Просто в очеретах заховатися. Звити гніздечко собі тут. Хай тимчасове, хоч на якісь півгодини. Лягти горілиць на кормі човна і довго дивитися в небо в рамцях зелених стебел молодих, але вже таких високих.
Згадувати, як був малий, як стрімко вганяв човен в густі трощу заплави, як на рівні вставав і ніхто тебе не міг побачить. Внизу – вода, угорі – синь і ти – маленька людська тростина, кинута у вічність на якусь часину…
Віє вітер, ряботить вода. Китиці комишу хвилі гонять. Треба спрямувати човен на сонячну стежку оту золоту. Треба жити на повну. Треба жити, хоч і не знаєш для чого.
Про100 в очеретах
© Copyright: Валентин Лученко, 2014
Свидетельство о публикации №214061500984
Свидетельство о публикации №214061500984
Рецензии
