культуру народів. Дівчата і хлопці німецьких сімей, що проживають на Ваї, своєю поведінкою викликають до себе повагу. Так само, як викликають повагу до себе дочки Антона М’яких і діти тих сімей, де панує суворий моральний порядок. Культура дітей, підлітків і молодих людей у населених пунктах по берегах Вішери була досить високою. Чи було це проявою впливу німецької культури на підростаюче покоління росіян, або ж це залишки старих російських порядків патріархату – про те я не беруся судити. У ці глухі місця ще не добралася маразматична культура урбанізації – це головна причина досить високої культури місцевої молоді. Сім'я – джерело культури і майбуття нації. Але ж, сім'я і нація, у російських політологів – ворог державності.

                «Бути, чи не бути; пити чи не пити; бити чи не бити?» - такі питання не турбують варягів, бо давно затверджено: «Пити, бити і стверджувати своє панування». У боротьбі з національними культурами, знищуючи мільйонами чужих російській менталітету людей, і спекулюючи «правами людини», Москва створила інститут найвищої культури людожерства!

                Прийшла пора зривати маски, прийшла пора все називати своїми іменами, як би небезпечно це не було. Спробуйте запропонувати будь-якій жінці, дівчині або власній дружині назавжди відмовитися від лукавства, хитрості, і обману. Яка буде реакція? Лукавство і шахрайство – основа існування жінки! Винятки не в рахунок. Це ще одне джерело величезного океану Зла! Я сподіваюся, що з'явиться така правова міжнародна, всіма шанована організація, яка визнає закони якоїсь країни правильними, якими б вони жорстокими не були, якщо в цій країні в пошані будуть чисті людські взаємини, і буде дотримуватися громадський порядок. Зло виходить від людини, від індивідуума, і закони встановлює людина. Звідси – які закони і порядки в суспільстві, такі й люди, такий і уряд країни. Ви не помилитеся, якщо скажете: «У нас в країні по вулицях ходять повії, злодії і бандити. Значить, і в уряді сидять повії, злодії і бандити».

                Чи не час припинити спекуляцію «правами людини»? Що важливіше, людина або людство? Не прирівнюйте державу з людством, бо це різні інститути. Людина, що вихована в родині, яка живе за правилами національної культури власної нації, стає гідним членом людства. Уряд всього лише посередник між людиною і людством, а посередник, яким би він хорошим не був, завжди буде шахраєм, бо іншим посередник бути не може. Уряду не потрібна людина, для якої особиста гідність і зв'язок з Вищим Світом понад усе. Уряду потрібен двоногий пес! Держава, опускаючи менталітет своїх громадян до рівня пса, знищує націю!

                У народі кажуть: «Хочеш пізнати людину – дай їй владу». Це гранично точний вираз. Кращого «лакмусового папірця» для людини придумати важко. Слабо ерудована, тупоголова, егоїстична істота, ставши керівником мас людських, намагається піднестися до небес, використовуючи єдину можливість: максимальне приниження своїх підлеглих, звертаючись з ними як з рабами. Таких «керівників» різного рівня доведеться мені часто зустрічати у своєму житті.

                Ймовірно, під впливом адміністрації ліспромгоспу бригадир мене більше не турбував. Косовиця закінчилась. Частина нашої бригади верхи на конях поверталася на Ваю. Старшим у групі був Антон М’яких. Цей літній чоловік з м'яким, але суворим характером, умів не тільки добре виховувати своїх дітей, а й звертатися з людьми, не принижуючи їх гідності.

                Ми поверталися! Нам було легко і весело. Коні це теж відчували і всю дорогу легко скакали. У вечірніх сутінках біля однієї галявини коні зупинилися й почали хропти, бо на іншому кінці галявини перебував великий ведмідь. Антон М’яких почав кричати:
                – Господар тайги! Ми не бажаємо тобі зла! Піди з дороги! Дай нам можливість проїхати!
                Ведмідь невдоволено, але без зла тихо загарчав і пішов у тайгу, а ми спокійно продовжили свій шлях.